Раді Вас бачити!

Триград. Величне місто. Єдине, що залишилося неушкодженим після війни.

Тут усе було так само, як і п’ятсот, і навіть тисячу років тому: ті самі кам’яні кріпосні стіни, ті самі прямі вулиці з рівними рядами будинків, той самий величний храм у центрі головної площі. Здавалося, час оминав це місце стороною, ніби сам простір оберігав його від руйнівних змін.

Камінь не потемнів і не потріскався, наче його ніколи не торкалися ні полум’я, ні облоги. Вежі здіймалися рівно й впевнено, без жодного нахилу, мовби їх не могли зламати ані війни, ані століття. Навіть бруківка під ногами зберігала дивну цілісність - стерта кроками тисяч поколінь, але не зруйнована.

І саме тому сюди знову тягнулися всі нитки. Саме тому кожен шлях, хоч як його не відхиляй, зрештою вів сюди.

Я стискала зуби від люті, вдивляючись у білі високі мури, що здіймалися над обрієм. З одного боку їх омивало море, з іншого - випалювали нескінченні піски. Так, це місто й справді заслуговувало на горду назву Південної перлини. Але мене воно не тішило.

Надто багато спогадів було пов’язано з цим місцем. Надто багато болю.

Минуло не одне століття відтоді, як мене призвали саме тут - у головному храмі, що височів у самому серці міста. Тоді Триград був не просто містом. І хоч стіни залишилися тими самими, я знала: варто мені ступити за брами - і минуле знову простягне до мене руки.

Головні ворота міста були привітно відчинені, але ми їх проігнорували, зупинившись в одному з трактирів, розташованих за стінами Триграду - для тих, хто не встиг увійти до міста до заходу сонця або не бажав відповідати на зайві запитання варті.

Яжка, як завжди, скористався своїми здібностями й так вправно задурив голову трактирникові, що той ніколи й не згадає, кого саме пропустив через таємний підземний хід, захований у підвалі його будівлі. Можна було обійтися й без цього - золота монета здатна на багато. Але я погодилася з рудим: на багато, але не на все. Одна монета може заплющити закрити рота. Дві - змусити його відкритися.

Тож до Триграду ми потрапили таємно й без зайвої метушні. Я лише сподівалася, що в оуданців усе вийшло так само. Ми розділилися: кожна група рушила окремо, аби якомога менше привертати до себе увагу.

“Таємний хід” - це було надто гучно сказано. Насправді він більше скидався на вузький підземний тунель, наче його свого часу прогризли кроти-гіганти. Принаймні саме така дивна асоціація щоразу спадала мені на думку, щойно я ступала всередину. Пролізти туди міг лише чоловік - та й то, зігнувшись і майже рачки. Камінь був вологий, стіни - шорсткі, а повітря важке, затхле, просочене запахом землі.

Тож, розсідлавши коней з верблюдами, ми відпустили їх на волю. У разі небезпеки вони б нам однаково не допомогли, а в самому Триграді нас мали чекати свої.

Принаймні - мали… якщо, звісно, Тіррія впустили до міста.

Вір’єн помітно засмутився, розлучаючись зі своїм бойовим трофеєм, але, як то кажуть у народі, що прийшло легко - так само легко й піде. Він ще кілька разів кинув погляд у бік здобичі, наче прощаючись, перш ніж остаточно відвернутися.

Першим у пролаз поліз Яжка - впевнено й без вагань. За ним рушили Дітор, Кріст’єр та Вір’єн. Я йшла останньою, і мені постійно кортіло озирнутися, аби переконатися, що за нами більше ніхто не йде, що темрява позаду лишається порожньою й мовчазною.

Ми повзли довго - так довго, що мені почало здаватися: виходу немає, і ми приречені навіки залишитися в цих кам’яних нутрощах землі. Повітря було сперте й вологе, воно липло до шкіри, а кожен подих ставав дедалі важчим, наче хтось поволі стискав груди невидимими руками.

Я не знала страху ні перед ким і ні перед чим, але замкнений простір завжди доводив мене до паніки. Стеля давила на свідомість, камінь ніби повз углиб черепа, а підсвідомість зловісно шепотіла: тебе живцем поховали…

Ще трохи - і я б утратила контроль, та саме в цю мить ми виповзли в темний підвал, де під ногами хлюпала холодна, застійна вода. Вона віддавала водоростями, цвіллю й гниллю, але навіть цей сморід здався мені благословенням. Я вдихнула повітря на повні груди з таким відчуттям, ніби вирвалася з могили, залишивши страх під товщею каменю.

Вибравшись нагору, ми опинилися біля доків. Незважаючи на пізню годину, тут було людно: вантажники саме тягали з корабля товар, лунали приглушені вигуки, скрипіли мотузки, вода билася об борти. Світло ліхтарів пронизувало темряву, тож нам довелося майже злитися зі стінами та тінями, рухаючись обережно й мовчки, щоб непомітно покинути територію.

***

Триповерховий будинок з мансардою, до якого ми дісталися, на перший погляд здавався давно занедбаним. Фасад потемнів від часу й негоди, штукатурка місцями осипалася, оголюючи цеглу. Частина вікон світила чорними проваллями, ніби порожні очниці, інші ж були затягнуті павутинням і брудом, крізь який ледве відбивалося тьмяне світло місяця.

Двір поріс бур’яном по коліна. Між перекошеними доріжками лежало опале листя, злежане й вогке, наче його тут ніхто не турбував роками. Під ногами траплялися розбиті глиняні горщики, уламки старих меблів - ніжки столів, прогнилі дошки, шматки спинок від стільців. У кутку валялася обгризена кістка, побілена до сіруватої мертвизни, і її поява викликала неприємне відчуття, ніби двір мав власних мовчазних мешканців.

- Дуже гостинно, - пробуркотів Вір’єн, озираючись навколо з кислою посмішкою.

- Але непомітно, - спокійно відповів Яжка.

Зі спокійного вигляду рудого склалося враження, що він знав, куди я їх привела. Принаймні здогадувався. Та розпитувати було не часу.

Я підійшла до дверей і тихенько в них постукала: тричі - перерва, один раз - перерва, і ще тричі. Чекати довелося недовго. Важкі двері відчинилися майже беззвучно - навіть не скрипнули, незважаючи на свій трухлявий, давно неживий вигляд.

На порозі стояв кремезний, лисий здоровань із жахливим шрамом через усе обличчя - від скроні до підборіддя. Рубець стягував шкіру, викривлюючи риси, і в тьмяному світлі ламп здавався ще моторошнішим.

- Ти?!!! - прошипів він, ледве стримуючи крик. У його голосі змішалися лють і здивування.

- Та не галасуй так. І не тримай гостей на порозі, - миролюбиво промовила я. - Краще впусти в дім, там і розповіси все, що думаєш.

Здоровань на мить затримав на мені погляд, ніби зважуючи рішення, а тоді відійшов убік. Я, не гаючи часу, зайшла всередину.

- А ви чого стовбичите? - буркнув він, зиркаючи на інших. - Хутко всередину! Нема чого світитися на вулиці.

Переступивши поріг і пройшовши вузьким коридорчиком із обдертими стінами, ми опинилися в залі, що зовні нагадував звичайну корчму. Звичайну - якби не контингент, що тут зібрався. Як кажуть у народі, “відброси суспільства”: крадії, шахраї, вбивці та інші представники сумнівних фахів. Дехто мовчки пив, дехто перешіптувався в кутках, ховаючи обличчя в тіні капюшонів, а дехто дивився на нас надто уважно, оцінюючи, зважуючи й запам’ятовуючи.

Приміщення було ледь освітлене: полум’я ламп мерехтіло, кидаючи ламкі тіні на стіни й роблячи обличчя відвідувачів ще більш хижими.

Перекинувшись кількома словами з малолітнім хлопчаком, який виконував тут роль прислужника, здоровань показав на один із вільних столиків і коротко наказав чекати.

Ми сіли й стали чекати. Здоровань же не поспішав до нас приєднуватися, а повернувся туди, звідки ми щойно прийшли, зникнувши в темному коридорі за непримітними дверима.

- Це місце - те, про що я думаю? - запитав Вір’єн, намагаючись зайвий раз не озиратися довкола. Його плечі були напружені, а рука мимоволі торкалася одного з мечів.

- Саме так. Не хвилюйся, тут ми в безпеці, - спокійно відповіла я. - Можеш у нашого проводжатого запитати.

- Нас тут не чіпатимуть, тим паче, що тебе, схоже, тут знають, - підтвердив мої слова Яжка, кидаючи швидкий погляд у бік коридору. - Але чи справді нам тут безпечно?

- Ще й як безпечно, - запевнила я, не підвищуючи голосу.

Я вже збиралася додати щось іще, та не встигла. Залу раптом прорізав гучний крик, від якого кілька відвідувачів обернулися, а розмови стихли:

- Оллі!!! Який крек тебе сюди знову привів?!

Я озирнулася, аби переконатися, що власниця цього голосу за останні сто років анітрохи не змінилася.

Я не розчарувалася - володарка цього місця справді залишалась саме такою, якою я її бачила востанне. Ті самі каштанові кудрі, що спадали живими хвилями на плечі, той самий допитливий курносий ніс, ті самі, ту самі вуха, які з першого погляду видавали в ній не зовсім людину.

Одягнена ж господиня була в щось неймовірно яскраве: строкате, наче зшите навмання або нашвидкуруч з залишених клаптиків різних тканин. Кольори різали око, але дивним чином пасували їй, підкреслюючи нестримний характер і зухвалу вдачу. Та попри всю цю показну легковажність вона залишалася небезпечною особою - з тих, хто усміхається, рахуючи твої слабкі місця.

- Привіт, Джаліта. Ти майже не змінилася, - майже не збрехала я. - Вирішила, що довге волосся тобі більше не заважає?

- Так. Мандрівки - у минулому. Зараз я займаю посаду голови “Рейдок”, тож можу дозволити собі трохи розкоші, - вона лукаво всміхнулася. - Але ти ж не просто так сюди навідалася?

- Звісно…

- Ходімо до моїх апартаментів, - перебила мене дівчина. - Там і розповіси. Залиш лише своїх кавалерів тут - у мене занадто мало місця.

Переконавши членів своєї команди, що тут вони в безпеці й навіть можуть поїсти, не боячись, що їх отруять, я рушила слідом за Джалітою, відчуваючи спиною десятки зацікавлених поглядів і добре знаючи: ця розмова не буде ані простою, ані короткою.

***

Сходи вивели нас у черговий довгий коридор із численними дверима, схожими одна на одну. Пилюка в кутах і слабке відлуння розмов, що просочувалося крізь стіни, робили його ще тіснішим і задушливішим. Кожен крок луною віддавався під скрипом половиць, наче коридор неохоче терпів чужинців.

У кінці коридору Джалі зупинилася й, не стукаючи, грубо відчинила останні двері, махнувши мені рукою додала:

- Заходь.

Усередині кімнати горіло червоне світло ламп зі скляними плафонами, і воно надавало всьому відтінку фальшивої, майже театральної розкоші. Тяжкі портьєри були щільно зачинені, не пропускаючи ані світла, ані звуків нічного міста. Повітря пахло вином, солодкими фруктами й чимось ледь вловимо магічним.

Уздовж однієї зі стін стояло велике ліжко на низьких ніжках. На ньому неохайно розвалився молодий темноволосий чоловік, навряд чи старший за Вір’єнa. Він і пальцем не поворухнув, коли ми увійшли до кімнати, продовжуючи займатися тим, чим займався, - неквапливо їв виноград, кидаючи кісточки в невелику срібну тацю.

- То що там? - пролунало його запитання. Голос був тихий, але незадоволений, ніби його відірвали від справді важливої справи.

- Я не сама, - відповіла Джалі, зачиняючи за мною двері. - Я декого привела. Поглянь.

Чоловік нарешті звернув на нас увагу, і в його очах заграв жвавий інтерес - холодний, оцінювальний.

- Який чудовий екземпляр для моєї оранжереї! - вигукнув він.

Відставивши тацю з фруктами й підвівшись з ліжка, він попрямував у мій бік… аж поки не зупинився. Мій стилет уже був піднесений до його горла, загрожуючи гострим металом, що тьмяно зблиснув у червоному світлі.

- О! - розсміявся чоловік. - Подивись-но, ця “квітка” має шипи. Навіщо ти її сюди привела?

- Це моя стара подружка, і їй потрібна наша допомога, - відрізала Джалі. - Тож залиш це блюзнірство, щоб ми могли перейти до справи.

- Добре, - погодився чоловік і підійшов до маленького столика, де стояв графин з алкоголем та гурток маленьких чарок. Наповнивши одну з них, він одним махом випив до дна, а потім прошепотів заклинання й додав: - Вас ніхто не почує.

Я трохи здивовано подивилася на подругу, і та, підтверджуючи його слова, ледь помітно кивнула головою.

- Це Лютір Вигнанець. Можеш не хвилюватися й говорити все в його присутності.

Я зітхнула й ризикнула. Обравши один зі стільців, я присіла та розповіла все, що мені було відомо - без прикрас, не приховуючи ні сумнівів, ні власної втоми. Слова виходили важко, ніби з кожним реченням я скидала з плечей тягар, який носила занадто довго.  У цю таємницю поступово посвячується дедалі більше людей.

- Тож ти вважаєш, що хтось із чаклунів хоче знову втопити цей світ у війні через жадобу влади? - запитала Джалі, яка уважно й мовчки слухала мою оповідь, не зводячи з мене погляду.

- Чесно? Я не знаю, що думати, - відповіла я після короткої паузи. - Я хочу лише одного - спокою. Але, схоже, ще не скоро його отримаю. Тож краще скажи: хтось із названих був помічений у місті?

Джалі на мить замислилася, зосереджено дивлячись у простір, тож Лютір перехопив слово.

- Ходять чутки, що біля порту крутиться хлопчина, якого не пропустили до гільдії магів, - сказав він рівним голосом. - Я зараз же відправлю людей, щоб його знайшли та привели. Сподіваюся це саме він.

- Дякую. А ще про когось чули? - запитала я.

- На жаль, ні. Але ми відправимо всіх вільних збирати плітки й новини. До світанку маємо з’ясувати, наскільки все погано, - пообіцяла Джалі. - А вам я виділю кімнати для відпочинку. Можете не хвилюватися й добре виспатися.

- Звісно. Я й не сумнівалася в тобі, - відповіла я з полегшенням. - До речі, до міста мають ще прибути оуданці. Вони, здається, на нашому боці.

- Ними ми також займемося, - запевнила Джалі.

Після цих слів я нарешті змогла видихнути. Принаймні на цю ніч тягар відповідальності вже не лежав лише на моїх плечах.