Спочатку:
На сторінку книги
Наступна зупинка розташувалася якраз посеред шляху через гори. Станція дивом збереглася: будівля стояла майже неушкоджена, а в деяких вікнах навіть і досі трималися шибки - за п’ятсот років так ніхто й не спромігся їх забрати чи розбити остаточно. Усередині було холодно й тихо, лише вітер свистів у тріщинах, нагадуючи про час, який минув над цими стінами.
Дітор, як допитлива дитина, підняв із підлоги уламок скла й відразу ж порізався, тихо вилаявшись. Його кров упала на кам’яну плитку темними краплями.
Ми хутко розбили чергування та кожен зайнявся справою. Хто їсти готовити, хто захист встановлювати.
Про стеження я вирішила поки не розповідати. Хоча раз за разом помічала шпигуна, якого виявила раніше. Він то відставав від нас, то випереджав, тримаючись на такій відстані, щоб не можна було впевнено його зловити на гарячому. Здавалося, він грав у дивну гру - показувався, щоб ми знали про його існування, але водночас залишався недосяжним. Сьогодні він також за нами слідкував, сидячи на скелі.
***
Моя черга стояти на варті випала під ранок. Я спеціально обрала саме цей час, бо все одно прокидалася ще до світанку. Отож я сиділа в напівтемряві й мовчки спостерігала, як за вікном, за межами захисного кола, бродять збиті з пантелику орки.
Чаклун, як завжди, розставив довкола амулети, аби ті не пропускали сторонніх усередину контуру. Та я посилила їх дію: усе, що знаходилося всередині, ставало невидимим для очей тих, хто дивився ззовні. Тому орки й плуталися в темряві - запах диму та людей вони відчували, а нас не бачили.
Я боялася навіть поворухнутися, щоб не привернути увагу непроханих гостей, доки не придумаю план дій. Виходити в астрал було марно: орки - не тупі звірі, простим вогнем їх не відігнати, а рукопаш у такому тілі не мав жодного сенсу. Можна було використати лід чи інші засоби, але розкривати свої козирі перед пташкою-шпигуном не хотілося. Хто знає, що ще вигадає наш невидимий переслідувач?
Тож доведеться будити своїх.
Найближче до мене лежав Вір’єн. За короткий час мандрів я встигла запам’ятати, хто як і від чого прокидається. Я нахилилася над аристократом і легенько торкнулася його плеча. Він розплющив очі й оторопіло завмер, вдивляючись у моє обличчя, яке було небезпечно близько. Я заперечно хитнула головою й очима вказала на вікно. Вір’єн із розчаруванням глянув поверх мого плеча.
- Скільки їх? - прошепотів він так тихо, що я радше прочитала його слова по губах, аніж почула.
- Троє. І це лише ті, що з цього боку. Невідомо, скільки ще кружляє з інших. Бар’єр робить нас невидимими, але, на жаль, не безшумними.
- Наскільки він міцний?
- Поки що вони намагалися пройти крізь нього по одному й не змогли. Але якщо натиснуть гуртом - не впевнена, що витримає. Та й якщо зруйнують хоча б три з дванадцяти амулетів - захист упаде. Ти буди чаклуна, а я розбуджу інших.
З Дітором було складніше - він єдиний прокидався важко й завжди шумно. Навіть ведмедеподібний Таргас був тихіший. Тож я спершу притиснула хлопця до підлоги й закрила йому рот долонею. Лише коли він остаточно отямився, коротко пояснила ситуацію:
- Вставай і обережно збирай речі.
Не встигла я закінчити, як у повітрі пролунав різкий звук - ніби лопнула до краю натягнена струна.
- Можна й не тихо, але швидко! – змінив мій наказ чаклун, що збирався поряд.
Це означало лише одне: перший амулет вийшов з ладу.
- От покидьки, - тихо вилаялася Сіра, швидко укладаючи речі на коня.
Орки швидко збагнули, що їм заважає, й невдовзі знищили ще один амулет.
Я кинула погляд на свого коня. Ебон зрозумів мене без слів і легенько хитнув головою.
Дзвін. Третій амулет розлетівся на друзки - і вмить орки заполонили простір довкола нас. У горах вони не жили й просто так сюди б не забрели. Отже, їхнє з’явлення могло означати лише одне: їх послав той самий, хто стежив за нами через отруйного пугача.
“От і доґралася…” - майнула думка. Не треба було кидати виклик. Перечекали б тихенько у печері завірюху - і все. У кожного мага запас сил зрештою вичерпується. Але ж ні, мені закортіло показати свою кмітливість. І ось тепер ми стоїмо в оточенні кровожерних потвор, яких можна зупинити лише відрубавши голову. Втрату кінцівок вони майже не помічали, а про перемовини й мови бути не могло.
Я радше відчула, ніж почула, як у руках Дітора задзвенів оголений меч, тремтячи від нетерплячки скуштувати крові. Так-так, він скучив за боєм за всі ці роки.
Орки були озброєні кривими ятаганами, важкими, мов із каменю. У мене й у Дітора - полуторні мечі; у Вір’єна - два одноручники, якими він володів у парі так упевнено, ніби ті були продовженням його рук. Сіра приготувала лук зі стрілами, пальці її вже лежали на тятиві. Таргас міцно стиснув у руках спис, і від того здавалося, що саме древко скрипіло від напруги. На диво, чаклун теж відмовився від чар і вихопив одноручний клинок - нової магічної роботи, заговорений, блискучий і смертоносний.
Шестеро найманців проти трьох орків - начебто й нестрашно, та все залежить від вдачі. На нашому боці були три заговорені клинки, моя надлюдська сила та майстерність Вір’єна, про яку, сподіваюся, недаремно ходили чутки. Я молилася, щоб Дітор не марно проходив науку під оком свого діда, аби Сіра не схибила, а Таргас виявився спритнішим, ніж виглядав. І, як з’ясувалося, чаклун вправніше вправлявся мечем, ніж творив закляття. Незабаром двоє орків уже лежали під нашими ногами, з розсіченими тілами й застиглими в очах прокльонами.
Та радість перемоги тривала недовго. На наш бій збіглися інші. Дюжина, не менше. Їхні кроки гулко відлунювали серед гір, а метал зброї блищав у тьмяному світлі.
Це було погано. Дуже погано.
Сонце тільки визирнуло і-за горизонту, як кількість ворогів зменшилася майже на третину. Земля вже була встелена тілами, що корчилися у передсмертних судомах, а повітря смерділо від запаху крові, поту й чорної оркської лайки. Решта орків, попри всю свою “славлену відвагу”, дременули в темряву, підтягнувши хвости, яких у них, по правді кажучи, й не було. Їхні кроки ще довго відлунювали, нагадуючи нам, що бій завершився не остаточно - лише відкладений.
Та й з нашого боку все було не без втрат. Чаклун отримав глибоке поранення в плече - кров сочилася, заливаючи його одяг, але він тримався на ногах, стискаючи зуби від болю. Гірше було з Вір’єном: він лежав непритомний, зі скривавленим животом, і кожен його подих нагадував стогін.
Чаклун кинувся до нього, та я різким рухом перегородила йому шлях, виставивши руку, ще закривавлену від бою.
- Не смій, - прохрипіла я. - Спершу скажи, що ти хочеш робити.
В його очах спалахнуло роздратування, змішане з відчаєм. Він стискав у руці клинок, а пальці тремтіли - чи то від болю, чи від стриманого бажання використати магію, яку я йому так і не довіряла.
- Якщо не зупиню кровотечу, він помре, - випалив він, мало не захлинаючись власним подихом. - Є закляття, яке може його стабілізувати, але воно небезпечне… для обох.
Я примружила очі, придивляючись до нього. На його чолі блищав піт, губи тремтіли, та водночас у голосі звучала впертість.
- Небезпечне? - холодно перепитала я. - Небезпечніше за орків, що можуть повернутися будь-якої миті?
Він ковтнув клубок у горлі, і вперше мені здалося, що під його зовнішньою впевненістю ховається паніка.
- Я можу зупинити кров. Але якщо щось піде не так… він уже не прокинеться.
Я стиснула кулаки. Серце билося в скронях, кожна секунда тяглася вічністю. Вір’єн лежав нерухомо, і з кожним його стогоном я чула, як у мене холоне кров.
- Дай мені причину тобі довіряти, - сказала я тихо, майже шепотом, але так, що він здригнувся.
Я вперлася в його погляд, намагаючись вичитати в ньому правду. В очах стояв вогонь - гарячий, небезпечний, але не байдужий.
- Мені його смерть не вигідна, як би це дивно не звучало, - тихо промовив чаклун, стискаючи поранене плече. - Попереду ще довгий шлях, і мені справді потрібна охорона. Жива.
- А в чому справа? - Сіра зиркнула на нього спідлоба, не опускаючи лука.
Дівчина єдина з нас хто був без поранень.
- У моїй силі, - він зробив паузу, ніби вагаючись. - Вона… не така вже й світла.
Я скривилася й відповіла замість нього:
- Він некромант, - слова прозвучали важче, ніж потребувало. - Те, що він так намагався приховати.
Сіра стисло вилаялася, а Таргас ще міцніше стиснув спис, готовий будь-якої миті пробити чаклуна.
Я ж не відвела погляду від нашого наймача й холодно кивнула:
- Дій. Але пам’ятай: я стежу за тобою. Якщо щось піде не так - твоя голова ляже поряд з іншими.
Чаклун злегка посміхнувся, хоча обличчя його було блідим від втрати крові.
- Трохи більше довіри - і все буде добре, - відповів він спокійно, ніби моя погроза його зовсім не зачепила. Та очі його виблискували дивним темним вогнем, від якого по спині бігли мурашки.
Чаклун опустився на коліна поруч із Вір’єном. Його пальці, тремтячі від болю й напруги, торкнулися скривавленої рани на животі нашого командира. Кров миттєво прилипла до його шкіри, а з губ зірвався шепіт - глухий, тягучий, схожий на стогін вітру серед могил.
Повітря навколо ніби згустилося, стало важким, наче перед зливою. Вітер, що досі рвався крізь дерева, стих, а тіні, кинуті вогнищем, почали звиватися й тремтіти, наче на них впала якась чужа воля.
З грудей Вір’єна вирвався судомний подих, очі його сіпнулися під закритими повіками. Я стиснула руків’я меча, готова в будь-яку мить відтяти чаклунові руку, якщо той піде надто далеко.
З-під пальців мага проступило чорне сяйво, що нагадувало густий дим. Воно повільно втягувало кров назад у тіло сотника, затягувало краї рани, залишаючи після себе тонкий темний шрам. Але разом із цим у повітрі почав витати запах сирої землі й тліну, немов десь поряд відкрили свіже поховання.
- Що ти робиш? - прошипіла Сіра, вже натягнувши тятиву.
- Тримаю його між життям і смертю, - відповів чаклун, і голос його лунав так, ніби говорив не він один, а ще хтось невидимий у тіні. - Оберігаю його від того, що вже тягне до себе. Дістань мені одну з зелених пляшечок.
Дітор опинився набагато спритнішим й швидко дістав з сумки невеличку склянку, відкривши її передав чаклуну. Некромант не гаючи часу вилив її зміст на рану.
Раптом Вір’єн закотив очі, тіло його вигнулося дугою, а з горла вирвався хрипкий зойк. Я мало не зрубала руку чаклуна, але він, зціпивши зуби, натиснув сильніше, і чорне сяйво ввібралося в тіло аристократа, немов вода у висохлу землю.
І стало тихо. Вір’єн дихав рівніше, обличчя його зблідло, але вже не було того смертельного стогону. Лише тонка темна жилка залишилася на шкірі там, де була рана.
Чаклун похитнувся й ледве не впав. Його очі світилися тьмяним відблиском, він витер з чола піт, але посміхнувся втомлено:
- Він житиме. Принаймні… поки що.
І одразу знепритомнів, м’яко впавши на землю.
Ми, не гаючи часу, швидко збиралися. Чаклуна довелося посадити до себе в сідло, притискаючи його до спини. Добре, що Ебон був витривалим і силою тягнув зайву вагу, а кроки коня залишалися рівними й швидкими. Вір’єна взяв Дітор. Тож Сірі та Таргасу залишили везли за собою по коню.
З першими променями сонця, коли гори поступово наповнився золотавим світлом, ми рушили далі. Дихання коня, хрипке і рівне, змішувалося з шумом ранкових птах. Ми намагалися якомога швидше відірватися від погоні, адже щойно настане темрява, переслідувачі знову вийдуть на слід.
Я кидала погляди на обидві сторони стежки, напружено відчуваючи, що ліс ховає небезпеку за кожним деревом. Попереду нас чекав довгий шлях, і від того, як ми його подолаємо зараз, залежало життя не лише Вір’єна, а й наше власне.
