Раді Вас бачити!

Мірідан не міг похвалитися ані вишуканою архітектурою, ані величними пам’ятками минулих епох, ані навіть елементарною чистотою вулиць. Він був сірим і втомленим містом, що прожило надто багато, але так і не навчилося дихати. Його вигляд був таким же виснаженим, як і моряки, що століттями сходили на його пристані, шукаючи в портовій тісноті забуття й дешевий спокій.

Однотипні будинки з плоскими дахами, зведені з білого каменю, стояли щільно, немов притискаючи один одного плечима. Здавалося, ще трохи - і вони зійдуться в суцільну кам’яну стіну, не залишивши місця для повітря. Вузькі вулиці, прокладені без жодного плану, петляли й розходилися під неможливими кутами, нагадуючи павутину, де кожен перехожий - лише комаха, приречена плутати у пошуку шляху.

У повітрі висів густий, липкий запах тухлої риби, поту й винних випарів, змішаний із гнилизною смітників. Цей аромат здавалося в’ївся в сам камінь, у людську шкіру, у тканину вітрил і навіть у повітря. Бродячі, хворі й виснажені люди тинялися вздовж доріг, наче привиди: жебраки простягали руки, дівки чатували на моряків біля порту, звабливо посміхаючись навіть крізь втому, сподіваючись заробити хоч мідяк. І все це разом створювало атмосферу вічного розпаду - брудну, задушливу, але живу.

Вулиці були переповнені. Кожен кудись поспішав, ніхто не поступався дорогою. Люди штовхалися, лаялися, обмінювалися прокльонами й кулаками. Довкола вирували гомін, лайка, брязкіт металу, тупіт підків і дзенькіт відер. Місто дихало хаосом, у якому діяло лише одне правило - “я важливіший”. І саме це правило тримало порт живим - безладом, який був його природою.

Не бажаючи затримуватися серед цього хаосу, ми всією компанією рушили просто до гавані, у пошуках судна, капітан якого погодився б за помірну плату доправити нас у Триград. Доля, як не дивно, виявилася прихильною: уже з першої спроби нам пощастило.

Капітан “Залізного Краба” виявився старим знайомим - Тіррій, людина, яка водночас і поважала мене, і боялася, як вогню. Його очі, гострі, мов лезо ножа, швидко оцінили ситуацію, а посмішка, що блиснула під сивою бородою, нагадала мені, чому ми завжди знаходили спільну мову. Цей баланс страху й шани - найнадійніший союз, який тільки може бути в портових водах.

Ми домовилися швидко, без довгих суперечок і хитрих торгів. Єдине, що затьмарило удачу, - відплиття призначалося не раніше, ніж післязавтра. Тіррій чекав на вантаж, який мали доставити в порт лише наступного вечора.

Коней ми відразу передали на борт, щоб потім не гаяти часу і не залишатися довше в цьому гнилому місті. За їхню безпеку я навіть не хвилювалася - капітан надто добре знав, що зі мною краще не жартувати. Сплативши аванс, ми рушили на пошуки найближчого гостьового дому.

Тулитися в тісних каютах завчасно ніхто не бажав. Ми прагнули лише трьох речей: змити з себе дорожній пил і кіптяву битви, нарешті поїсти й відпочити від безсонних ночей. Після всього, що довелося пережити, навіть простий шматок хліба й тепла вода здавалися розкішшю. І зараз ці найпростіші бажання - чистота, сон і їжа - здавалися найціннішими у світі.

***

Прокинулась, як завжди, надто рано. Тіло, звикле до тривог і неспокійних ночей, не дозволяло собі спати довше, навіть коли навколо панувала тиша. Я неквапом спустилася до обідньої зали - поснідати, чи радше зробити вигляд, що їм. Апетиту майже не було, проте звичка брати участь у ранкових ритуалах перемогла.

Настрій був на диво легким - рідкісний стан, який я завдячувала вчорашній ванні з пахучими травами. Вона подарувала бодай кілька годин повноцінного сну, хоч і неспокійного: крізь тонкі стіни я всю ніч чула, як у сусідній кімнаті рівно й спокійно посапує чаклун. Це заспокоювало й дратувало водночас - наче його спокій нагадував мені, що мій власний давно втрачено.

За одним із столів я відразу помітила Орьку. Звісно, знайти мене йому не склало жодних труднощів - нюх у перевертнів ніколи не підводив. Побачивши мене, він весело замахав рукою, закликаючи приєднатися.

- Пригощайся, - сказав Орька, вказуючи на велике блюдо, повне рум’яних, ще теплих млинців, щедро нафаршированих печінкою.

Мій шлунок спершу ліниво буркнув на знак протесту, але швидко здався перед спокусою. Печінку ми обидва любили. Я налила собі в чашку прохолодного молока з запітнілого глека, взяла млинець і повільно надкусила. Тепло розлилося по тілу - не лише від їжі, а від знайомої присутності поруч.

- Справи владнав? - запитала я після першого шматка, не надто прагнучи зранку напружувати мозок серйозними розмовами.

- Майже, - зітхнув він. - Ти знаєш: справи ніколи не закінчуються. Ледь завершиш одне, як на голову одразу падає інше.

Його філософський тон змусив мене всміхнутися. Орька мав дивовижну здатність поєднувати песимізм із життєрадісністю - і саме в цьому була його чарівність.

- Я тут… от про що думав, - заговорив він тихіше, нахиляючись ближче. Його голос упав до шепоту. - Пам’ятаєш, ми говорили про перевертнів? Я трохи розпитав у декого… І дізнався дивне: всі, кого питав, кажуть одне й те саме - біля ельфійського кордону справді були перевертні, але зникли всі до єдиного. А ще… нібито на деревах, землі, навіть на скелях - алхімічні знаки почали з’являтися. Світяться, невидимі для звичайного ока, проте виразні для тих, хто знає, куди дивитися.

Алхімічні. Невидимі. Чорні. Я повторювала кожне слово, ніби пробувала його на смак. У голові вже складалися тривожні припущення, і кожне було гірше за попереднє.

- Орька, слухай уважно, - я говорила тихо, але в моєму голосі прозвучала сталь. - Нікому про це ні слова. Навіть старійшинам. І зі своєю зграєю - теж ні.

- А чому? - щиро здивувався він, відставивши тарілку.

- Бо мені це не подобається. Надто багато збігів. Щойно розберуся з чаклуном - займусь і цим. А поки що - мовчи. Чуєш?

- Чую, - кивнув він поважно. - І зрозумів. Я вже не хлопчисько. Але… запитати когось можна? Ну, так, мимоходом?

- Ні, - рішуче перебила я. - І підслуховувати теж забороняю. Хіба що вони самі кричатимуть на базарі. І тоді - усміхнись, знизай плечима й піди далі з виглядом: “от дурні, і як земля таких носить”.

Орька важко зітхнув.

- То виходить, справа зовсім серйозна?

- Серйознішої годі й шукати, - відповіла я, не відводячи погляду.

Він опустив очі на своє блюдо, тепер уже не таке привабливе, і почав механічно жувати вже холодний млинець. Його настрій помітно затьмарився, і навіть жартівливий блиск у зіницях згас.

Закінчивши сніданок, ми розпрощалися. Орька рушив далі у своїх справах, а я лишилася сидіти за порожнім столом, дивлячись у вікно. Ранкове сонце, пробиваючись крізь вузькі щілини між будинками, торкалося пилу у повітрі, і він світився, немов золота імла. З кожною хвилиною ставало світліше - і тим темнішими здавалися мої думки.

***

В нашому розпорядженні був цілий день. Після ситного обіду, коли ніхто, окрім мене, так і не спромігся піднятися зрання, ми вирішили прогулятися містом - просто щоб не гнити між чотирма стінами.

Кріст’єр майже одразу “застряг” у невеличкій книгарні в торговому кварталі. І хто б міг подумати, що в такій глушині взагалі знайдеться куточок для освічених? Полиці там рипіли під вагою старих томів, а в повітрі стояв запах пилу, чорнил і засушених трав - типовий аромат місць, де знання зберігаються довше, ніж люди.

Я теж любила книги, але зараз був не час і не місце для читання. Тож, залишивши Дітора з Тарґісом пильнувати за нашим мрійником, ми з Вір’єном вийшли на вулицю.

Базарний день добігав кінця. Основна торгівля відбулася ще зранку - тоді, коли й продукти були свіжі, і плітки найсоковитіші. Та попри це, чимало яток і досі не закривалися: завжди знайдеться якийсь запізнілий покупець або просто цікавий перехожий.

Місто шуміло й дихало своєю звичною метушнею: крики торговців, дзенькіт ваг, запах смаженої риби, змішаний із духом моря і диму від факелів. Люди рухалися хвилями, і ми просто пливли серед них, без мети, дозволяючи натовпу нести нас.

- Голубчику, позолоти ручку - і скажу тобі майбутнє! - раптом пролунало зовсім поруч. - Чи дружина буде красунею, скільки діточок наживеш… Позолоти, а?

До Вір’єна чіпко вчепилася молода чорнява дівчина. Її погляд був водночас грайливим і хижим. Вродлива - навіть попри занадто яскравий, майже вульгарний макіяж. З-під кожушка виглядала тонка блузка з глибоким вирізом, що відкривав білі плечі. Барвиста спідниця ледь прикривала стрункі ноги у стоптаних чобітках.

Дівчина кидала на Вір’єна короткі, але промовисті погляди з-під густих вій - і було цілком зрозуміло, що пропонувала вона далеко не лише ворожіння.

Мені навіть стало цікаво, як він відреагує. Проте Вір’єн розчарував: лише злегка підняв брову, кинув гадалці мідну монету й пішов далі, не сказавши й слова. Невже подорослішав за час подорожі?

- Дякую, любий, - промуркотіла вона нам у слід, сховавши монету між пальців. - Взамін скажу тобі майбутнє: твоя доля йде поряд із тобою. Але щоб бути разом - мусиш переродитися.

Мене пересмикнуло від цих слів. Оце вже перспектива… Знову сплутати свою долю зі смертним? Доля, схоже, мала дивне почуття гумору. Сподіваюся, Вір’єн не сприйме цю маячню серйозно і не почне шукати шлях переродження.

Дівчина кілька разів уклонилася, дякуючи, й швидко зникла в натовпі, шукаючи наступну жертву.

- І чого ти з нею не пішов? - не втрималася я від колючого жарту. - Вона ж так старалася, а ти її образив.

- Як я можу дивитися на неї, коли ти стоїш поруч? - не залишився в боргу Вір’єн, криваючи усмішку. - Тим більше, коли мені вже пророкують тебе в дружини.

Я не знайшла, що відповісти. Просто знизала плечима й рушила далі. Нехай говорить, що хоче.

Ми минули ринок і вийшли на головну площу Мірідана. Кам’яні плити під ногами були потріскані, а в центрі стояли кілька статуй демонів - потворних, скривлених у гримасі болю чи люті.

- І чому люди так люблять зображати саме нижчих демонів? - запитала я, зупинившись перед однією з них. Її обличчя було перекошене, а кам’яні крила ніби намагалися вирватися вгору, та марно.

- Бо інші виглядають як люди, - відповів Вір’єн, вдивляючись у камінь, - і не такі страшні.

- Страшні, - я скептично хмикнула. - Камінь ніколи не передасть того, що їх справді оточує.

- А що саме? - він повернувся до мене з живим зацікавленням.

- Потужне енергетичне поле, - сказала я після короткої паузи. - Суцільна ненависть, злоба, жадоба смерті… жодної доброї іскри.

- А як же любов? - запитав він тихо, майже недовірливо.

- Любов? - я гірко посміхнулася. - У світі демонів вона не приживається. Її виривають ще паростком, щойно вона проб’ється з ґрунту.

- То й шлюбу немає?

- Є, - відповіла я спокійно. - Це одна з небагатьох причин залишитися живим після… близькості.

- Ріда, що це за слово - “близькість”? І що означає “залишитися живим”?

- Те саме, що й звучить, - холодно мовила я. - Після ночі “кохання” сильніший убиває слабшого. Якщо тільки той не є його подружжям.

- Жах, - скривився Вір’єн. - А якщо не готовий до шлюбу, але партнер подобається?

- Для цього існують гареми, - знизала я плечима. - Хоча їхні мешканці також довго не живуть.

Він замовк, вдивляючись у статую, і лише через хвилину тихо запитав:

- Звідки ти стільки про них знаєш?

Я не встигла вигадати відповідь - раптово задзвонив міський дзвін. Глухий, важкий звук прокотився над дахами, розтинаючи повітря, і за кілька ударів усі зрозуміли: це не простий передзвін, а тривога.

А вже за мить на площу, захлинаючись від крику, вбіг худорлявий хлопчак. Його обличчя було біле, як крейда, очі - перелякані до божевілля.

- Пустельники прорвалися в місто!!! - заволав він, і його голос злився з гулом дзвонів.

Крек. Наче прокляття нас переслідувало.

Ми з Вір’єном навіть не перемовилися - одночасно рвонули до книгарні, сподіваючись застати там наших друзів. Вулиці вже наповнювалися людьми, що в паніці кидалися хто куди.

Та двері книгарні були зачинені важкими ставнями, а крізь щілини не просочувався навіть промінь світла. Ми постукали - ніхто не відповів. У гостьовому будинку теж - порожньо. Стільці перекинуті, келихи розбиті, свіжа кров на сходах…

Коли добігли до порту, стало зрозуміло: запізнилися. Кораблі вже знялися з якорів і, роздувши вітрила, виходили в море під натиском вітру й паніки. Крики жінок, рев худоби, брязкіт металу - все змішалося в суцільний хаос.

Ми безсило бігали вулицями, але хаос тільки набирав сили.

Пустельників було кілька тисяч - справжня орда, яка накотилася на місто, як піщана буря. Міська варта відступала, не маючи шансів стримати натиск. Бойові кличі змішувалися з криками жаху, стогонами, брязкотом зброї.

Орда нишпорила скрізь: грабували, палили, ґвалтували, вбивали всіх без розбору. Стовпи диму здіймалися над дахами, сонце тьмяніло, мовби саме не хотіло дивитися на це безумство.

Все це одразу нагадало про бій в ельфіському Орвендор. Але то був форт, а це просто містечко біля моря.

Та на спогади часу не було. Не минуло й півгодини, як нас самих запримітили.

Озброєні, ми виділялися серед безпорадних містян, що бігли хто куди, спотикаючись об тіла загиблих.

Першим вихопив клинки Вір’єн. Його одразу атакував пустельник, намагаючись вдарити мене зі спини. Але я саме схилилася над тілом - з переляку прийнявши його за Орьку. Хвала небесам, це був не він.

Про чесний бій тут годі було й говорити.

Я відчула рух за плечима - і, мов на інстинкті, відскочила вбік. Мій меч вихопився сам, блиснув у повітрі, і нападник не встиг навіть видихнути: удар розітнув його майже навпіл.

- Оце сила! - вигукнув Вір’єн, і навіть серед цього пекла в його голосі звучало захоплення.

Та відповісти я не встигла. На нас уже сунув цілий загін - десятки, може, сотні озвірілих пустельників. Вони ревіли, ляпали мечами по щитах, розмахували списами, виблискуючи очима, в яких не залишилося нічого людського.

Їм, здавалося, не було ні кінця, ні краю. Наче хтось невидимий без упину множив їх за рогом, випускаючи нові хвилі.

А може, то лише мені так здавалося тоді - серед крику, крові й болю, коли кожен подих давався ціною ще одного життя.

***

Сонце вже встигло сховатися за обрієм, і на темніючому небі одна за одною спалахували перші зорі. Тільки тоді кількість пустельників на вулицях різко зменшилася. Награбувавши досхочу, більша частина орди покинула Мірідан - як зграя ситих вовків, що рушила далі, залишаючи за собою самі лише кістки.

Та в місті залишилися інші - найжадібніші, найпідліші. Вони, немов голодні шакали, нишпорили розбитими вулицями, шукаючи залишки здобичі серед руїн і попелу.

Я просувалася вперед повільно, майже крадькома, обережно переступаючи через тіла, що лежали безладними купами. Кожен крок лунав у тиші, мов удари по серцю. Кожен погляд - коротке полегшення, коли я серед мертвих не впізнавала своїх.

Та щоразу, коли серед понівечених облич я не знаходила ні Дітора, ні Кріст’єра, ні Таргіса, з грудей виривалося глухе зітхання. Думка, що можу побачити їх серед загиблих, стискала горло і не давала дихати.

Поступово з темряви почали виринати ті, хто вижив. Люди виходили з укриттів - обережно, ніби боялися, що тиша раптом знову вибухне криками.

У руках вони тримали масляні лампи, і тремтливе світло малювало на стінах руїн довгі, примарні тіні. Їхні обличчя були виснажені, попелясті, з очима, що бачили надто багато жаху. Вони не йшли гуртом - лише малі групки, що блукали вулицями, кличучи своїх близьких, сподіваючись бодай на шепіт у відповідь.

Хтось розгрібав завали, хтось схилявся над тілами, шукаючи знайомі риси. Їхні зойки, плач і стогони розривали нічну тишу гостріше, ніж будь-який меч.

Місто, яке ще вдень вирувало життям, тепер перетворилося на величезну братську могилу, де кожен крок відкривав нову трагедію.

***

Мої ноги більше не слухалися. Виснажена боєм і безплідними пошуками, я опустилася на край причалу, звісивши стомлені кінцівки у холодну воду. Солоні хвилі лоскотали шкіру, але замість бадьорості приносили тільки порожнечу.

Вір’єн сів поруч - мовчки, без запитань. Ми просто дивилися, як перші промені світанку розфарбовували небо золотом і рожевим, стираючи темряву, наче намагаючись змити нічну кров.

На тлі світла з моря поверталися кораблі - один за одним, повільно, немов тіні, що оживали після темряви.

Ми не знайшли серед мертвих наших товаришів, а отже, залишалася крихка, майже болісна надія, що вони ще живі. Я вперто трималася за неї, як потопельник за уламок човна.

Я спробувала скористатися кровним вузом, щоб відчути Дітора - хоча б натяк, подих, пульс енергії. Але відповіді не було.

Я все ще вірила, що десь поруч із ним і Таргіс, і Кріст’єр - живі, поранені, але не зламані.

Тіррій, попри наші давні й непрості стосунки, не міг відкласти відплиття навіть на день. Його трюми були переповнені швидкопсувними товарами, і кожна година зволікання загрожувала великими втратами. Війна війною, а торгівля - святе. Такою була філософія кожного торгаша.

Я довірила йому наших коней і речі, пообіцявши забрати все вже в Триграді, де у Тіррія був власний дім і надійні склади.

Довго сидіти не вдалося. Тіло прагнуло спокою, але розум шепотів: “Рухайся”. Я підвелася, зібрала рештки сил і рушила далі.

Минаючи ворота, вибиті кочівниками під час штурму, я зупинилася на мить і озирнулася назад.

Мірідан залишався позаду - розорений, обпалений, у крові, мов поранений звір, що дихає вже востаннє.

Може, справді, у всіх цих бідах є й моя вина. Може, то через мене руйнуються міста і гинуть люди? Але саму себе розпинати - марна трата сил. Світ не зупиниться від каяття.

Наш шлях пролягав далі. Тож ми вирушили у бік пустелі - туди, де нас чекали пошуки, питання та відповіді.

А може… смерть.