Раді Вас бачити!

Схоже, я знову задрімала. Який із мене вартовий - ганьба й тільки. Прокинулася від оглушливого гуркоту, схожого на вибух. Наче вулкан десь поруч прокинувся. Стелажі затремтіли, з полиць посипалося приладдя, дах глухо підстрибнув, а зачинені двері відчинилися. У кімнату одразу ж почав просочуватися густий туман, важкий і липкий, наче живий.

Не думаючи про небезпеку, я кинулася навперейми й з останніх сил зачинила двері. Якихось дві-три хвилина, а шкіру на руках пошкодило, кров проступила, й стало нестерпно боляче. Аж кричати захотілося.

- Ти як? - задихаючись, я кинула погляд на ельфа. - Дай, гляну…

Майстер сидів, обпершись на стіну, і його вигляд змусив мене здригнутися. Обпечені були не лише руки - частина його досконалого, майже неземного обличчя вкрилася червоними, пухирчастими плямами.

- Почекай… у мене є дещо, - прошепотіла я, швидко нишпорячи в кишенях.

Зілля, яке я купила ще в Лаорі, зовсім не для цього призначалося. Але, добре, що один флакон завжди був при мені. Я відкоркувала його й обережно вилила вміст на рани.

На диво, подіяло майже миттєво. Опіки на тілі ельфа почали затягуватися просто на моїх очах, залишаючи лише рожеві сліди.

Я затамувала подих. Це могло означати лише одне: туман - не просто дим чи пара. Це було прокляття. І, судячи з сили, не яке-небудь буденне… а щось стародавнє, зловісне й небезпечне, здатне спотворювати саму плоть.

Не довго думаючи, я зробила ковток сама, а потім подала флакон другові. Рідина обпікала горло, наче розтоплений метал, та водночас залишала по собі холодний присмак м’яти.

Невідомо, в якому стані наші внутрішні органи після вдихання того туману. Я лише відчувала, як щось важке давить зсередини, наче сама темрява намагається заповнити легені.

- Вибух… що це могло бути? - запитала я, намагаючись упіймати бодай якусь логіку в тому хаосі.

- Що завгодно, - знизав плечима ельф. - Від обваленої стіни до детонації в чиїйсь майстерні.

А ще могло бути безліч варіантів, про які ми зараз могли лише здогадуватися.

Мене розривало навпіл: інстинкт самозахисту шепотів лишитися під дахом, а серце гнало вперед - до Дітора. У ту мить мені стало байдуже на всіх інших, аби тільки з ним було все гаразд.

Опіки на моїх руках уже почали затягуватися без жодних ліків, тож у голову закралася шалена думка: може, й справді цей туман не такий уже й страшний для мене? Загорнувшись у плащ, я рішуче вибігла на подвір’я.

Двері житлового будинку були прочинені. Усередині - нікого. Кімната за кімнатою, тиша й порожнеча. І тільки на верхньому поверсі я нарешті натрапила на замкнені двері. Наполегливо постукала кілька разів, потім притислася вухом.

- Хто там? - озвався наляканий голос Лілунаї.

- Це я, Оллі. Як у вас справи? - відповіла швидко й додала, щоб застерегти: - Двері не відчиняй! Тут крізь туман.

- Добре. В нас усе гаразд. Туман сюди не потрапив.

-  Ти сама?

- Ні, зі мною напівкровка і той блондин-аристократ.

- Ріда! - почувся голос Оріде. - На Вір’єна вплинув туман, і він рвався надвір когось рятувати. Ми його зв’язали. Сподіваюся, добре зв’язали…

- То правильно, - кивнула я сама собі. - А інші?

- Не знаю, Оллі, - чесно зізналася Лілунай. - Ми були в різних кімнатах, коли пролунав вибух. Що з моїм чоловіком?

- Він живий-здоровий. У майстерні, займається артефактом. Я піду інших пошукаю.

- А ти сама як?

- Зі мною все гаразд, на мене туман не діє, - збрехала я, приховуючи біль, що все ще відлунював у тілі.

- Добре. Тоді будемо сидіти тут і чекати на твої звістки.

***

Зазирнувши у віконце й переконавшись, що з Марлі все гаразд і він і далі возиться з артефактом, я вирушила на пошуки інших.

Таргаса знайшла у конюшнях. Він саме перевіряв стійла, немов хотів упевнитися ще раз, що з тваринами все гаразд. Його спокій навіть дивував: мовляв, треба знати напевне, чи добре вони облаштовані, чи є вода й сіно, бо хто знає, скільки ще доведеться сидіти в облозі туману.

На моє запитання він лише відповів:

- Жодних сторонніх голосів не чув. Вибух? Ніяк на нас не вплинув. Усе ціле, й туман сюди не проник.

Далі я намацала шлях до воріт і, тримаючись за вологі дошки, вийшла назовні. Все відбувалося майже так само наосліп, як і всередині будинку чи на подвір’ї.

Туман був настільки густий, що повністю перекрив доступ сонячним променям. Вулиці занурила темрява, холодна й задушлива, наче я опинилася в нутрі якогось велетенського звіра. Дихати ставало важче, навіть власний подих лунав глухо й неприродно. І здавалося, ще трохи і з горла піде кров. Схоже моя регенерація не встигає. Крихітний ковток зілля став порятунком на шляху пошуків.

Коли попереду заблимав тьмяний вогник, я спершу вирішила, що то лише примара чи видіння. Серце гупало в грудях, та все ж я зробила кілька кроків, і мої сподівання справдилися: на стіні висів справжній смолоскип. Полум’я шипіло, немов відбивалося від вологих язиків туману, але трималося.

Я зняла його зі стіни й продовжила шлях, притискаючи вогонь ближче до себе. Світло від смолоскипа виривало з темряви клапті вулиці, але те, що я побачила, не вселяло спокою.

Вулиці не були порожні. Дехто з мешканців все ж піддався впливу і вибіг назовні. Тепер ці ельфи блукали між туманними завісами, хапаючись за повітря й щось безтямно вигукуючи. Вони рухалися не як я - обережно й зосереджено, - а шалено, ніби загнані звірі. В їхніх очах, коли світло випадково торкалося облич, відбивалося божевілля.

Поступово на шляху почали траплятися перші мертві. Тіла лежали просто на бруківці, перекручені в неприродних позах, наче їх хтось зненацька зупинив у русі. Дехто простягав руки вперед, ніби тягнувся до світла чи рятунку, якого так і не дочекався. Всі вони були позбавлені крові.

Кожного разу, коли смолоскип вихоплював з темряви чергове обличчя, серце стискалося в грудях. Я боялася впізнати когось із наших - Дітора, Кріст’єра, Сіру, чи навіть випадкових знайомих. Та поки мені щастило: жодного серед цих жертв не було.

Проте це не заспокоювало. Навпаки, кожен новий труп змушував рухатися швидше, наче темрява шепотіла, що наступним можу стати я чи ті, кого ще не встигла знайти.

Раптом попереду майнув силует. На відміну від божевільних тіней, що блукали в тумані, цей рухався впевнено, наче знав, куди йти. Постава його була рівна, кроки - розмірені. У мені одразу прокинулося дивне відчуття: чи то надія, що це хтось із наших, чи то тривога, що переді мною нова загроза.

Я рушила слідом, настільки обережно, наскільки дозволяло жалюгідне видіння крізь білу млу. Туман поглинав обриси, й уже за кілька десятків кроків постать розчинилася в темряві. Здавалося, я її загубила, і розчарування гірким клубком підступило до горла.

Та раптом подув вітер. Розірвав туманні завіси й відкрив переді мною несподівану картину: невеличка площа, залита мертвотним світлом, а за нею - будинок із навстіж відчиненими дверима. Саме в ті двері й увійшов невідомий.

Мені залишалося лише зважитися. Інстинкт шепотів - розвернися, повертайся назад, продовжуй пошуки. Але серце наполягало: Дітор міг бути будь-де, то чому не тут? Чому не в цьому будинку?

Я стискала смолоскип так, що коли б на руках була ціла шкіра, вона б побіліла на пальцях, й пішла за силуетом у темряву.

***

Усередині я ступала якнайобережніше, намагаючись зберегти тишу, а з нею і свою присутність.

Раптом, за черговими зачиненими дверима, почула голоси й притислася до стіни, прислухаючись.

- Ти знайшла? - пролунав чоловічий голос.

- Ні. В нього цього немає, - відповіла Сіра, і я мало не здригнулася. - А другий маг загинув. Тож сподіваюся, що ми знайдемо учня, і в нього воно буде.

- Ризиковано. Краще вбий чаклуна й рухайся далі сама.

- За чаклуна можеш не хвилюватися, - у голосі Сіри відчувалася холодна байдужість. - Він блукає містом, і туман його вже, мабуть, вбив.

- Було б добре.

Я ледве втрималася, аби не видати себе зойком. Добре, що поруч не було нічого, аби випадково зачепити й з гуркотом розбити.

- Мені не дає спокою... Ріда, - продовжила Сіра.

- Її поки не чіпай. На її вбивство в тебе немає дозволу. Вона ще потрібна нам.

- Ти знав, що вона володіє магією?

- Так. Шаманство. Вона вміє підкорювати духів - і стихійних, і природних, і неживих. Наголошую ще раз: за неї не хвилюйся. Твоє завдання - щойно туман розсіється, знайти учня.

- А інші найманці?

- Тільки-но вони зрозуміють, що їхній наймач мертвий, повернуться на північ.

Я стиснула кулаки. Ось де Сіра шастала в Бригіні… Спілкувалася зі своїми спільниками. Але хто вони такі? Представники гільдії вбивць? Шпигуни чужої держави? Чи, ще гірше, слуги Оуданського ордену?

Запитань було безліч. А відповідь - одна: діяти негайно. Я не витримала й з ноги вибила двері.

Туман, немов живий, кинувся слідом за мною, намагаючись просочитися всередину. Та його щось стримувало. І досить швидко я зрозуміла, що саме: кімнату густо заставили смердючими свічками з різкими, їдкими пахощами, що утворювали невидимий бар’єр.

Окрім Сіри та її співрозмовника, тут була ще одна жінка. Я помітила її не відразу - вона сиділа біля самих дверей, у тіні, з головою закутана в плащ.

- Ріда?! - невпевнено вигукнула Сіра.

Її розгубленість була зрозумілою. Моє обличчя мало жахливий вигляд: шкіра пузирилася й звисала клаптями, водночас на очах відновлюючись. Те, що я пережила, не могло лишитися непоміченим.

- Йди звідси, - різко скомандував чоловік Сірі. - Непроханою гостею займуся я.

Сіра, хоч і кинула на нього роздратований погляд, усе ж відійшла вбік. Тоді чоловік повільно витягнув меч, і в тісній кімнатці метал блиснув у напівтемряві.

Мій власний меч тут би тільки заважав - простору було обмаль, крок не зробиш, аби не зачепити стіни чи меблі. Тож я вирішила не ризикувати й вихопила ножі, заховані в голенища чобіт.

Але найбільшою несподіванкою виявилася жінка, що до того перебувала осторонь. Вона різко скинула плащ - і переді мною постала не просто мандрівниця, а одна з воїтельок племені Сарм, несамовито-войовнича представниця кочових племен пустелі. Вона була груба і сувора, з загартованим тілом, на якому виднілися шрами й татуювання, що нагадували про безліч битв. Її постава випромінювала звичну легкість бойових рухів - ні, не навчена людина, а та, яка із зброєю на “ти” відтоді, як навчилась стояти на власних ногах.

- Відійди, і краще сам знайди чаклуна та вбий його, - холодно промовила вона, звертаючись до чоловіка. - Покладатися на якийсь туман може лише дурень. А з тобою я розберуся особисто.

Це вона вже звернулася особисто до мене.

Якби я була простою людською жінкою, мене б це злякало. Бо переді мною стояла не просто та, що вміє тримати зброю - переді мною була людина, для якої меч і спис - продовження рук, та яка навчалася боротися змалку. Та я не була простою жінкою. Свій перший меч я отримала, лежачи в люльці - і відтоді я зі зброєю майже не розлучалася.

Тому, хоч її поява змусила серце схвилюватися, розслаблятися я не збиралася. Я стежила кожним м’язом, кожним подихом, готова до того, що наступний рух може вирішити, чи залишусь я живою.

У кімнаті були ще одні двері, крізь які Сіра та незнайомець залишили приміщення, залишивши нас удвох.

- Як тебе звати? - запитала я, вдивляючись у засмагле обличчя, яке прикрашали мигдалеподібні світлі очі.

- Тобі це знати не обов’язково. Все одно не зможеш вимовити його у чертогах Нермісса, - холодно відповіла вона.

Я не стала її ні в чому переконувати, лише міцніше стиснула руків’я ножа, відчуваючи, як в долонях виступив піт. Повітря в кімнаті здавалося задушливим, і навіть звук нашого дихання луною віддавався від кам’яних стін.

Вона рушила першою - різкий випад, майже блискавичний. Її ніж засвітився в світлі свічки, і я ледве встигла відбити удар. Метал об метал вдарився з дзвоном, відлуння розкотилося по тісному приміщенню, наче ми билися не удвох, а ціла сотня воїнів. Мої руки тремтіли, але рухи ставали дедалі швидшими - інстинкт керував тілом краще за свідомість.

Вона зробила різкий розворот, намагаючись загнати мене у кут. Я перечепилася об стілець, але, замість падіння, використала його як опору: піднявши ногу, різко відштовхнула предмет убік і кинулася на неї. Леза знову зійшлися - на цей раз настільки близько до моєї шиї, що я відчула холод сталі на шкірі.

Запах металу змішався із запахом поту й пилюки, а серце билося так гучно, ніби от-от прорве ребра. У якийсь момент вона зачепила моє плече - гострий біль пронизав тіло, тепла кров миттєво зволожила сорочку. Я стиснула зуби й, замість того щоб відступити, навпаки, пішла вперед. Удар, ще удар - ми кружляли у вузькому просторі, наче хижаки в клітці.

Вона видала хриплий звук, більше схожий на рик, ніж на крик, і з останніх сил спробувала вдарити в живіт. Я перехопила її руку, закрутила й різко вдарила ліктем у груди. Ми обоє впали на підлогу. Дерево під нами загуло.

Я опинилася зверху, її ніж вислизнув із пальців і дзенькнув об кам’яну стіну, розсипавши сухе відлуння по тісній кімнаті. Її груди судомно здіймалися й опускалися, рот хапав повітря так, ніби вона тонула. В очах ще палала лють, але вже поряд із нею жила тінь страху - тінь, яку важко приховати навіть найзапеклішому воїнові.

Вона зібрала рештки сил, намагаючись одночасно скинути мене з себе й відвести мій ніж подалі від шиї. Її руки були міцними, пальці судомно стискали мої зап’ястки. На якусь мить здалося, що її відчай знову переважить мою рішучість.

Та у вузькому, задушливому просторі кімнати, де кожен подих був останнім, я зібрала всю силу й натиснула. Її рух збив траєкторію, і замість шиї лезо з сухим, майже глухим звуком увійшло прямо в серце.

Її тіло здригнулося, руки спочатку судомно стиснули мої зап’ястки, а тоді різко ослабли. З грудей вирвався уривчастий подих, схожий на стогін і шепіт водночас. Її очі, ще мить тому повні люті, тепер застигли в дивному поєднанні недовіри й полегшення.

- Амага… Мене звати Амага. Як твоє справжнє ім’я?

Я нахилилася й тихо його промовила. На мить це викликало і здивування, і захоплення, наче я розкрила найбільшу таємницю.

- Я йому передам, - прошепотіла вона свої останні слова, а її очі так і залишилися відкритими.