Раді Вас бачити!

Через деякий час ми знову зупинилися на відпочинок.

Вір’єн ретельно полірував і без того дзеркальне лезо одного зі своїх мечів, Дітор відпочівав, а я, як завжди, намагалася сконцентруватися на пошуках. Але пустеля вперто мовчала.

Минуло вже чотири доби безрезультатних мандрів. Я картала себе за власну недбалість, та від того не ставало легше. Здавалося, ми вже обійшли всю пустелю вздовж і впоперек, але орда наче розчинилася у повітрі. Куди могла подітися така кількість воїнів і коней?

Звісно, чотири дні - замало для обшуку такої території, але ж відпочинок потрібен не лише нам. Та все ж - жодного сліду табору ми не знайшли.

Недалеко від нашої стоянки тягнувся Суховій - жалюгідне селище з двох десятків перекошених хатинок. Іти туди не було сенсу: мешканці, ледве побачивши чужинців, сховалися б, наче щури, у своїх підземних норах.

Підземні нори…

- От же дурепа! - вигукнула я вголос і так сильно вдарила себе по лобі, що Дітор із Вір’єном аж здригнулися.

- І з якого приводу така самокритика? - запитав мій родич.

- Раніше пустелі не було, - пояснила я гарячково. - Тут простягався степ із містами та дорогами. Потім прийшли піски, і наземні шляхи частково перетворилися на підземні. Разом із деякими містами.

- Мій мозок не витримує цієї спеки… - пробурмотів Вір’єн, ледве встигаючи ловити мої слова. - Ти про що?

- Ці тунелі тягнуться крізь усю пустелю, - я вже розгортала мапу. - І підземні міста теж залишилися. Деякі занедбані, деякі - ні.

- Ти хочеш сказати… що пустельники ховаються саме там? - очі Дітора блиснули надією.

- Саме так, - підтвердила я.

Мапа була новою, та ще й не зовсім точною і звісно, не могла показувати того, чого вже давно не існувало. Але пам’ять моя ще зберігала деталі, і я від руки відзначала на ній усе стратегічно важливе, що лишалося від Старого Світу. Як же я могла забути про це раніше? Стільки часу втрачено марно.

Колись на місці нинішнього Суховія стояло найбільше торгове місто Файн, куди сходилися всі дороги - із півдня й півночі, зі сходу й заходу. Може, небеса все ж зглянулися на мене й самі привели до цього місця? Але радіти було ще зарано. Попереду нас чекали кілометри підземних тунелів, які роками ніхто не використовував, окрім пустельників… і щурів.

***

Тунелі були досить широкими, щоб ми могли без труднощів пересуватися в них.

- Сьогодні без перетворень? - поцікавився Вір’єн, згадуючи мої попередні зміни.

- Якщо знадобиться - буде, - відповіла я спокійно. - Головне, щоб було місце, де можна перетворитися.

Я навіть відчула легке здивування аристократа. Так, красунчику, те, що ти бачив, - не кінцева форма мого виду. Є ще бойова, яку ми приймаємо для битв між собою. І от там… краще людям зі слабкими нервами цього не бачити.

- А що ти при цьому відчуваєш? - поцікавився Дітор. - Це боляче?

На жаль, мені довелося скористатися цією здібністю ще раз - під час сутички з пустельною сахрашею, велетенською сумішшю ящірки та черепахи. Юрка й непробивна, вона легко ховалася у піску своє триметрове тіло. Ледь здолали. Добре хоч, що її м’ясо виявилося їстівним - твердим, несмачним, але їстівним.

- Я не можу сказати, що процедура викликає справжній біль, - нарешті відповіла я після паузи. - Це радше неприємно. Відчуття схожі на ті, коли занадто довго сидиш без руху, а потім різко встаєш, і тіло пронизує тисяча гострих голочок. Неприємне поколювання, але водночас у ньому є певне полегшення - наче організм оновлюється.

Дітор навіть на мить завмер. Такої відповіді він точно не очікував.

Хотілося додати, щоб він не хвилювався - навряд чи зможе, - та я запнулася. По-перше, я вже й сама в цьому не була впевнена, спостерігаючи, як іноді нелюдська лють охоплює мого нащадка. А по-друге, Дітор усе ще не знав про наш родинний зв’язок.

Тож я ж йшла мовчки попереду, як завжди звично частково трансформувавшись, покладаючись більше на своє “демонічне” чуття, ніж на тьмяний вогник смолоскипа в руці. Іноді нам траплялися залишки стоянок або цілі кладовища кісток. А іноді перед нами поставали завали, змушуючи повертати назад і шукати інший шлях.

Ми йшли довго, поки нарешті попереду не заблищав слабке світло. Загасивши смолоскипи, ми обережно підійшли ближче.

Посеред велетенської, багатоярусної площі палахкотіло велике вогнище; навколо нього сиділи пустельники, хтось розмовляв, хтось мовчки дивився у вогнище. У хаотичному безладі навколо стояли строкаті полотняні намети, загони для худоби. Повітря було насичене запахами диму, гару та пряних приправ.

Найбільше привертала увагу купольна споруда на стелі: її вінчала досить широка кругла діра, крізь яку пробивалося багряне світло. Отвір був настільки великим, що навіть дракон міг би пролетіти крізь нього без найменшої перешкоди; а також було видно небо, пофарбоване в криваві відблиски заходу. Іскри з вогнища ж піднімалися догори й, як метелики, згасали над краєм дірки.

Пустельники, озброєні переважно кривими шаблями та дрібними ножами, поводилися безтурботно: вони розмовляли гучно й жестикулювали, впевнені у власній безпеці - мабуть вірили, що ніхто не насмілиться сунутися сюди. Деякі лежали під наметами, інші курили, десь чути було тихе ржання коней та блеяння кіз.

- Сподіваюся, Крістр’єр тут, - прошепотіла я.

- Розділимося для пошуку? - запитав Дітор, проводячи поглядом по натовпу.

- Не варто, - випередив мене Вір’єн. - Залишайся тут і пильнуй. Якщо буде якась небезпека - попередиш.

- І як я це зроблю? - запитав найманець.

- Вигадай щось, - відповів він сухо.

- Ріда!… - вигукнув Дітор звертаючись до мене, але не встиг завершити, бо я його перебила.

- Вір’єн правий. Третій буде зайвим. Ось, тримай, - й простягла йому два невеличкі камінці. - Якщо помітиш небезпеку, просто стукни одне одного так, щоб іскри злетіли, і жбурни їх якомога далі в центр стійбища.

- А що буде? - недовірливо запитав Дітор.

- Краще тобі не знати. Але ефект буде видовищний. То що, ходімо? - це питання вже було адресовано аристократу.

- Так, - відповів він, і ми рушили в напрямку, де натовп здавався найбільш напруженим.

***

Обережно ступаючи, ми почали обстежувати кожен куток стоянки - намет, хлів чи просту нору. Часом траплялися полонені селяни, закуті в залізні кайдани; їхні обличчя були бліді від страху й виснаження. Але їхнє визволення не входило в мої теперішні плани - будь-яка спроба рятувати їх привернула б зайву увагу. Та й куди їх вести? До цивілізованих місць - звідси це було тижні пішки, та ще й у бік півночі. А серед полонених були й діти, і тяжко поранені.

Нарешті я знайшла нашу пропажу. На верхньому ярусі, у клітці як для звірів, сидів чаклун - голий і скручений, із пов’язаними руками та ногами; його тіло було в синцях, а очі запливли. Охоронець, який мав би пильнувати, хропів мертвим сном на кілька кроків від клітки, покрившись ковдрою.

- Гей… - тихо покликала я Крістр’єра.

Маг, почувши голос, розплющив очі й з подивом озирнувся.

- Ріда? - прошепотів він, заплющивши на мить очі від болю. Схоже, йому добряче дісталося: на тілі помітні були свіжі рани й сліди давніших побоїв.

- Тихо. Зараз звільню, - прошептала я.

Я дістала невеличку пляшечку з ельфійським зіллям і просунула її чаклунові, попросивши випити, поки я порсаюся з замком. Добре, що руки чаклуна не буди зав’язані ззаду.

Клітка була зі спеціального металу, що блокував магічні сили, а от замок - ні, тому він піддався швидко. На щастя, пустельники не купували замків у гномів, тому їхні засуви були грубі, проте ненадійні. Коли засув клацнув і дверцята клітки відчинилися, Вір’єн одразу підхопив чаклуна під руки, допомагаючи йому вилізти назовні. Потім швидко розрізав мотузки, що врізалися в шкіру, і загорнув Крістр’єра у свій плащ - щоб той не світив голим тілом, привертаючи зайву увагу.

Я ж, не гаючи часу, взялася за вартового. Його важке, розімліле від вина тіло майже не чинило опору. Кількома вправними рухами я зв’язала йому руки й ноги, а до рота засунула ганчірку, щоб не прокинувся і не почав волати, коли ми підемо. Той і далі спав глибоким, п’яним сном, навіть не ворухнувшись.

Ельфійське зілля зробило свою справу - за кілька хвилин чаклун уже стояв на ногах, трохи похитуючись, але дієздатний. Проте довелося затриматися ще на мить: голі ступні Крістр’єра боляче різало гостре каміння. Вір’єн невдоволено зітхнув, але не вагаючись, зняв чоботи зі зв’язаного вартового. Вони виявилися трохи завеликими для чаклуна, зате міцними. Той мовчки взув їх, лише криво посміхнувшись:

- Не дуже пасують до мого вбрання, - буркнув він тихо, - але зараз не час перебирати.

- Головне, щоб ти міг бігти, - відповіла я, оглядаючи околиці.

Вогонь у центрі стоянки палахкотів так само яскраво. Мешканці навколо нього сміялися, співали, галасували, підкидали у полум’я гілля, іскри здіймалися в небо, змішуючись із димом та пилом. Ніхто навіть не підозрював, що просто над їхніми головами вже готується втеча. Тож ніхто не став нам на заваді - ми безшумно зникли у темряві й повернулися до місця де на нас очікував Дітор.

Ми зупинилися, щоб перевести подих. Чаклун присів на камінь, обережно розтираючи руки, на яких ще залишилися сліди мотузок. Я протягла йому бурдюк з водою.

- Треба знайти меч, - після кількох ковтків промовив він хрипко.

- Ми тобі іншого знайдемо… - почала я, але він різко перебив мене.

- Цей меч важливіший за мене.

- Тобто те, що ти мав доставити до Триграда, не так важливо, як меч? - не втримався й, можливо, надто різко перепитав Вір'єн.

Кріст’єр підвів очі, в яких блиснула втома й роздратування.

- Ти не розумієш...

- Тоді поясни.

Маг зітхнув, ніби зважував, чи варто говорити.

- Артефакт схований у мечі.

Я завмерла, наче мармурова статуя посеред парку. Серце на мить збилося з ритму. Невже?..
Невже артефакт був у цьому мечі весь час? Тоді навіщо всі ці розмови про "надійне місце", про сховки, про безпеку? Чи він від самого початку мав на увазі саме меч?

Питати не було сенсу - достатньо було одного погляду на обличчя чаклуна, щоб зрозуміти все без слів. Я нарешті "відтанула", видихнула й тихенько вилаялася, бо всі пазли раптом склалися в одну дуже неприємну картину.

- Треба повертатися, - сказав Вір’єн. Його голос був твердим, мов камінь. Я лише кивнула - він мав рацію. - Так. А ці двоє залишаються тут і чекають на нас, - додав він уже командним тоном.

- Але… - майже одночасно почали заперечувати і Кріст’єр, і Дітор.

- Ніяких “але”, - відрізав Вір’єн. - Сидите тут і чекаєте. Якщо за годину нас не буде - тоді просто йдіть звідси.

Його слова не залишали місця для суперечок. Я кинула погляд на чаклуна - той, зціпивши зуби, лише стиснув кулаки.

Ми рушили знову. Удвох. Знайомою дорогою - назад, де ще півгодини тому ми визволяли мага.

***

Коли ми дісталися місця, де стояла клітка, побачили, що ні меча, ні одягу Кріст’єра там не було. Зате зв’язаний вартовий усе ще спав безтурботним, п’яним сном, розвалившись на боці, немов дитина. Він навіть не здогадувався, що відбувалося зовсім поруч і що його чекає, коли прокинеться й зрозуміє - чаклун зник.

- Треба шукати намет вожака, - прошепотіла я, вдивляючись у напівтемряву. - Такий трофей точно не опиниться в руках звичайного бійця, - тут же додала, щоб Вір’єн зрозумів логіку.

Він коротко кивнув і почав очима вишукувати найбільший і найпишніший намет. Його погляд швидко ковзав від одного до іншого - від брудних, подертих полотнищ до тих, що сяяли у світлі вогнища вишитими узорами.

- От той може бути ним? - тихо спитав він, указуючи на протилежний бік стоянки.

Я придивилася. Там, у відблисках полум’я, стояв намет із густої червоної тканини, обшитий золотими нитками. Перед входом - двоє озброєних пустельників, із шаблями на поясах і з дубинками в руках. Поряд ще троє крутилися.

- Може, - нарешті підтвердила я. - Схоже, саме він.

- І як ми потрапимо всередину? - Вір’єн звузив очі, оцінюючи відстань і розташування охорони. -   Скористаєшся своїми здібностями?

- На жаль, ні, - відповіла я, хитаючи головою. - Зараз деякі мої здібності… "відпочивають". Але є одна ідея, - загадково додала я. - Ходімо, дорогою розповім.

Я ледь усміхнулася - швидше сама собі, ніж йому.

Ми рушили уздовж тіней, тримаючись за край стоянки. Пісок, що потапив сюди з вітром, тихо шарудів під ногами, десь у темряві щось гупало, скрипіло та верещало. Та нам було не до зайвих звуків - ми тихенько, майже нечутно, прокралися поміж рядами наметів, тримаючись тіні, щоб не потрапити на очі вартовим.

Я подала Вір’єнові знак рукою - спинилася біля одного з наметів, скрадливо підвела полог і зазирнула всередину. Темрява. Ні руху, ні дихання.

- Порожньо, - прошепотіла я й, переконавшись, що поблизу нікого немає, прослизнула в середину.

Вір’єн залишився зовні, насторожено вдивляючись у темряву, я ж прослизнула в намет.

Усередині було несподівано чисто: підлога встелена старими килимками та подушками, на низькому столику лежали глиняні чашки та незапалені свічки, на стінах висіли в’язанки сухих трав.

Я тихо зітхнула й взялася за пошуки. Відчинила першу скриню - всередині посуд, переважно глиняний, трохи тріснутий, але чистий. У другій - їстівні припаси: кілька шкіряних мішечків із сушеним м’ясом, хлібці, оберемок якогось коріння. Запах був пряний і трохи гіркуватий, аж закрутило в носі.

Лише в третій скрині я знайшла те, заради чого сюди ризикувала лізти - два досить великі полотна вицвілої, але ще міцної тканини. Я провела долонею по шорсткій поверхні - колись вони, мабуть, були барвистими, тепер же зберігали тільки тьмяний відтінок старого бурштину. Така матерія ідеально підходить для маскування або пересування.

Я краєм ока глянула на вихід - Вір’єн стояв там само, мовчки, немов відчуваючи кожен звук у радіусі десятка кроків.

- Знайшла, - прошепотіла я, згортаючи полотна. - Можемо рухатися далі.

Аристократ кивнув і прийняв з моїх рук один із оберемків тканини. Розгорнувши його, він уважно оглянув матерію. Довелося на нього цикнути й не гаючи часу обережно намотала тканину навколо себе, закутуючись так, щоб приховати зброю й обличчя. Вір’єн повторив мої дії й за кілька хвилин ми уже цілком зійшли за місцевих жінок.