Раді Вас бачити!

Пересуватися містом без перешкод було неможливо. То каміння з неба з гуркотом обвалювалося просто переді мною, змушуючи пригинатися. То стіна тріщала й падала, здіймаючи хмару пилу. То чергові лайурі виринали з поворотні, витягуючи до мене свої примарні кігті.

- Ріда! - долинув до мене знайомий голос. Я мимоволі зупинилася й озирнулася.

До мене наближалися залишки нашого загону. Втомлені, але живі й відносно неушкоджені.

- Ти погано виглядаєш, - буркнув Таргас, спираючись на спис і витираючи піт з чола.

- Знаю, - я вичавила криву усмішку. - Це недовго. Скоро знов зможу хизуватися милим личком. А ви когось ще знаходили?

- Ані чаклуна, ані Дітора, - відповів Вір’єн. - Сіру бачили. Вона теж по місту бігає, наших шукає.

- Крек… - я стиснула зуби. - Якщо наступного разу її зустрінете, просто вбийте. Подробиці будуть пізніше, а зараз повірте.

Вір’єн уважно подивився на мене, наче намагався прочитати мої думки з обличчя.

- Вона зрадниця. І її завдання - убити Кріст’єра, - додала я.

Аристократ промовчав, а Таргас лише вилаявся під ніс, відчуваючи лють і безсилля.

- Стояти марно, - нарешті промовив Вір’єн. - Треба їх знайти.

Я була з ним цілковито згодна. Бездіяльність у цьому хаосі означала смерть.

***

За черговим поворотом на нашому шляху виринув Фанніонор у супроводі загону ельфійських воїнів.

Його постать одразу вирізнялася серед інших: прямий стан, холодний погляд, обличчя, наче висічене з мармуру. Коли його очі зупинилися на мені, я помітила, як нервово сіпнулося повіко - єдина зрада його стриманості. Та замість різкого слова, яке я майже чекала почути, він лише сухо кинув:

- Ходімо до західної стіни. Там потрібна твоя допомога.

Його тон звучав радше як наказ, а не як прохання. Втім, інакше ці ельфи, здається, просто не вміли. Вони народжувалися з переконанням, що світ має їм підкорятися.

Я вже відкрила рота, аби заперечити. У них свої справи, у нас свої справи. Ми не просили приводити нас в це місто. Але тоді намісник додав три короткі слова, від яких у мене похололо всередині:

- Там твій родич.

Цього було достатньо, аби земля під ногами похитнулася. Кров ударила в скроні, серце шалено закалатало, а навколишній гул битви на мить ніби віддалився, став глухим, як крізь товщу води.

- Родич?.. - почула я голос Вір’єна.

Запитання аристократа швидше було адресоване моїй спині, бо я вже зробила крок уперед, наче магнітом притягнута тим самим західним муром.

***

Я бігла попереду всіх, включно Фанніонора, навіть не озираючись на Вір’єна й Таргаса. Мене гнала вперед дика сила - страх, змішаний із надією. Якщо там справді мій родич… якщо він живий…

Коли ми наблизилися до західної стіни, гул бою посилився.

Повітря було важке від пилу та диму, горло пекло, а очі сльозилися. Десь зовсім поруч вирувала пожежа: язики полум’я жадібно облизували дахи будівель. Гул вогню зливався з криками поранених і дзвоном зброї, створюючи хаос, у якому важко було розрізнити окремі звуки.

Та навіть крізь цей морок і чад я його побачила.

Дітор.

Він стояв серед руїн, обличчя залите потом і кров’ю, але очі - палаючі, рішучі. Його руки тримали меч так впевнено, ніби він народився з ним. А перед ним - нова хвиля чудовиськ.

Цього разу насунула неочікувана хвиля ворогів. Не туманні породження, не лайурі - гірше. Це були гобліни. Десятки, а може й сотні. Маленькі, але злобні, вони шипіли, вищали, наче скажені щури, й сунули вперед суцільною темною хвилею. Їхніх жовтих очей та кривих кликів тут лише бракувало.

Дітор бився відчайдушно, але водночас холоднокровно. Його клинок світився срібним сяйвом, і з кожним ударом він розпанахував груди черговому гобліну. Один з потвор стрибнув йому на спину, намагаючись вчепитися пазурами в шию, але хлопець розвернувся так стрімко, що я аж здивувалася. Меч розсік чудовисько навпіл, розбризкуючи темну кров на камінь.

Він рухався швидко й упевнено: відбивав удари, ухилявся, контратакував. Кожен його крок був точним, немов у досвідченого воїна. У цю мить він уже не виглядав юнаком, яким я знала його до сьогодні. Переді мною стояв боєць, немов загартований у сотнях битв, і навіть хаос навколо не міг похитнути його рішучості.

Але гобліни все сунули й сунули, наче їх ніколи не бракувало.

Я більше не витримала дивитися збоку. Вихопивши меч, кинулася у натовп разом із ним.

Перший гоблін, що трапився на моєму шляху, навіть не встиг підняти свою іржаву залізяку - моє лезо розпанахало його від плеча до грудей. Тепла темна кров бризнула на мене, але я навіть не моргнула.

- Нарешті! - кинув Дітор крізь шум бою, ухиляючись від арбалетного болта й одразу встромляючи клинок у живіт іншому ворогу. - Думав, ти лиш дивитися будеш!

- Наче ти мене зовсім не знаєш, - огризнулася я, відсікаючи руку черговому гобліну й підбиваючи ногою іншого, аби Дітор мав вільний прохід для удару.

Ми билися пліч-о-пліч, немов усе життя тренувалися разом. Він діяв стрімко та точно, я - важче й агресивніше. Я прикривала його з флангу, він - мою спину. Разом ми перетворили хаотичний натиск ворогів на криваву м’ясорубку.

Гобліни сипалися один за одним, а нові все лізли з провулків, звалювалися зі стін, наче потік, що не мав кінця. Вони верещали, били іржавими клинками, кусалися, намагалися навалитися гуртом, аби задавити нас числом.

- Їх забагато! - вигукнув Вір’єн.

Я й не помітила, як він опинився поруч, з мечем, вкритим криваво-чорною піною.

- Чаклуна зараз не вистачає, - зітхнув Дітор, відбиваючи черговий напад.

- Ми не знаємо, де він, - відповіла я, скориставшись короткою миттю перепочинку.

- Він за стіною, - хлопець різко махнув рукою у бік, де у бійки сходилися велетні. - Нам довелося розділитися.

Від цієї несподіваної новини я на мить завмерла. І даремно. Лезо гоблінського ножа ковзнуло по моїй нозі, розсікши шкіру й залишивши пекучий слід болю. Та щоб мене здолати, цього було замало. Стиснувши зуби, я розвернулася і з розмаху відрубала ще одну огидну голову. Бризки гарячої крові полетіли мені на обличчя, але я не зважала.

Я знову втрутилася в розмову, хоча й ризикувала втратити пильність:

- А якого крека, він там робить?

- З місцевими магами намагається приспати цих створінь, - крикнув Дітор крізь гуркіт бою.

Добре, що цього разу я не впала в ступор. Та й питати було ні в кого: як узагалі некромант може допомагати ельфам? Вони ж ненавидять темну магію, вважають її прокляттям. Невже обставини справді настільки безнадійні, що навіть ворога довелося визнати союзником?..

А гобліни все не закінчувалися. Здавалося, що їх хтось поряд безперервно плодив, випускаючи хвиля за хвилею.

Вони взяли нас у щільне кільце, й навіть довгий спис Таргаса вже не давав відчутної переваги. Кожен удар відбивався новим натиском, кожна здобута перемога - новою загрозою.

Та раптом у повітрі засвистіли стріли. На даху протилежного будинку, а далі й ще на кількох вулицях, виринули постаті лучників. Їхні залпи пробили лави ворогів, і кільце почало рватися. Ми видихнули з полегшенням - врятували нас якраз вчасно. Майже всіх. Ми, вчотирьох вижили, а от деяким ельфам не пощастило.

Дякувати не було коли: нова хвиля жовтооких тварюк уже нишпорила далі, грабуючи й підпалюючи інші квартали міста. Паскудні мородери нишком витягали все цінне, залишаючи після себе лише дим і смерть.

Тож ми кинулися туди, де ще тривала бійня. Нам би, звісно, дістатися до Крис’єра - раптом він потребував підтримки. Та всі добре знали: там, де сходяться в бою маги, звичайним людям не місце.

***

Здавалося, цей день не закінчиться ніколи. Спочатку туман, потім пошуки, артефакт, далі лайурі… і на додачу ще й гобліни. Суцільний кошмар, що тягнувся без кінця.

Та нарешті земля перестала здригатися, а з неба - сипатися каміння. Бій між велетнями завершився. Хто переміг? Судячи з тиші, що повисла над руїнами, - маги.

Лайурі заверещали тонкими, пронизливими голосами, зібралися в зграю і майже миттю залишили місто, наче їх хтось зігнав. Гоблінів же добивала міська варта - відчайдушно, без пощади, бо кожна хвилина зволікання могла коштувати нових життів.

Повітря довкола було густе, наче його можна було різати ножем. Усе просочилося димом від пожеж і гаром, що змішувався із запахом крові. Чути було стогони поранених і плач тих, хто шукав близьких серед тіл. Місто виглядало так, ніби саме життя втекло з нього: вулиці всіяні уламками, дахів бракує половині будинків, а колись білі стіни тепер почорніли від кіптяви.

Ми ж сиділи біля будинку, куди зносили всіх поранених, а трохи далі складали мертвих. Сиділи виснажені, з мечами на колінах, ніби ці залізяки могли ще хоч чимось допомогти. Ходити містом і шукати сили було ні в кого, навіть у мене. Але ми мусили переконатися: Сіра - загинула у цьому божевіллі, поранена й безпорадна, чи, може, їй усе ж вдалося втекти.

Поки ми спостерігали, Дітор розповів, що сталося на самому початку, коли туман тільки-но накрив місто. Він із чаклуном перебував у одній кімнаті. І раптом Кріст’єру зробилося зле: він зблід, а його природно світлі очі потемніли, наче сама тьма захопила їх. Потім, мов зачарований, він вискочив з будинку Марлі й кинувся вулицями.

Дітор побіг за ним. Дивно, але на нього туман не діяв зовсім: жодного опіку, жодної рани, на відміну від усіх, кого він зустрічав дорогою. Бігли вони один за одним, доки не дісталися до будівлі, що нагадувала храм… але не зовсім. У ній Кріст’єр бігав від стіни до стіни, мов загнаний звір. Його не турбували ні опіки, ні кров, що йшла з рота та очей.

Тоді їх застала ельфійка. У її руках були засушені трави. Вона підпалила їх, і приміщення швидко наповнилося гірким, їдким димом. Дивним чином той дим почав зцілювати Кріст’єра: його дихання вирівнялося, а опіки почали загоюватися. Потім ельфійка промовила до нього кілька слів незнайомою мовою - і він повернувся до тями, наче вийшов із трансу.

Та не минуло й багато часу, як до жінки приєдналися місцеві маги. Вони недовго радилися з Кріст’єром - і той погодився допомогти. Діторові ж нічого не лишалося, як піти за ним слідом.

Але дорогою на них наскочила зграя гоблінів, тож довелося затриматися. Саме тому він опинився з нами, а не серед магів.

- Оллівіджиен? – несподівано звернувся до мене ельф-вартовий.

- Так, - підтвердила я, відчуваючи, що коли залишимося наодинці, доведеться багато чого розповідати… і ще більше - брехати.

- Вас запрошує до себе Фанніонор. Вас і ваш загін, - продовжив він так спокійно, наче йому й не доводилося годину тому битися на смерть.

Вір’єн лише здивовано глянув на мене, але промовчав. Не став виправляти чи уточнювати, і я була йому за це вдячна: зайві слова зараз могли б тільки зашкодити.

Сидіти й чекати на новини про Сіру далі вже не мало сенсу. Скоріш за все, дівчини в місті немає, й сподівання натрапити на неї тут - марні. Та й нам самим не варто було довго затримуватися в цьому місту.

Тож ми вислухаємо, про що саме хоче говорити намісник, знайдемо Кріст’єра, сподіваюся, він не спить виснажений після бою, заберемо Оріде - і продовжимо свій шлях до Триграда.

***

Та попри всі наші плани, у місті нам довелося ще трохи затриматися.

День, що видався надзвичайно важким, поступово переходив у ще більш важку ніч.

Щойно ми з’явилися біля палацу Фанніонора, нас зустріла Лілунаї з поганими новинами. Поки нас не було, прийшла Сіра й забрала Оріде.

Спочатку вона довго переконувала його, що далі вони мають іти лише вдвох. Та напівкровка виявився впертим і непохитним - він хотів дочекатися нас. І тоді зрадниці не залишалося нічого іншого, як вдягнути на нього нашийник-артефакт і, за допомогою магії, тягти письменника силоміць.

Навіщо він їй?

Ми могли тільки здогадуватися. Але відповідь напрошувалася сама: усе через його дивну здатність “чути місто”. Іншого пояснення просто не було.

Звісно, ми були готові вже цієї ж миті вирушати за ними, та доля розпорядилася інакше. Кріст’єр, наш наймач, знову лежав безтямний, знесилений до краю. Ельф-цілитель, що наглядав за ним, обіцяв: до перших променів сонця він поставить хлопця на ноги. Але чекати до ранку означало втрачати дорогоцінний час - і кожен із нас це чудово розумів.

***

Та це були ще не всі випробування.

Фанніонор вирішив віддячити нам за допомогу. Тож запросив він нас не просто так до палацу, а на вечерю - урочисту, але водночас таку, що більше скидалася на поминальну трапезу.

Усі присутні сиділи з похмурими обличчями. Ніхто не сміявся, не жартував, навіть келихи вина підіймалися без звичного дзвону - радше як данина традиції, аніж прояв радості. Повітря було просякнуте втомою й тягучим смутком: щойно пережита битва ще не відпустила нікого з нас.

Свічки кидали тремтливі відблиски на обличчя воїнів і радників, від чого їхні риси здавалися ще суворішими. Здавалося, навіть стіни палацу дослухалися до тиші. І тільки бард, сидячи в кутку, тягнув свою меланхолійну пісню, що розтікалася залою. Її нескінченність лише гнітила, нагадуючи про втрати.

Мене, як почесну гостю, посадили по ліву руку від Фанніонора, за головним столом, де сиділи лише обрані - старійшини, командири й кілька радників. Мої супутники ж опинилися осторонь, серед простих ельфів. Ті поводилися чемно, навіть стримано-приязно, проте в їхніх поглядах ховалася холодна відстороненість: чужинці залишалися чужинцями, хай би що вони зробили для цього міста.

- Скажи-но мені ось що, - нарешті порушив мовчанку намісник, злегка нахилившись у мій бік. Його голос прозвучав тихо, щоб не чули зайві вуха. - Що такого важливого змусило тебе їхати в Триград?

Я відклала виделку, якою до цього ліниво колупала в тарілці, і перевела погляд на ельфа.

- Просто супроводжуємо чаклуна, - відповіла я спокійно. - Йому заманулося помандрувати світом.

Майже не збрехала.

Намісник перевів свій погляд через стіл, туди, де сиділа частина нашого загону.

- Дивний напівкровка, - промовив він, не зводячи очей із Дітора.

Я розуміла: йшлося зовсім не про мого родича.

- Знаєш, чий він? - запитала я тихо, хоча й не очікувала прямої відповіді.

Самим словам про “напівкровку” я не здивувалася. Десь глибоко, на краєчку свідомості, давно вже здогадувалася: Кріст’єр не був чистокровним. Але ніяк не могла вловити - хто саме його друга половина. Питати напряму ніхто з нас ніколи нікого не смів: така була негласна домовленість у загоні. На початку шляху мене це цілком влаштовувало. Але тепер… тепер хотілося знати більше. Принаймні заради чого ми ризикуємо життям. Чи - заради кого.

- Ні, - відповів Фанніонор після короткої паузи. - Але його сила скута. Хтось дуже могутній колись приклав чимало зусиль, аби хлопець не став черговим Темним Володарем.

Я лише хмикнула на ці слова. Дійсно, варто було Кріст’єру трохи почаклувати - і він уже лежав без свідомості кілька днів. Я бачила це на власні очі.

- Може, воно й на краще, - відповіла я, згадавши минуле. Я добре пам’ятала, як неконтрольована сила може перетворюватися на стихію, що зносить усе на своєму шляху.

- Може й на краще, - погодився намісник, - але під час битви Онтанір був змушений зняти обмеження.

Я ледь втрималася від лайки. Метал у пальцях хруснув - і виделка зламалася навпіл.

- І що тепер? - запитала я, намагаючись стримати голос. - Що з ним буде?

- Онтанір повернув усе назад, як було, - відповів Фанніонор повільно. - Та…

Ельф замовк, і цього було достатньо. Його недомовка звучала гучніше за будь-які слова. Якщо печать уже одного разу зірвана, то рано чи пізно вона впаде знову. А друге пробудження могло обернутися катастрофою.

Короля немерців цьому світові не вистачало. Занадто багато він уже пережив.

- Наскільки це місце захищене? - продовжила я розпитувати, уважно стежачи за реакцією намісника. - Чи не відчує хтось за межами вашого Лісу, якщо Кріст’єр використає силу?

- Звичайно ж, ні! - обурено вигукнув ельф, наче саме запитання вже було образою для честі його народу. Його очі блиснули холодним вогнем, а голос набув металевих ноток. Та, трохи подумавши, він уже значно спокійніше додав: - Хоча… через присутність титанів я не можу бути певним. Їхня магія занадто давня, надто глибоко вкорінена в сам світу, аби хтось узявся робити однозначні висновки.

Мої губи торкнула ледь помітна усмішка. Ельфи рідко визнають, що вони не є найпершими й найстарішими жителями цього світу. А от щоб так - уголос, та ще й не серед своїх! Це вже справжнє диво дивне.

Згодом ми змінили тему розмови. Фанніонора цікавили вже не військові справи й не звіти шпигунів, а прості північні новини - ті, що ширяться з уст в уста. Звичайні плітки, які може переказати будь-яка торговка на базарі: про врожай, про зниклих худобин, про нові зірки на небі чи про диваків, що мандрують трактами. Йому потрібен був зріз живого життя, а не суха інформація з пергаментів.

Вечерю ж завершила новина, яка цього разу виявилася приємною. До зали увійшов цілитель і, трохи вклонившись, повідомив: Кріст’єр прийшов до тями і вже завтра буде спроможний вирушити далі.

Зітхання полегшення майже одночасно злетіло з наших грудей. Нарешті в цій низці важких подій з’явився промінь світла.

Ми рушили вперед втроє, прориваючись крізь хаос, що розростався на вулицях Орвендора.