Раді Вас бачити!

Зала була порожня - настільки, що кожен крок відгукувався глухою луною. Вона підхоплювала звук, котилася вздовж кам’яних стін, підіймалася під високий склепінчастий дах і поверталася назад, наче сама споруда не схвалювала нашу присутність. Ця тиша, розрізана лише відлунням, трохи лякала навіть мене.

Храм зустрів нас світанком.

Крізь вузькі прорізи під дахом проникало перше світло - холодне, сріблясте, майже невидиме. Воно розтинало пітьму тонкими смугами, що падали на кам’яну підлогу й загорялися на ній м’яким сяйвом. Пил у повітрі повільно кружляв у цих променях, мов дрібні світлячки. Колони відкидали довгі тіні, так довгі, що вони здавалися тінями вартових, які мовчки стежать за кожним рухом.

Повітря пахло травами, воском і нічною прохолодою, що ще не встигла втекти від сонця.

- І чого тебе сюди понесло? - порушив цю урочисту тишу Кріст’єр, озираючи залу храму так, ніби йому тут було не по собі. Його голос здався надто гучним під склепінням.

- За відповідями, - відповіла я, крокуючи до центру зали. - За відповідями, які ти не поспішаєш давати.

- Я кажу, коли можу, - буркнув він. - Коли маю право. Я й так розповів по максимуму, обходячи магічну клятву.

Його слова зависли в повітрі, і храмовий морок наче став важчим, ніби сама будівля знала більше, ніж ми.

- Щось це місце не виглядає привітним, - озвався Дітор, озираючись під склепінням. - Сюди взагалі люди ходять?

- Ходять, але не так часто, як до інших храмів, - відповіла я, вдивляючись у півтіні між колонами.

Храм і справді не мав у собі тієї теплої урочистості, притаманної святиням. Тут усе здавалося надто тихим, надто застиглим - так, ніби стіни зберігали чужі таємниці й не були раді новим свідкам.

- Ріда, справді, якого крека ми тут робимо? – озирнувшись вдруге, запитав Кріст’єр. Його голос відбився від стін із легким деренчанням. - Не збираєшся ж ти переховуватись тут?

- Ні. Помовчи, - я кивнула на ряди темних лавок. - Он краще обери будь-яку й сядь. Треба почекати, поки нас помітять.

- Хто? Жерці? - не здавався чаклун. Його напружений погляд ковзав уздовж стін, де світло світанку лише ледь торкалося різьблених символів.

- Саме так, - відповіла я й сама вмостилася на одній із лав. Дерево було холодне, трохи вологе - храм зберігав ніч у своїх стінах. - Почекаємо… та помолимося.

Останнє я додала жартома, й воно було того варте: вираз обличчя Кріст’єра в ту мить - здивовано-осудливий, майже ображений - змусив мене мало не засміятися вголос.

Навіть лампи над нами наче блимнули від його погляду.

Ми сиділи мовчки. Здавалося, сам храм тримав подих, придивляючись до нас з висоти своїх кам’яних зводів. Смуги світанкового світла повільно повзли по підлозі, торкаючись мозаїк, наче пробували розбудити давні сюжети.

І раптом - ледь чутний шурхіт.

Не кроки. Не скрип. Радше… зсув повітря.

Дітор насторожився й підвів голову.

Кріст’єр нервово затис у пальцях руків’я свого меча.

Вір’єн подивився на мене.

- Не хвилюйтесь, - прошепотіла я. - Це він.

З-за однієї з колон вийшов чоловік у темному вбранні жерця: довга накидка, вицвіла від часу, торкалася підлоги. Срібні нитки на комірі блиснули в промені. Його хода була такою тихою, що здавалася неприродною.

Та його обличчя…

Було саме таким, як я пам’ятала. Лише зморшок стало більше. Й не дивно, двадцять років промайнуло. Але його очі, вони залишилися незмінними. Темні, але такі заспокійливі.

Він зупинився за кілька кроків.

- Арідара… - голос його був хриплим, як у всіх літніх людей, але не здивований, це трохи здивувало. - Скільки років минуло, а ти не змінилася. Все так само з’являєшся без попереджень, а потім не попрощавшись уходиш.

Є в мене така звичка. В неї мене багато в цій подорожі хот носом ткнув.

- Вітаю, світлий Таріоне, - відповіла я. - Бачу, ти все ще живий. І все ще не відпочиваєш.

На мить губи жерця сіпнулися в слабкій, ледь помітній усмішці.

Кріст’єр здивовано переводив погляд то на мене, то на Таріона, ніби намагався розгадати чергову загадку.

- Це ще один твій знайомий? - нарешті вирвалося в нього.

- Це той, хто врятував моє життя, - чесно відповіла я. Ну… майже чесно. Звісно, від втрати крові я б не померла, а кістки й справді зрослися б самі. Але… але тоді мені прийшли на допомогу. І в ту мить, коли я побачила, що хтось простягнув до мене руку, відчула: я все ще жива. І це раптове, тепле відчуття чомусь здавалося важливішим за будь-які пояснення.

- Можливо й так, - сказав він спокійно. - А тепер… дивлюсь, усе так само шукаєш неприємностей.

- Не неприємностей, - поправила я. - Відповідей.

Жрець підійшов ближче, і світло впало на його обличчя. На щоці залишився старий шрам - грубий, порізаний, який він отримав того ж дня, коли рятував мене.

- Якщо ти прийшла по відповіді, - тихо мовив він, - то або ситуація загострилася, або межа вже поруч.

Його темний погляд ковзнув на наш загін й трохи затримався на Діторі.

- І ти не одна.

- Не одна, - кинула я, - але питання не в цьому. Мені потрібно все, що ти знаєш про магів. Про їхній розкол. Про дослідження… і експерименти зі створення химер. А може, й про дещо більше. І лише не кажи, що ти про це нічого не знаєш. Не повірю.

Я бачила, як він трохи напружився, ледь помітно зсунувши плечі. Світанкове світло, що пробивалося крізь вузькі вікна під самою стелею, різало тінями його обличчя, роблячи його ще старішим.

- Над світом знову висить загроза знищення, - продовжила я тихіше, майже шепотом, але кожне слово било точно. - Я це відчуваю всією своєю сутністю. Кров’ю… всім тим, чим я є. Тож зараз не час гратися в мовчання, Таріоне. Не час берегти чиїсь таємниці.

Я зробила крок до нього - не агресивно, але твердо. Він не відступив. Лише дивився на мене довгим, важким поглядом людини, яка надто добре усвідомлює, що правда може вбивати не гірше меча.

Світання розливалося по підлозі золотими смугами, торкаючись його рук, що ховалися у довгій складці рукавів. Храм поділився на світло й тінь - ніби нагадуючи, що кожна відповідь має свою ціну.

Таріон довго мовчав. Так довго, що я вже почала думати, ніби він узагалі вирішить не відкривати рота. Але зрештою він зітхнув - важко, як людина, що носить занадто тяжкі спогади.

- Гаразд, - промовив тихо. Голос його луною ковзнув під склепінням, ніби храм сам затамував подих. - Ти права. Не час мовчати. Тим більше перед тобою.

Махнувши рукою, він запросив піди за ним де за колонами переховувалися маленькі дверцята.

- Розкол магів… - він торкнувся пальцями свічки на підсвічнику, ніби переконувався, що полум’я справжнє. - …не був випадковістю. І не через ідеологію, як багато хто думає. Усе було значно гірше.

Поглянув на мене. Прямо. Болісно чесно.

- Деяким магам набридли заборони, що панували сторіччями не даючи створювати щось нове. Їм набридло вивчати теорію і не використовувати її на практиці. Вони почали експериментувати з живими й неживими. А потім - змішувати, зшивати, ламати. І створювати те, що створювати ніколи не мало права постати. Звісно, вони були не перші, і, на жаль, не останні. Але їм все ж вдалося створити химер.

- Вовкведи та тигрведи.

- Саме так… - прошепотів старий, підтверджуючи й так те що я знала. - Не перші. І не найстрашніші. А лише ті, кого вдалося випустити та перевірити в дії.

Мені раптом забракло повітря, але я мовчала. Тобто є ще третій вид?!

- Частина магів виступила проти. Вони намагалися зупинити експерименти, ще коли виводили вовкведів. Решта - хотіли більше влади, більше сил, більше чудовиськ, що служитимуть їм. Ось тобі і розкол.

Він знову витримав довгу паузу - важку, таку, що ніби давила на груди. Таріон поглянув на мене так, наче вибирав, скільки правди я здатна витримати.

- Що за останній вид? - не стримавшись, запитала я.

- Наскільки мені відомо, він ще не готовий, - відповів жрець повільно, зважуючи кожне слово. - Для завершення їм потрібна кров… демона. І не просто демона. А одного конкретного.

Мої супутники - чаклун, аристократ і Дітор - синхронно обернулися до мене, наче хтось невидимий дав сигнал. Я ж лише стиснула пальці й холодно спитала:

- І чия ж саме кров?

Таріон не відвів погляду.

- Шагари.

Одне ім’я. А скільки ж у ньому було болю, відлунь, тіней. Здавалося, сам храм на мить зітхнув, а в грудях щось стислося в тугий вузол. Знову Шагар. Його постать останнім часом занадто часто прослизала в мої думки, мовби хтось навмисне тягнув нитки моїх спогадів.

- Спочатку вони хотіли викликати його, - продовжив жрець. - Але зараз це їм більше не потрібно. У них уже є той, у кому тече його кров.

І тут мене вдарило - швидко, боляче, наче удар блискавки під саме серце. Перед очима спалахнув образ: крамниця зброї в ельфійському міст… Оріде Аншагарський.

Невже? Дві тисячі років - для людей вічність. Для нас… мить. Та ще й в Забутті. І все ж - можливо.

Таріон ледве помітно кивнув.

- Здається, ти здогадалася.

- Так, - видихнула я. - Тепер я знаю, навіщо їм письменник. Але це означає лише одне: сам Шагар їм більше не потрібен. І про ризик виклику можна вже не хвилюватися.

Жрець заперечно хитнув головою.

- От тут я б не був таким упевненим. Є ті, хто досі марить силою. Викликати демона - для багатьох це спокуса, від якої вони ніколи не відмовляться. Для влади вони готові вирвати двері між світами. Навіщо їм військо химер, коли один демон здатен зруйнувати половину світу?

У скронях раптово спалахнув різкий, майже ріжучий біль після слів жерця. Я відчула, як у мені щось смикнулося - тонкий баланс між минулим і теперішнім дав тріщину. Те, що мало залишитися похованим у Забутті назавжди, знову простягало щупальця в цей світ.

- Половину світу… - повторила я майже не своїм голосом. - Вони навіть не уявляють, про що говорять. Я бачила, на що здатен Шагар. Бачила його у найгіршому стані, на межі божевілля. Війна - це ще м’яко сказано.

Кріст’єр, який до того видавався лише злегка напруженим, тепер зблід так, ніби з нього вмить витягнули кров. Вперше, здається, він усвідомив масштаб того, у що нас усіх втягнули. У що втягнули весь світ.

- Пробач, Ріда… - тихо вимовив маг. - Але якщо хтось дійсно вирішить викликати його… ти зможеш… ну… перемогти?

Питання зависло в повітрі, важке, як камінь, що балансує над прірвою й ось-ось зірветься.

- Перемогти? - я гірко всміхнулася, хоча радше оголила зуби. - Я ледве втримую себе. А ти питаєш про нього. Якщо ми зійдемося… від цього світу нічого не залишиться. Просто нічого.

- Але ж ти не сама, - озвався Дітор, нагадуючи про свої нові, ще не до кінця відомі сили.

- Так, - відповіла я, - і це робить усе лише гіршим. Троє “демонів” - і світ упаде швидше, ніж хтось встигне зрозуміти, що сталося. До того ж сила - це не все. Шагар… він інший. Особливий. І коли побачить тебе, Діторе, перше, що він забажає, - це вбити саме тебе.

- Він захоче помсти, - додав Таріон. - Саме тому ритуали з його кров’ю небезпечні. Не лише через химер. Через нього самого. Світ уникнув би цієї загрози, якби хтось не притягнув сюди одного разу демонів.

- Неможливо передбачити все, - видихнула я, здогадуючись, що жрець мав на увазі Мандрівника. - І перейматися тим, чого вже не змінити - марна витрата часу.

Ми всі мовчали кілька секунд - ніби кожен із нас почув відгомін кроків, які ще ніхто не зробив… але які вже починали наближатися. Хтось розумів, про що йшла мова, а дехто ні. Але всі усвідомлювали, який тягар навис над нами.

- А що заважає знайти цих магів і зруйнувати всі їхні плани? - нарешті подав голос до цього мовчазний Вір’єн. Він сидів осторонь так тихо, що хвилину тому я майже забула про його присутність.

- Те, що ніхто не знає, де вони перебувають, - відповів Кріст’єр. - Декілька разів на рік вирушають загони на їх пошуки, але в кращому випадку вони повертаються ні з чим. У гіршому… - він помовчав та додав, - не повертаються взагалі.

- Або переходять на їх сторону, - підвів підсумок аристократ, і його слова зависли в повітрі.

Ми всі мовчки з ним погодилися. Це траплялося частіше, ніж хтось готовий був визнати. Заборонена сила завжди вміла спокушати.

Жрець перевів погляд саме на мене. Його очі, спокійні й уважні, проймали наскрізь.

- То що ти плануєш робити далі? - спитав він.

Я видихнула та відповіла:

- Добратися до Триграду. А там… для початку відшукати Оріде. Якщо його ще не використали у своїх ритуалах. А ще… мені потрібно знайти одну людину - учня мага на ім’я Раміс. В нього має бути артефакт. Точніше частина. Яка не знаю, але важлива. Нарешті є можливість повністтю перекрити шлях до світу руріків.

- Хоча б якась добра новина. Що до іншого, вас замало для такої подорожі, - нарешті промовив Таріон, уважно оглядаючи наш невеликий загін.

- Якщо нас буде більше - привернемо забагато уваги, - відповіла я. - Нами й так кожен вартовий загін цікавився. А зайві очі зараз - це небезпека.

- Саме тому, - продовжив жрець спокійно, але твердо, - я дам вам проводжатого. З ним ніхто не посміє вас затримати.

- Скажи це пустельникам, - кинула я з усмішкою, сповненою сарказму.

- Пустельники вас більше не потурбують. Про них уже подбали, - запевнив жрець.

Усі разом - Кріст’єр, Дітор, Вір’єн і навіть я - здивовано глянули на нього. З його інтонації було зрозуміло: він не перебільшував і не хизувався. Це було сказано так, ніби питання пустельників уже давно вирішено й не варто нашої уваги.

- Але існують і інші, - продовжив Таріон, - хто бажає стати вам на заваді.

- Або навпаки - женуть нас уперед, - пробурмотіла я.

- Вони вас женуть, - відповів старий, - бо прагнуть якнайшвидше отримати частину артефакта.

- То, може, й справді краще не їхати до Триграду, - запропонував Кріст’єр.

- На жаль, ні, - похитав головою Таріон. - Артефакт має бути доставлений саме туди, куди ти, юначе, мусиш його доставити. І передати не просто комусь - а конкретній людині. Певен, ти це добре розумієш.

Він уважно подивився на Кріст’єра.

- Твій гільдійський медальйон… знак того, що ти людина Гільдії… ти втратив.

- І звідки ви про все це знаєте? - здивувався чаклун. Тон його голосу був різким, хоч у ньому відчувалося й занепокоєння, і щось схоже на страх.

Та жрець не дав перейти на звинувачення:

- Мені Бог розповідає, - спокійно промовив він. - Він бажає миру й спокою в цьому світі.

І, що найцікавіше, він не жартував. Йому справді дарована була сила чути голос свого божества. А я довіряла Таріону - можливо, чи не єдиному священнослужителю, якому могла довіряти.

- То хто він? - запитала я. Розпитувати, що за артефакт - марно, цією інформацією жрець не володів, інакше б вже сказав нащо він. - Сподіваюся, не якийсь старий, що ледь ходить.

Жрець усміхнувся.

- Ні. Молодий - десь вашого віку. І дуже кмітливий. Яжка, вийди, покажись.

З тіні, між двома колонами, де щойно не було нікого, ступив молодий чоловік. На ньому була довга сіра ряса, що м’яко ковзала по підлозі, не видаючи ані звуку. Вік - приблизно як у Дітора. Постава - легка, майже пружна. Але найбільше впадали в очі його волосся: густе, яскраво-руде, немов полум’я на світанку.

Я нарешті згадала де бачила його раніше.

Перший раз - у Лаорі, коли на місто накинулися химери. Другий - учора, в корчмі. Він сидів за столиком, що зливався з тінню, і, як з’ясувалося зараз - не просто спостерігав, а шпигував за нами.

Тепер, коли він стояв ближче, я помітила ще одну деталь: вуха. Гострі, але не дельфійські.

Не людина.

Не ельф.

І точно не випадковий бродячий бард.