Від початку нашого переслідування минуло всього два дні. Лише два - але вони здалися нескінченно довгими, виснажливими й нестерпними. Ми з Вір’єном йшли строго по сліду пустельників, який важко було не помітити: випалені села, чорні від попелу стіни, розграбовані обозні колони, а поруч - купи мертвих, покинутих без поховання. Кожен наш крок уперед нагадував крок крізь морок самої війни.
У якийсь момент орда, наче передчуваючи нашу погоню, несподівано розділилася на кілька менших загонів. Кожен рушив своєю дорогою, лишаючи ще більше плутанини. Я, з причин, яких не могла збагнути навіть сама, ніяк не відчувала Дітора. Молодий найманець ніби щез із лиця землі, розчинився у повітрі, немов тінь на світанку. Ця невідомість роз’ятрювала душу, змушувала серце стискатися від тривоги. Ми були змушені обирати навмання, яку стежку переслідувати, покладаючись лише на волю долі - або, можливо, на її примхи.
Але доля, здавалося, була розгнівана на нас обох. На мене - за легковажність і криваву жагу, що дедалі більше брала гору над розумом. На Вір’єна - за те, що він, будучи старшим за званням і досвідом, дозволяв мені робити те, що робила. Кожен слід, який ми обирали, виявлявся хибним. Загін за загоном ми наздоганяли, але жоден із пустельників не залишався живим після зустрічі зі мною. Скоро в цій частині світу з’явиться чергова страшилка про демона, що полює на душі.
Вір’єн заплющував очі на мою кровожерливість, розуміючи: інакше не вижити. Та серце його не могло змиритися з тим, що його Арідара поволі перетворюється на безжальну мисливицю - ту, в чиїй руці не тремтить клинок, коли вона добиває поранених. Кілька разів він намагався достукатися до мене, благав хоч іноді зупинятися, дати перепочинок. Але кожна суперечка закінчувалася мовчанням - холодним, як сталь. І він змирився.
Йому довелося змиритися і з тим, на що я перетворювалася зовні. Зі стрункої дівчини я ставала істотою, що лише віддалено нагадувала людину: шкіра втратила живий відтінок, очі запалали тьмяним червоним світлом, а руки вкрилися дрібними тріщинами, схожими на стародавні руни. Я бачила це у його погляді - страх, біль і жаль, які він намагався приховати за маскою спокою.
Замість нігтів у мене виросли кігті - міцніші за будь-який сплав. Я так само легко випускала їх і ховала назад, як кішка свої пазурі. Довгі, загострені ікла вилазили з деформованої щелепи. Очі, позбавлені зіниць, звузилися до вузьких щілин і в темряві світилися жовтим - на тлі мертвотно-блідого обличчя цей відблиск виглядав ще моторошніше. Вуха витяглися й стали тоншими; ніс подовжився, наче пристосовуючись до запахів. На лобі проступили невеличкі роги та клеймо хгарра - знак, що нагадував про особисте прокляття. Довге волосся майже торкалося землі й заплутувалося; тіло набуло щільності - не відразу помітної, але відчутної в кожному русі, такої необхідної в цій боротьбі.
Я вже не була людиною, але й прийняти повноцінний вигляд своєї раси не могла - через прокляття.
Моя раса… Ми фізично сильніші за будь-яку людину; ми швидші, витриваліші, спритніше. Для нас не становить труднощів позбавити ворога життя - одним точним і безпомилковим рухом нейтралізувати загрозу. Холодна ефективність: миттєве припинення боротьби, коли інший уже не становить нічого, крім перешкоди на шляху. Той, хто стикався з нами, відчував не лише силу - він бачив вирок.
І хоча зовні я змінилася для чужого ока, всередині все ще лунав голос, що пробивався крізь метаморфози - тонка нитка людяності, яка час від часу нагадувала про вибір. Та в бою ці сумніви тьмяніли перед логікою виживання. Кігті, ікла, загострені відчуття - усе це стало межею між мною і тими, кого ми переслідували, між життям і смертю.
***
На п'ятий день шаленого переслідування, коли за нашими спинами залишилася остання вершина південного хребта, а попереду відкрилися хвилясті пагорби, що стримували піски пустелі, доля нарешті зглянулася. Здавалося, сама небесна сила знову звернула на нас увагу.
Попереду, повільно й невпевнено, пересувався самотній чоловік. Його кроки були важкі, мов кожен рух давався надзусиллям. Вітер підхоплював пісок і бив у лице, але я впізнала його силует навіть крізь марево.
- Дітор! - гукнула я, намагаючись перекричати свист вітру. Мій голос луною рознісся над пагорбами, відбившись від далеких дюн.
Та замість радості, здивування чи бодай погляду у наш бік, найманець раптом спіткнувся, похитнувся - і, мов підкошений, звалився обличчям у пісок.
Рана на чолі Дітора, яка спершу здавалася серйозною, виявилася лише поверхневою - шкіра була здерта, але глибоких пошкоджень не було. На тілі хлопця, на щастя, не знайшлося інших ран чи переломів. Полегшено зітхнувши, я обережно обробила подряпину й змочила його губи водою. Лише тоді його повіки затремтіли, й він повільно розплющив очі.
- Я… не зміг його захистити, - винувато прошепотів найманець, наче виправдовувався перед нами й перед самим собою.
- Його вбили? - різко втрутився Вір’єн, не уточнюючи кого саме. Його голос тремтів від напруги.
- Ні… - Дітор важко ковтнув, - захопили в полон. Має бути живим.
Я обережно витирала залишки засохлої крові з його чола, коли спитала:
- Розкажи все з самого початку. Що сталося?
Дітор втомлено зітхнув і заговорив, ніби з кожним словом витягував із себе спогади:
- Напад почався ще на самому початку. Чаклун вирішив похвалитися новими вміннями - мабуть, хотів показати, що не дарма витратив стільки сил на навчання. До меча він навіть не встиг дотягнутися. Але… переоцінив себе. Закляття вирвалося з-під контролю, і він знепритомнів просто посеред вулиці. Таргас підхопив його, кинувши все інше, й поніс геть із місця бою. Я побіг за ними, намагаючись прикривати спину. Та марно. Із-за рогу раптом з’явилися вершники. Вони налетіли на Таргаса, змусивши того впустити чаклуна просто на землю. Почалася нова бійка. Все сталося так швидко, що я не встиг і оком кліпнути, як один із пустельників зіскочив із коня, схопив Кріст’єра, перекинув через сідло - й лише відблиск копит миготів у далині. Ріда, - він ледве перевів подих, - вони точно знали, кого забирали. Можу поклястися будь-чим! Я кинувся навздогін. Біг, скільки було сил. Але… що я міг зробити пішки проти вершників? Попри все, я не зупинявся. І, здається, вони це помітили. Декілька вершників повернули назад. Один з них підкрався ззаду - швидко, майже безшумно - і вдарив так, що мене відкинуло на землю. Перед очима спалахнули іскри. Вони навіть не забрали мого меча… лише залишили лежати в пилюці, наче сміючись.
- А що з Таргасом? - запитав Вір’єн.
- Не знаю, - відповів Дітор. - Ми розійшлися в місті. Він залишився відволікати пустельників, поки я гнався за викрадачами. Його з вами немає?
- Немає, - відповів аристократ. Його обличчя різко зблідло, наче попіл осів на шкіру. Він, мабуть, теж подумав про найгірше.
Тиша повисла між нами - важка, липка, така, що навіть подих здавався зайвим. Кожен сподівався, що з товаришем усе гаразд, але в повітрі відчувалася напруга, схожа на передгрозову.
- А чому ти не відповідав, коли я кликала тебе? - не витримавши, нарешті запитала я, намагаючись розгледіти хоч якусь емоцію на його блідому, виснаженому обличчі.
Дітор повільно підвів очі і наші погляди перетнулися.
- Я чув тебе, - промовив він хрипко. - Чув твій голос у своїй голові… Але був іще один. Голос гучніший, настирливіший. Він без упину дзижчав, наказував не відволікатися на “такі дрібниці”. І я… не міг вирватися з його полону. То твій голос був справжнім?
- Так, - відповіла я й опустила погляд.
Його слова довго відлунювали в мені. Я намагалася зрозуміти, що сталося, і з кожною секундою усвідомлювала - ситуація складніша, ніж здавалося спершу. З усіх його зізнань я виокремила два головні висновки.
Перший: пустельники точно не були звичайними работорговцями. Інакше вони не кинули б Дітора серед пустелі. За нього можна було б виручити чимало - продати бодай у гладіатори, бодай у гарем якоїсь примхливої аристократки.
Другий: ще понад п’ятсот років тому я, як завжди, щось наплутала із запечатуванням поклику крові. І тепер наслідки давалися взнаки. Усе, що відбувалося навколо, нагадувало мені про старі помилки, які, здавалось, уже давно поховані.
Та залишалося одне питання, на яке я не могла знайти відповіді. Якщо вони не работорговці, то навіщо ж тоді потягли за собою чаклуна?
Так, він був гарний: високий, із виразними очима та білосніжною усмішкою. Але ж у східних гаремах цінували тендітність. І навіть у гладіатори його б не взяли - боєць з нього не дуже.
І тоді мене пройняло крижаним потом.
Жахлива здогадка зросла в думці, мов чорна квітка, що проростає з серця: а що, як хтось із пустельників викрав чаклуна не заради наживи, а на прохання Сіри - або когось із її спільників?
Від самої думки по спині пробіг мороз. Це вже звучало надто переконливо. Надто знайомо.
***
Остання ніч перед пустелею не могла минути спокійно.
Ми зупинилися неподалік чергового, напівспаленого пустельниками селища на ім’я Пустинки. Вулиці лежали мертвими й безлюдними; лише тліючі головешки свідчили, що орда пройшла тут нещодавно, повертаючись назад. Це могло означати лише одне - ми йшли правильним шляхом. Принаймні, так здавалося.
Та далі… далі дорогу мала замести піщана буря - вічна гостя цих земель. Вона поглине все: сліди, запахи, навіть спогади. І тоді я не матиму жодного уявлення, куди рухатися далі.
Але найбільше цю ніч зіпсував звук.
Виття. Не звірине, тай людським назвати важко людське. Воно було протяжне, жалісливе й водночас моторошне - від нього холод прокочувався по шкірі, мов тінь смерті. У моєму рідному світі я б вирішила, що це інпу - духи-провідники мертвих, які з’являються лише до тих, хто має перейти у світ тіней. Знак лихий, беззаперечний.
Але ніч мала для мене ще одне випробування.
Майже перед світанком я побачила Його. Він стояв серед пісків - увесь зі складаного, сипучого піску, який переливався у світлі згасаючих зірок. Ні, не інпу. Хтось інший. Той самий, хто колись приходив до мене у подобі вогню й води. Тепер - Піщаний.
Він стояв нерухомо, терпляче, наскільки терплячою може бути сама земля. І коли я наблизилася, він почав шелестіти - піском, вітром, тишею - нашіптуючи стару, забуту мелодію.
Шел-шел-шел… шел-шел-шел… шел-шел-шел…
Мелодія затягувала, гіпнотизувала, розчиняла мене в собі, поки я майже не втратила зв’язок із реальністю. І раптом - чиясь рука торкнулася мого плеча.
- Усе добре? - занепокоєно запитав Дітор, вдивляючись у моє обличчя. - Ти бліда, молоко позаздрить.
- Ні. Так, все добре, - швидко відповіла я, вириваючись із чужого ментального полону.
- Точно? А то я тебе насилу докликався.
- Я в нормі. Просто кошмар приснився, - знов збрехала я. - Краще готуйтеся. Попереду нас чекає далеко не найприємніше випробування, - додала, дивлячись у далечінь, де тягнулося нескінченне царство пісків, палюче сонце й сухі, невблаганні вітри.
