Спочатку:
На сторінку книги
Вранці нас проводжав лише Вітаріус та кілька слуг; усі інші вампіри, окрім вартових на баштах, ще спали. Побачити сина ночі на ногах серед білого дня - рідкість, майже диво. Сонце, ледь визирнувши з-за гір, відбивалося у темних вікнах замку, створюючи ілюзію, ніби фортеця дихає тінню навіть серед дня.
Нам допомогли вивести коней зі стайні, їх копита глухо відлунювали по каменю. Коли важкі ворота з протяжним скрипом розчинилися, перед нами відкрилася вражаюча, моторошна картина: земля навколо була залита кров’ю, але жодного тіла не лишилося.
Трава потемніла, в повітрі стояв солоний присмак смерті, а десь із-за дерев долинав моторошний крик ворон.
- Як гадаєш, вампіри всіх перебили? - озирнувся Дітор, поклавши руку на руків’я меча.
- Хто його знає, - знизала я плечима. - Може, хтось і вижив. Але перевіряти не будемо.
- Якщо більше орків не зустрінемо, то зможемо спокійно дістатися до Міріданського порту, - сказав Кріст’єр, у голосі якого вперше за довгий час прозвучала надія. Здавалось, він уже бачив перед собою тихі причали й паруси кораблів, що чекають на відплиття.
Я з Вір’єном лише перезирнулася - коротко, але красномовно. Коли б усе було так просто…
Зранку, перед від’їздом, у нас відбулася ще одна розмова з Вітаріусом. Вампір повідомив, що дівчина, про яку ми питали, справді проходила тут - не сама. З нею були ще двоє: один - напівельф, другий же... другий був чимось іншим. Не людина, не ельф і навіть не немерець. Його природа була настільки спотвореною, що навіть вампір не наважився дати визначення.
- Він був... чужим для цього світу, - додав тоді Вітаріус.
Після цих слів у мене на мить зупинилося серце. Темрява перед очима згусла, як густа смола.
Не добре це. Невже знову прорив? І цього разу одними руріками не обійдеться?..
На прощання я вирішила не приховувати правди - розповіла Вітаріусу справжню причину, чому нам потрібно до Триграду. Сильні союзники можуть знадобитися будь-якої миті, а він - не з тих, хто відвертається у вирішальну годину. Вампір пообіцяв допомогу. Ба більше, запевнив, що негайно повідомить Марлі про наближення можливої небезпеки.
За це я була йому щиро вдячна. Хоч би хто що думав про вампірів, Вітаріус завжди тримав слово.
А ми вирушили далі - туди, де за обрієм уже чекала чергова халепа.
***
Сонце нещадно палило з неба, розігріваючи повітря так, що воно бриніло маревом над дорогою, немов жива річка жару. Здавалося, сам простір дихав утомою, обіймаючи нас невидимими руками й хилитаючи в солодкий, але небезпечний сон.
Ніч минула без відпочинку: попри всі мої переконання, ніхто, крім мене, так і не зміг стулити повіки. Та й мій власний сон був уривчастим, розірваним кошмарами, від яких я прокидалася з криком і холодним потом на чолі. Тепер же мене раз по раз накривала дрімота, і я здригалася кожного разу, коли відчувала, що зісковзую із сідла.
Я кинула погляд на Вір’єна - він відверто клював носом, час від часу смикаючи повід. Чаклун теж хилитався, немов маятник, борючись зі сном. Дітор узагалі спав нахабно й безтурботно: злегка похропував у сідлі, повністю довірившись Димкові, який слухняно ніс свого господаря.
Лише Таргіс, на диво, залишався бадьорим: його очі жваво ковзали по краєвиді, ловлячи найменший рух чи тінь.
Щоб не провалитися в сон остаточно, я вирішила розважити себе розмовою:
- Ти чого такий жвавий? - запитала я, широко позіхаючи.
- Та я, мабуть, аж до самого Триграда боятимуся заснути після зустрічі з тими вампірами, - буркнув він. - Ти бачила, як вони на нас дивилися? Прямо як Дітор на шмат м’яса або Вір’єн на чергову кралю.
- А що ти хотів? Для них ти - звичайна їжа. Найпростіший пункт у меню.
- Вони й справді п’ють кров?
- П’ють, - підтвердила я. - Але не зовсім так, як ти собі уявляєш. Якщо їм треба просто втамувати голод, вони зливають кров у чаші, залишаючи лише невеликі рани. А от коли потрібні раби, чи солдати - тоді п’ють просто з вени. Уся отрута - в їхній слині. Людська кров вважається делікатесом, тоді як тваринну може дозволити собі кожен.
- А щодо інших рас?
- Дріади, та й люба німфа їм не по… зубам. У гномів не смачна. Ельфійська кров… її намагаються уникати, якось не так на них діє, а в повноцінного вампіра жертва не перетвориться.
- Тобто.
- Чесно кажучи не знаю. Зі мною ніхто цим не ділився, а сама не цікавилася. Хто ще залишився?
- Кентаври.
- Тут мабуть їх рятує тварина половина, як і мінотаврів чи фавнів.
- А темних ельфів уникають по тій самій причині, що й світлих?
- Скоріш за все. Але стверджувати не буду.
А сама здригнулася згадуючи про дроу. Добре, що вони мешкають в протилежній частині світу.
- Сирени та джини вампірів також, певно, не цікавлять.
- З голоду й кабольда згризуть, але коли є вибір, віддадуть перевагу людині.
- А чому вампіри воюють із перевертнями? З чого все почалося?
- Не знаю, - зітхнула я. - У мене є знайомі і серед тих, і серед інших, але причину їхньої вічної ворожнечі ніхто так і не пояснив. Їхні перемир’я ніколи не тримаються довше десяти років: то хтось полював не там, де слід, то поклав око на не ту дівчину. Фантазії в них, як бачиш, не бракує.
- Ріда, скажи, - раптово змінив тему Таргіс. Якийсь він сьогодні балакучий, - є на континенті хоч одне місце, де в тебе не знайшлося б знайомих?
- Немає, - відповіла я після паузи. - Де б я не була, всюди є ті, хто мене знає. Одні - справжню мене, інші - лише образ. У цьому й різниця.
- Їсти хочу, - пробурмотів крізь сон Дітор, розплющивши одне око. - Довго ще їхати?
Я й сама подумала, що невеликий відпочинок не завадив би. Та всі наші запаси довелося кинути ще вночі, рятуючись від орків. Вранці повертатися було безглуздо: звірі вже давно розтягнули все їстівне. Те, що ми встигли прихопити в сідельних сумках, з’їли на сніданок. А на вампірській кухні навіть не ризикнули нічого брати - у них дивні уподобання, можуть ласувати не лише кров’ю, а й комахами.
Може, у крайній голод я б і не відмовилася, але до такого стану ще далеко.
- Ти рибу ловити вмієш? - запитала я Дітора.
- Вмію, - відповів той, позіхаючи.
- От і добре. Попереду буде річка - там і зловимо собі вечерю.
- А далеко ще до неї?
- До заходу сонця дістанемося.
- Тоді не буди мене раніше, - пробурмотів він і знову занурився в сон.
- От соня, - похитала я головою. - А раптом напад?..
Повітря навколо дрижало від спеки, а дорога здавалася нескінченною, мов спогад. І лише тихе клацання копит відбивало ритм нашої втоми.
***
Попереду, скриплячи давно незмащеними колесами, поволі рухалася стара візка. Скрип… скрип… - цей монотонний, рвучкий звук рвав слух і вмить прогнав сонливість, що вже давно брала верх. Кляча, яка тягла цей віз, була така виснажена, що по її ребрах можна було вивчати будову кінського скелета. Господар іти поруч вважав безпечнішим, аніж довірити себе такому хиткому транспорту.
Коли ми наздогнали й почали обганяти віз, старий, змарнілий чоловік із зарослим бородою обличчям, злякано зупинився й відступив убік, даючи нам дорогу.
- Скажи, діду, далеко звідси до найближчого поселення? - поцікавився Вір’єн.
- Одразу за поворотом, - озвався дід скрипучим голосом.
- Дякую, - коротко відповів аристократ, і ми рушили далі.
***
Як і сказав старий, за поворотом нас чекало невелике село. Точніше, колись чекало. Тепер від нього залишилися лише дві перекошені хати, купи попелу та свіжа земля могил, що темніли між рідкими деревами. Мертва тиша, здавалося, поселилася тут назавжди.
Ми йшли так довго, сподіваючись знайти бодай якийсь прихисток, і от тепер стояли серед руїн, не наважуючись ступити далі.
Стояли, мабуть, довго - бо невдовзі знову почули знайоме скрип… скрип… скрип…
- Діду, що тут трапилося? - запитав Вір’єн, коли віз підкотило ближче.
- Пустельники, - похмуро буркнув той. - Їм стало замало грабунку біля пагорбів, тож перебралися й сюди - шукати легкої наживи.
- І давно це було? - обережно запитала я.
- Три дні тому, - відповів старий і поволі рушив далі, до однієї з уцілілих хат.
Ми мовчки пішли слідом. Усередині тіснилося двоє стареньких із такими зморшкуватими обличчями, що, здавалося, вони ще пам’ятають Старий світ. Біля них дрімала руда кішка, а в кутку стояла коза з одним рогом. Бабусі зиркнули на нас байдужими очима й знову взялися перебирати щось у глибоких мисках.
- Чого заціпеніли? - озвався старий. - Проходьте, огляньтесь. Переконайтеся самі: грабувати тут уже нічого. А рабів із нас не вийде. Хоча можете забрати Злотку, - він кивнув на кішку. - Жодної користі від неї. Мишей нема - втекли шукати заповнені зернова.
- Ми взагалі-то не грабіжники, - ніяково озвався Вір’єн.
- А хто ж тоді? - насупився дід. - Чесний люд зброї з собою не носить.
- Звичайні охоронці, - пояснив чаклун. - Я найняв їх для супроводу.
- Найманці, - пробурмотів старий. - Що найманець, що грабіжник - одне й те саме.
У його словах було більше правди, ніж хотілося б визнавати.
- А їсти у вас справді нічого не лишилося? - втрутився Дітор із трагічним виразом обличчя. Після двох днів рибної дієти він виглядав так, ніби ось-ось помре від голоду.
- Є насіння, - знизав плечима дід. - Бери, якщо хочеш. Пустельники його не чіпали - городів не тримають.
- Тоді можна нам хоча б переночувати тут, а зранку вирушимо далі? - запитала я.
- Можна. Вибирайте будь-яку хату. Он скільки порожніх, - продовжив дід нахабно.
- Так вони ж усі згорілі! - обурився Дітор.
- Зате вільні, - єхидно кинув старий.
- Дякуємо за гостинність, - я припинила суперечку й рушила до виходу.
У сусідній хаті картина була схожа: троє старих жінок, тулячись одна до одної, з острахом дивилися на нас, наче на привидів. Ми не наважилися порушити їхній крихкий спокій.
Ту ніч, на щастя теплу, ми провели просто неба, під зорями, аби не стати причиною ще одного серцевого нападу серед місцевих.
Три дні… З одного боку - чималий термін, а в порівнянні з людським життям - лише мить. Пустельники навряд чи вже повернулися до гір; швидше за все, були ще десь на півдорозі. Та ймовірність, що вони продовжать свої грабунки по цей бік, залишалася високою.
До порту було майже п’ять днів прямої дороги - п’ять днів, протягом яких могло статися будь-що.
***
Світанок я зустріла при обході території. Повітря ще тримало нічну прохолоду, а земля пахла вогкістю і травою, що вціліла поміж згарищ.
На сході, за темною лінією, поволі народжувалося сонце. Воно не поспішало - лише обережно торкалося краю світу, і небо, ще хвилину тому темно-синє, починало міняти колір: спершу ставало бузковим, потім - рожево-золотистим, а далі загравало відблисками вогню на уламках дахів й минулого.
Здавалося, саме світло намагалося відродити цей край - повернути тепло туди, де ще вчора панувала смерть.
Саме в цей момент мене й застав Вір’єн.
- Знову за моєю спиною змінюєш маршрут? - у його голосі звучала легка втома, а може, і докір.
- Ні, - відповіла я, не відводячи погляду від сходу. - Йтимемо прямо. Як і планували. Якщо вдача буде на нашому боці, з пустельниками не перетнемося. А якщо зустрінемо – сподіваюсь їх буде не орда.
Я стисла й розтисла руку - загоєна кінцівка все ще погано слухалася, нагадуючи про останню сутичку.
Місцеві не проводжали нас. Лише старий, спершись на палицю, тихо зітхнув із полегшенням, коли ми полишили село. Решта мовчала, ховаючись за розбитими вікнами. Та я знала: тінь нашої присутності ще довго вітатиме поміж цих руїн, осідаючи разом із ранковим туманом на холодну землю.
