Раді Вас бачити!

Таріон не збрехав - пустельники більше нас не турбували. І я була майже певна: це було не рук справою жерця чи його людей. За цим стояв хтось інший, значно могутніший і, можливо, ближчий до нашого нового супутника, ніж він хотів показати. Але розпитувати Яжку я не стала. Довіра між нами ще не народилася, попри його привітність і м'які риси обличчя, що легко схиляли людей до симпатії.

Проте заперечувати очевидне я не могла: присутність Яжки змінювала усе.

Якщо нас і зупиняли на дорогах, то лише на мить - варто було варті побачити рудого, як їхній вираз обличчя ставав насторожено-стриманим, а потім - поспішно ввічливим. Нас пропускали без перевірок, без розпитувань, без підозри. Начебто сама його поява була достатньою рекомендацією, таємним знаком, який не потребував пояснень.

У селах, повз які ми проїжджали, нам залюбки продавали ще теплий хліб, свіжі фрукти, молоко і всім, що могли запропонувати. Люди замовкали при нашому наближенні, але варто було Яжці поглянути на них своїми медово-золотими очима, як вони розквітали усмішками, немов бачили старого доброго друга, а не незнайомця в плащі.

Це було дивно.

Трохи лячно.

І відверто зручно.

Та що важливіше - я не розуміла, ким він насправді був, що викликав таку повагу й покірність навіть у тих, хто мав би нас затримати.

І це запитання не давало мені спокою.

***

На ночівлю ми зупинилися в подорожньому трактирі. Вечеря тут була простою - переважно риба, що й не дивно: море шуміло майже поруч.

Наш новий знайомий тим часом розважав відвідувачів грою на бандурі, сидячи в кутку, освітленому тремтливим вогнем свічки. Мелодія була тихою, майже колисковою, але кожна нота різала повітря з дивною чіткістю - неначе торкалася не вух, а думок. Я скористалася тим, що він сидить подалі, й нахилилася до Кріст’єра:

- Ти володієш магічним поглядом?

- Так, - буркнув він, - але не настільки, як деякі з гільдії.

- А що можеш сказати про нашого проводжатого?

Кріст’єр кинув у бік Яжки короткий, обережний погляд.

- Він не людина. І не ельф. І не перевертень. Він… взагалі не належить жодній відомій мені расі.

- А що ще? - не відставала я.

- Він володіє якоюсь чарівною силою. Дуже тонкою… схожою на менталістику, але не зовсім. Більше не скажу - не бачу глибше. Єдине… - він замовк, згадавши щось. - Одного разу я бачив його кров. Коли він випадково порізався струною. Вона червона. Як у мене. Як у Вір’єна. А не така, як у вас з Дітором.

- Зрозуміло, - протягла я, замислившись.

Чи міг Яжка не належати цьому світу? Цілком. Але тоді… як він сюди потрапив? Також завдяки Мандрівнику?

Я не встигла продовжити думку, як Дітор раптом неголосно озвався:

- Ріда… я вийду на подвір’я. Мені щось не добре.

Я глянула на нього й серце стислося. Родич зблід так, що навіть його засмага не приховувала цього. Лоб у нього злегка вкрився потом, погляд став скляним. Залишати його самого я не ризикнула й миттю піднялася з-за столу.

На подвір’ї хлопець важко опустився на лавку, намагаючись уповільнити дихання. Та я й без магії почула - його серце билося занадто швидко, і з кожною секундою ритм ставав різкішим.

Погано. Дуже погано. Тож я дістала одні з пляшок Такієни и дала зробити ковток Дітору.

- Вже краще? - запитала я спостерігаючи як серце заспокоюється.

- Так. Що це було?

- Сама б волала знати. Та ходімо краще всередину. Нам чаклуна якось захищати треба.

- Угу, - лише вимовив хлопець й важко підвівся.

***

Ніч минула на диво тихо.

Принаймні так могло б здатися, якби не стан Дітора. Його то кидало в жар, то морозило так, що зуби цокотіли, немов у нього на плечах сиділа сама лихоманка. Я не зімкнула очей ні на мить, прислухаючись до кожного його зітхання, до кожного збиваного дихання.

Та щойно небо на сході посвітлішало, хлопцеві стало краще. Дивовижно швидко. Настільки, що він навіть спромігся сам видертися на верблюда - вчепившись обома руками в сідло, але без сторонньої допомоги. Такі перепади лякали.

Моя кров прийняла його - це я відчувала нутром. Перетворення на чистокровного аеланця мало б минати тихо, майже непомітно. Ну або з тими типовими побічними ефектами, яких я очікувала: короткими раптовими спалахами гніву, жорстокістю, надмірним збудженням. Але точно не лихоманкою, не тремтінням, не гарячкою, що вночі випалювала йому легені.

Тому тепер я дивилася уважніше, ніж будь-коли. Правим оком - за Кріст’єром, лівим - за Яжкою, а от за Дітором я стежила вже обома очима відразу. Лише Вір’єн залишився без нагляду.

Останнім часом аристократ наче змінився: замовк, не залицявся, тримався осторонь, занурений у власні думки. На мої запитання він незмінно відповідав коротким: “Все гаразд”. Сухо, відсторонено, так, ніби навіть не чув, що я питаю насправді.

Його стан мені не подобався.

Я ловила себе на тому, що весь час поглядаю на нього краєм ока: як він сидить у сідлі, як зводить плечі, як занадто часто вдивляється вдалечінь, ніби шукає там когось або боїться когось побачити. В його тиші було щось тривожне - натягнуте, як струна. І ця невимовна напруга передавалася мені.

Він мовчав. Я - насторожувалась.

Було відчуття, що Вір’єн щось приховує.

І що це “щось” не просто втома.

Невже на нього так вплинуло моє зазнання?

Але найбільше не подобався мені мій власний стан.

***

Ввечері Дітору знову стало зле.

Цього разу за нього взявся Кріст’єр. Пробурмотівши кілька заклять і доторкнувшись до хлопця долонею, він насупився.

- Отрута, - виніс він вердикт.

Хто? Як? Коли? Навіщо - питати було марно - ворогів у нас вистачало, і кожен із них міг би мати свій мотив.

Єдиною доброю новиною було те, що оновлений організм Дітора - уже не зовсім людський - почав самостійно боротися з отрутою, нейтралізуючи її повільно, але впевнено.

Ми сіділи навколо вогнища, намагаючись заспокоїтися після всього пережитого. Полум’я потріскувало, кидаючи тремтливі відблиски на наші обличчя, й з кожною хвилиною погляд Дітора ставав яснішим. Але час нападу ми так і не знали - і це непокоїло сильніше, ніж сам напад.

- Потрібно згадати, коли саме тобі вперше стало зле, - тихо сказала я, переводячи погляд з Дітора на інших. - І хто тоді був поряд.

Хлопець задумливо насупив брови, намагаючись зібрати докупи події останніх днів.

До Гратадора він був абсолютно здоровий - жодного натяку на втрату контролю чи на ту дивну темну хвилю, що тепер раз по раз піднімалася в ньому.

Перший день після того, як ми залишили місто, теж минув спокійно.

Отже, якщо щось і сталося - то вже дорогою. Наприклад у трактирі, де ми залишились на ніч.

Я провела пальцями по переніссі, намагаючись вирити з пам’яті всі дрібниці. Думки крутилися хаотично, та раптом одна сцена спливла настільки виразно, що холодок пробіг уздовж хребта.

- Стривайте… - прошепотіла я. - Той маленький трактир кілька днів тому…

Кріст’єр підняв голову, насторожившись.

Дітор напрягся.

Навіть Вір’єн, який зазвичай зберігав байдужий вираз, прислухався.

- Пам’ятаєте ту дівчину? - продовжила я. - Чорнява, з косою.

Кріст’єр примружився:

- Та, що весь вечір крутилася біля Дітора?

- Вона, - кивнула я. - Надто усміхнена, надто прилиплива, і… занадто наполеглива для випадкової служниці.

Я чітко пригадала, як вона п’ять разів під приводом чогось нового підходила до нашого столу. Як схилялася над ним так низько, що її волосся торкалося його руки. Як ставила перед ним кухоль, хоч він уже мав свій.

І як Дітор, ввічливо, але твердо, відмовлявся від її залицянь - а вона ніби й не чула.

- Ледве відірвали її від нього, - пробурмотів Вір’єн.

Я ж пригадала, що лише завдяки Яжкі вдалося позбутися її присутності. Точніше завдяки здібностях рудого.

Яжка, що сидів трохи осторонь, лише знизав плечима:

- Вона поводилася дивно. Дуже дивно. Довелося трохи… вплинути.

Я зітхнула. Тепер пазли нарешті складалися.

- А наступного дня вже стало гірше, - завершила я вголос те, що всі подумки вже зрозуміли.

Навколо вогнища запала напружена тиша.

Тріснуло поліно, і темрява на мить ніби зійшла ближче.

- Ти думаєш, це вона? - запитав Дітор.

- Я думаю, що випадковостей було забагато, - відповіла я. - І що ти став мішенню не просто так.

Хтось вирішив усе ж таки прорідити наші ряди. І цей хтось, без сумніву, мав зв’язок із Сірою.

А може… може це зовсім не вона?

Давно про них не чула, але чому б ні - нас міг наздогнати й оуданський орден. Вони знали, як діяти тихо, майже невідчутно, наче тінь, що ковзає повз і не лишає по собі нічого. І цілком можливо, що ми вже перетнулися з ними, навіть не усвідомивши цього.

Я скосила погляд на Яжку - не з недовірою, радше з обережністю. Його очі кольору меду світилися у відблисках вогню, обличчя видавалося втомленим, але спокійним.

Та ні.

Не міг Таріон так нас підставити. Він знав точно - коли ми вирушили з Лаору, що несемо й хто за нами полює.

Він надто добре розумів ставки в цій грі.

Тож думку про те, що Яжка - ченець оуданців, я швидко й рішуче викинула з голови.

Повітря над вогнищем тремтіло від нічного холоду. Ми розставили магічні захисні артефакти, обговорили чергу вартування й нарешті лягли спати.

Між деревами шелестів вітер, ніби нашіптуючи невідомі імена. Десь далеко вили нічні звірі.

Попереду нас чекало ще кілька днів дороги - довгих, виснажливих і небезпечних.

І кожен із нас чудово розумів: наші вороги не відступили.

Вони лише чекали нового шансу вдарити.

***

Запах солоного моря, легкий вітерець і тепле сонце панували навколо. Я сиділа на порозі рибальської хати в невеликому селищі розташованій просто на березі. Хвилі ліниво накочувалися на пісок, а чайки десь удалині розривали тишу своїм криком. Ми зупинилися тут, аби зібратися з думками та обміркувати, як діяти далі.

Сіру ми так і не наздогнали - схоже, вона все ж таки встигла сісти на корабель. Про учня мага ми взагалі нічого не чули. Як нам поводитися далі в Триграді й до кого звертатися - залишалося загадкою. Недовіра до гільдії магів зросла не лише в мене - навіть у Кріст’єра з’явилися сумніви.

Поруч тихо скрипнула стара половиця, і біля мене присів Якжа.

- То що скажеш? - запитала я в нього несподівано навіть для самої себе.

- Це ти в мене питаєш? - він здивовано підняв брову.

- А ти бачиш тут ще когось? - я кинула на нього погляд, так, ніби він і справді міг когось не помітити.

Якжа трохи помовчав, а потім промовив:

- Треба дістатися до міста якомога непомітніше. А ще краще - взагалі таємно.

- Пропонуєш скористатися підземними переходами? - уточнила я.

- Саме так. І в місті зайве не світитися, доки не з’ясуємо, що там відбувається.

Я пильно подивилася на нього.

- Ти щось знаєш, але мовчиш. Що тобі повідомив жрець?

- Нічого, - похмуро відповів він. - Зв’язок з ним обірвався десь два дні тому. І це лякає.

Я нічого не сказала у відповідь. Такий перебіг подій лякав і мене. Тому далі ми просто сиділи мовчки, слухаючи море. Не знаю, скільки б це тривало, якби до нас не підійшов Дітор.

- У нас чергова проблема, - промовив родич напруженим, ледь стриманим тоном.

- Що цього разу? - запитала я, не відводячи погляду від обрію, де море зливалося з небом.

- Тут загін мисливців хоче поговорити з нами всіма, - додав хлопець після короткої паузи.

Мені довелося перевести погляд. Обличчя найманця було напружене: м’язи ледь стримувалися від гримаси, ніби ще мить - і він прийме бойову іпостась. Та я не ризикнула розпитувати подробиці зараз - Кріст’єр наразі залишився лише з аристократом. А навколо може переховуватись будь який ворог.

***

При згадці про мисливців у мене навіть не виникло здогадок, про кого саме йдеться. У думках поставали звичайні селяни - обурені, галасливі, готові вимагати пояснень за те, що ми на їхній території вполювали кроля. Я зовсім не очікувала нічого серйознішого за дрібну сварку чи чергову спробу виторгувати компенсацію.

Але на мене чекав неприємний сюрприз - це були оуданці!

Біля Кріст’єра стояв лише Вір’єн – двоє проти п’яти озброєних, спеціально навчених убивць. Проте натяку на бійку не було: зброї в руках ніхто не тримав, і жоден не робив загрозливих рухів.

- Що тут відбувається? - запитала я, розуміючи, що якби мисливці планували вбивство, чаклун і аристократ уже були б мертві.

- Ти Катарія? - звернувся до мене один із них.

Я здивувалася. Цим ім’ям мене не називали вже років п’ятдесят - занадто мало для ельфів, але цілком достатньо, щоб люди встигли забути.

- Так, - зізналася я. Ховатися не було сенсу, та й мені кортіло дізнатися, навіщо саме я їм потрібна.

- Є розмова… наодинці.

Я швидко окинула їх поглядом, уважно оцінюючи сили. П’ятеро проти однієї. Без “випускання демона” я могла й не впоратися - надто вже впевнено вони трималися, надто злагодженими здавалися їхні рухи.

- Добре, - після короткої паузи все ж погодилася я. - Де будемо говорити?

- Хоча б під тим дубом, - чоловік кивнув у бік самотнього дерева неподалік. - Так ти бачитимеш своїх, а я - своїх.

Я повільно кивнула, не зводячи з нього погляду. Отже, розмова справді мала бути наодинці. Але навіть наодинці в цій зустрічі було надто багато зайвих свідків і ще більше прихованих загроз.

- Що ти знаєш про перебування Сіри Дайліс? - перейшовши одразу до справи, запитав оуданець.

Якщо чесно, в мене ледь не відвисла щелепа. Питання було настільки несподіваним, що я на мить втратила дар мови.

- Наші шляхи розійшлися. Якщо спочатку ми йшли по її слідах, то в порту їх загубили, - відповіла я. - Навіщо вона вам? - одразу ж запитала, не даючи мисливцю змоги продовжити розпитування.

- Вона зрадниця.

Оце так несподіваний поворот подій.

- Тобто Сіра належить до вашого ордену? - повільно перепитала я, уважно стежачи за його реакцією.

- Належала. До недавнього часу, - в голосі чоловіка не було ні сумніву, ні жалю. - Вона зв’язалася з відступником, покинула нас, не виконавши завдання.

Холодок пробігся спиною.

- А завданням було вбити нашого чаклуна? - запитала я тихо, але прямо.

Мисливець ледь помітно посміхнувся - лише куточком губ - а потім подивився на мене своїми чорними, мов та безодня, очима. У цьому погляді не було ні тепла, ні співчуття - лише холодний розрахунок.

- Було. Та воно змінилося.

- А таке буває? - я знову здивувалася, не приховуючи скепсису.

- Так. Коли змінюються обставини.

- Подробиці.

Ця коротка фраза прозвучала радше як наказ, аніж як прохання. На мить здалося, що мисливець відмовиться, але він лише зітхнув і все ж погодився дещо прояснити.

- Нашим завданням було вбити носія певної крові. Але ми не вбиваємо просто так. І не дивуйся - це правда. Тож спочатку ми мали переконатися, що чаклун на ім’я Кріст’єр Фартанський і є тим самим нащадком. Та, на ваше щастя, замовник помилився. Отже, наразі йому нічого не загрожує… принаймні з нашого боку.

- Я відчуваю приховане “але”, - зауважила я.

- Так. Сіра знайшла справжнього спадкоємця.

- Оріде, - вимовила я вголос і запізно схопилася, усвідомивши, що, можливо, не варто було ділитися цією інформацією.

Мисливець уважно подивився на мене, і в його погляді промайнуло підтвердження.

- Саме він.

- То чому вона його не вбила? - запитала я, відчуваючи, як напруга стискає груди.

- Я ж уже казав - вона зрадниця. Відступник, з яким вона зв’язалася, готує черговий апокаліпсис цього світу. І саме тому вона нам потрібна.

- Як я вже казала, наші дороги розійшлися. Я й гадки не маю, де вона зараз. Хоч і сподіваюся знайти її в Триграді.

- Ми також, - коротко відповів він, а потім додав після паузи: - Але в мене до тебе є ще одне питання.

- Яке саме?

- Чи маєш ти зразок крові Шагари?

Схоже, ця розмова щойно перейшла на значно небезпечніший рівень.

Збрехати, що не маю її, дуже кортіло. Адже насправді зараз при собі зразка не було. А щоб дістатися до місця, де він зберігався, знадобився б не один місяць. Це вам не в сусіднє село збігати - це океан переплисти треба. Повний чудовиськ та аномалій.

- Вона недоступна мені зараз. І, передбачаючи наступне питання, - доступу до неї не має ніхто, - чесно відповіла я, уважно стежачи за його реакцією.

- Звісно, шкода, - задумливо мовив мисливець. - По крові ми б швидко знайшли Оріде. Але, якщо подумати, може, це й на краще.

Я мимоволі здивувалася, що він отак просто мені повірив. Надто вже легко. Надто без зайвих уточнень.

Чи, можливо, він володів силою розпізнавання брехні… і тому знав, що я сказала правду?

- І що ви плануєте робити далі? – продовжила розпитувати я в оуданця.

- Те саме, що й ви, - таємно пробратися в Триград і відшукати Сіру. Або, якщо пощастить, одразу Оріде.

- А якщо знайдете його… то що? Вб’єте? - прямо запитала я.

- Бажано було б, - без вагань відповів він. - Але… схоже, боги цього не бажають. Інакше він просто не народився б.

- На що ти натякаєш? - насторожилася я.

- Якщо ти помітила, в ньому чимало ельфійської крові. Саме вона добре приховує кров демонів.

Я мимоволі кинула погляд на Дітора. Цікаво, а що б вони сказали про нього?

Оуданець простежив за моїм поглядом.

- Його ми теж не плануємо вбивати, - запевнив мене мисливець.

І лише тепер я помітила, що один із оуданців - дівчина. Усе через їхній одяг, який приховував не лише зброю, а й саму сутність. Та, судячи з поведінки наших, вони її впізнали ще раніше.

- А планували? - запитала я, не відводячи погляду.

- Ні. Лише стримати його демонічну суть, щоб захистити цей світ. Але, схоже, ми запізнилися, і зілля було витрачено марно. Демон усе ж таки прокинувся.

Я стиснула пальці.

- Ти ж знаєш, що ані я, ані Дітор, ані Шагара не є демонами? А якщо в цей світ прийде хоча б один справжній… таких, як я, народиться ціла армія?

- Звісно, - кивнув він. - Але в цьому світі вас прийнято називати саме так. Здогадуєшся, через кого?

Я промовчала й лише ще раз зітхнула. Не знаю, чому нас так почали називати ще до приходу руріків. А от після війни… після війни все стало надто очевидним...

- То що ви робитимете, коли знайдете напівкровку?

Захищатимемо, - відповів він без паузи. - Принаймні доти, доки не стане зрозуміло, як діяти далі.

Я кивнула на знак згоди. Такий варіант, хай і тимчасовий, мене цілком влаштовував. Якщо Оріде перебуватиме під захистом мисливців, це дасть нам трохи більше свободи - часу й простору, щоб розібратися з артефактом, частину якого тягне за собою чаклун.