Раді Вас бачити!

Я сиділа під деревом і задоволено відпочивала - нарешті Кріст’єр давав перші успіхи. Чаклун щойно вдарив мене чистою магічною енергією - і я впала на землю від удару.

- Оце так! - захоплено видихнув він. - Ніколи б не подумав, що все настільки просто. І без довгих, важких для запам’ятовування заклять. Просто уявив - і готово.

- Головне, не перенапружуйся, - зауважила я, переводячи подих. - А то звалишся з ніг, і де ми чекатимемо, поки ти відновиш сили? У вампірів?

- А чому б і ні? - долинув голос позаду. Легкий дотик - і я різко підвелася на ноги.

Озирнувшись, я мало не зойкнула від несподіванки. За моєю спиною стояв молодий чоловік, гарний, мов із картини: волосся світле, сріблясте, шкіра бліда, мов мармур, очі - червоні, як розпечене вугілля, а з-під губ виглядали гострі ікла. Світло від вогнища підкреслювало риси його обличчя, роблячи погляд ще глибшим і холоднішим.

- Ні, дякую, - холодно відрізала я, голосом, сповненим відрази. - Ми й тут переживемо ніч просто неба. Це набагато корисніше, ніж сидіти в затхлому замку.

- Замок уже не затхлий, - розтягнув слова вампір. - Я зрозумів, що тоді ти була права, і привів його до належного стану. Навіть надіслав запрошення, але ти вже встигла змінити місце проживання.

- Запрошення?! - мало не вибухнула я. - Та я після твого “запрошення” ледь жива залишилася! Якби тоді мене не знайшов жрець, смерть від втрати крові була б гарантована!

- Від таких подряпин ти б не померла, - тихо заперечив він. - І нам обом це добре відомо. Ну що ж, завітаєш тепер до мене з перевіркою? Я навіть виділив для тебе кімнату. Обставив її так, як ти любиш: усі вікна виходять на схід.

Я відчула, як у грудях піднявся давній спротив.

- Я ж сказала: не палю бажання йти до тебе в гості.

- Даремно, - посміхнувся він. - Хотів подякувати тобі за допомогу. Навіть наказав перепелів зажарити. Під ягідним соусом.

- За яку ще допомогу? - не витримала я.

- Чутки ходять, що ти нещодавно мала справу з перевертнем. То ж дякую за його смерть. Чим менше їх, тим краще для нас.

- Якби я знала, що він дошкуляє саме тобі, - холодно всміхнулася я, - то не стала б його вбивати. А запропонувала б об’єднати зусилля й позбутися тебе.

Вампір зітхнув, глянувши на вогонь, де іскри танцювали в нічному повітрі.

- Ти не змінюєшся, - промовив він. - Все така ж колюча й не даєш себе вмовити, як і сто років тому. Ну що ж… Якщо не хочеш до мене в замок, лишусь біля вашого вогнища. Просто милуватимусь твоїм прекрасним обличчям.

Між нами зависла напруга, густий аромат хвойної смоли й тліючих дров розрізав мовчання. Я відчула пригодницьку лихість у грудях: він такий самовпевнений, а я - така ж небезпечна. Ніч обіцяла неспокій.

- На твоєму місці я б не робила цього, Сангріс, - попередила я, очі мої спалахнули небезпечним жовтуватим відблиском. - Бо раптом мені заманеться убити тебе? Ніч належить не лише вам.

- Але ви на моїй території, - відповів він спокійно. - А отже, сиджу там, де хочу. І заборонити мені цього ти не можеш.

- Ну й сиди, - відрубала я. - А ми тим часом вечеряти будемо.

Схопивши Кріст’єра за руку, я впевнено попрямувала до своїх супутників, які мовчки спостерігали за нашою перепалкою. Добре, що вони не поспішали втручатися - невідомо, чим узагалі завершиться ця ніч, а бійка зараз була б геть зайвою.

- Ти з ним знайома, Ріда! Нам загрожує небезпека? - запитав чаклун, коли ми відійшли від вампіра на безпечну відстань.

- Спостережливий ти наш, - відказала я, кидаючи короткий погляд у темряву, де ще виблискували червоні очі вампіра. - Так, знайомі. І, на жаль, небезпека присутня. Тож зайве не лізьте до нього - може, тоді лихо обійде стороною.

Ми підійшли до решти загону. Вогонь потріскував, освітлюючи стомлені обличчя найманців. Вір’єн, в таких ситуаціях завжди стриманий і холодний, обережно поклав долоню на руків’я срібний кинджал.

- Я так розумію, захисні артефакти та чари проти нього не діють? - уточнив він і непомітно сховав тонку зброю до рукава.

- Чари не діють, - підтвердила я, схвалюючи його обережність кивком, - проте діє багато чого іншого. В тебе є ще такі?

- Лише два, - відповів Вір’єн, - другий передав Таргісу. Сподіваюся, Дітору він не знадобиться.

- Ні, - похитала я головою. - Його меча вистачить.

Про особливість крові родича вирішила промовчати.

Я відчула, як напруга поступово зростає, і вирішила змінити тему:

- То що з вечерею? - запитала я, намагаючись повернути вогнищу бодай краплю спокою.

Полум’я відбивалося в очах моїх супутників. Повітря наповнилося запахом диму й смаженого м’яса. Та навіть цей затишок не міг заглушити відчуття, що вампір усе ще десь поруч - і уважно спостерігає.

***

Їсти, коли в спину впинається чийсь пильний погляд, було непросто. Поколупавши ложкою кашу, я зрештою відклала тарілку вбік.

- Несмачно? - тихо озвався вампір, раптово опинившись у мене за спиною. Його голос, м’який і водночас холодний, змусив шкіру злегка поїжачитися.

- Апетит хтось зіпсував, - буркнула я, не обертаючись.

- А це має його повернути, - кивнув він уперед.

Я підняла погляд у вказаному напрямку. Моє нічне зір, хоч і поступалося вампірському, та цього разу й не потребувало надлюдської гостроти. Силуети рухалися між деревами, блиснув метал, долинуло глухе гарчання.

Апетит повернувся? Навпаки - пропав ще на кілька днів.

Орки. Крек би їх забрав. Наш переслідувач знову вирішив підштовхнути нас до руху.

Цього разу ороче військо діяло організованіше: заходили з трьох боків, намагаючись замкнути нас у кільце й відрізати від єдиної дороги до порятунку. Вампір швидко доповів про це, спостерігаючи з дерева.

- Як щодо міцних стін замку? - спокійно запитав Сангріс, спускаючись униз. Його червоні очі поблискували в світлі багаття, мов жарини.

- Ріда?! - вигукнув Дітор, обертаючись до мене. - Треба щось вирішувати, і швидко!

Я стисло кивнула. Знала: якби була сама, то, певно, прийняла б бій. Але не цього разу. Занадто багато тих, за кого відповідала.

- Вибору немає, - відповіла я, кидаючи короткий погляд на Вір’єна. - Рішення за тобою.

Аристократові багато часу на роздуми не знадобилося. Його голос став різким, рішучим.

- Усі по конях! - скомандував він.

Ніч вибухнула рухом - і почалася втеча.

***

Сонце давно сховалося за обрій, а місяць устиг зникнути за темною хмарою. Дорогу поглинув морок, і єдиним орієнтиром для нас залишалися тьмяні, далеко-далекі вогні замку.

Сангріс летів над нами, гучно змахуючи широкими крилами, від яких у повітрі здіймалися клуби пилу. Позаду ж глухо гуркотіла земля - від важкої, розміреної ходи орків. Добре, що дорога виявилася рівною, і наші коні, хоч і виснажені, не переламали собі ноги на камінні.

До воріт ми не встигали. Переслідувачі майже замкнули нас у кільце, коли раптом ніч розірвав пронизливий вереск - і над нами, мов чорні тіні, пролетіли інші вампіри. Вони відгукнулися на заклик одного зі своїх володарів.

Ще вчора скажи мені, що побачу сутичку орків із вампірами, - і я б лише розсміялася. Але тепер…

Вампіри, падаючи з темряви, мов хижаки з небес, розривали орків своїми кігтями, встромляли їх просто в очі, збивали супротивників із ніг потужними ударами перетинчастих крил. Гострі ікла блищали у світлі факелів, а кров бризкала на сіру землю, паруючи у холодному нічному повітрі. Орки, засліплені й розлючені, рубали навмання, але марно - вороги знову здіймалися вгору, зникаючи в пітьмі, щоб за мить ударити з іншого боку.

Вибухи гарчання й крику розривали ніч. Здавалося, сама темрява ожила, вчепившись у тіла орків.

Поки вампіри відволікали ворогів, ми встигли дістатися до воріт замку. Коні важко дихали, під копитами летіли іскри, а попереду вже зяяли темні брами - наш останній шанс урятуватися.

Різкий звук горна пронизав повітря щойно ми перетнули ворота. Вібрація звуку відгукнулася десь у грудях, змусивши коней скинути голови й заіржати від переляку.

Майже одночасно температура різко впала - холод ударив у лице, обпік шкіру, мов крижаний подих смерті. Від дихання потягнулися тонкі клуби пари. Я відчула магію - стару, темну, споріднену. Схоже, у замку був власний чаклун. І зараз він займався тим, що добивав тих, кого не встигли розірвати звичайні вампіри.

Десь у темряві лунали крики, приглушені гулом бою за стінами. Замок оживав, реагуючи на вторгнення, і холод ставав дедалі сильнішим, немов саме повітря просочувалося чарами смерті.

***

Я байдуже колупала виделкою обіцяного перепела й навіть не намагалася їсти - мене нудило так, що ще трохи, і зомліла б просто тут, на холодній кам’яній стіні. Повітря було важким від запаху крові й вина, від змішання спецій і магії, що витає в повітрі старих замків.

Поруч Сангріс, із вкрай розслабленим виглядом, ліниво крутив у руці келих із густо-червоним вином. Колір напою зловісно нагадував свіже пролиту кров, а світло смолоскипів грало на його пальцях, відблискуючи червоними відтінками. Його рухи були повільними, навмисне вичурними - наче він цілеспрямовано дратував мене своєю холодною байдужістю.

По праву руку від нього сиділа жінка - надзвичайно вродлива, з розкішними срібними кучерями, що спадали на плечі блискучими хвилями. Вона здавалася створеною не з плоті, а з каменю - холодна, відсторонена, бездоганна, немов статуя, ожила лише для того, щоб принизити саме поняття людяності. Це була Ларіша, донька правителя клану Чорнокрилів. Її погляд іноді ковзав по мені - колючий, байдужий, ніби вона вже вирішила, що моє життя нічого не варте.

Мої супутники сиділи поруч - кожен втупився у власну тарілку. Вони виглядали так само знесиленими, як і я, лише робили вигляд, що “беруть участь” у вечері. Вони очікували нападу. І не даремно. Навіть я була готова до бою.

От і треба ж було так влипнути! Потрапити в лігво вампірів, до їхнього замку. По суті, нам нічого не загрожувало… принаймні поки що. Але сама ситуація викликала в мені глибоке відчуття люті й небезпеки. Особливо враховуючи, чим закінчилася моя попередня зустріч із Сангрісом. Тоді я ледве залишилася живою.

Крек його забери, та й орків заодно!

Чого їм було треба саме тут, на землях вампірів, змушуючи нас шукати притулок у замку? А я ж знала про це небажане сусідство! До останнього сподівалася пройти повз, непоміченою.

Залишалося тільки сподіватися, що завтра ми зможемо вибратися з цієї фортеці без зайвих пригод.

Напруга, що висіла над столом, здавалася відчутною - наче павутина, натягнуте між усіма присутніми. Та раптом вона розірвалася з появою ще одного гравця.

Варто було йому переступити поріг - як усі вампіри, включно із самим Сангрісом та Ларішею, одночасно підвелися зі своїх місць. Рухи - точні, синхронні, без жодного слова. Так встають лише перед тим, кого беззаперечно визнають господарем.

- Я щойно почув, що до нас завітав почесний гість, - пролунав рівний, сильний голос. - Не повірив, тому вирішив переконатися сам. Оллівіджієн! Яким вітром тебе сюди занесло?

- Північним, - відповіла я з відчутним полегшенням. Вітаріус на місці. Це означало, що сьогодні я зможу заснути, не здригаючись від кожного шурхоту. - Ось навідала Марлі, думаю, дай і до тебе заїду. Все одно ж по дорозі.

- Все жартуєш. А куди саме тримаєш шлях? - поцікавився володар замку, сідаючи між дочкою та зятем. Його рухи були повільні, а тон - спокійний, але відчувалася в ньому перевірка, цікавість і прихована влада. - Якщо, звісно, не секрет?

- Триград, - чесно відповіла я.

- Ого! Та ви ж добряче збилися з дороги! - здивувався вампір, приймаючи від слуги келих із вином.

- Довелося трохи прогулятися, - знизала плечима я. - Ще на півночі за нами ув’язалися орки. Ніяк не відчепляться. В ельфійський ліс не сунулися, але щойно ми вийшли з-під його захисту - одразу налетіли. А також намагаємося наздогнати іншу частину загону: дівчину, напівельфа та чоловіка. Не перетиналися часом?

Мої слова змусили Вір’єна важко зітхнути - його роздратування було відчутним навіть без слів. Але пояснювати свою балакучість перед головою клану вампірів зараз було не найкращою ідеєю.

- Потім про це. А що ти забула в Триграді? - його темні очі прицільно вп’ялися в мене, уважні й насторожені.

- Он бачиш того молодого чоловіка? - я вказала на Кріст’єра, який у цей момент зробив вигляд, ніби страшенно зацікавлений своїм келихом. - Він вирішив практичним шляхом здобути досвід у використанні магії. А ми його супроводжуємо… охороняємо.

У чаклуна навіть очі округлилися. Так вміти вигадувати на ходу - талант, який, мабуть, розвивається лише багаторічною практикою брехні.

- Мага, кажеш? І охороняєте його? - недовірливо прищурився Вітаріус, обережно погойдуючи свій келих у руці.

- Так, - підтвердила я спокійно. - Як виявилося, між теорією та практикою прірва більша, ніж здається в академії.

- І чим же він так насолив оркам? - продовжив допит правитель.

- Та хто їх знає, - я знизала плечима. - Може, це в них такий протест проти знань і книжок.

Сміливий жарт, але вартував ризику.

- Щось ти недоговорюєш, Оллівіджієн, - з холодною посмішкою мовив Вітаріус. - Орки не бігають через півконтиненту просто так. Швидше за все, маги знову щось начудили, а хтось намагається їм завадити.

- Добра здогадка. Треба буде перевірити, - спокійно відповіла я, не відмовляючись від своєї версії.

Вампір посміхнувся кутиком вуст. У цьому русі відчувалася стримана насолода - він чудово розумів, що допитувати мене марно, але все одно не втрачав нагоди зіграти в цю гру.

- Кого нам ще чекати “в гості”? - трохи змінив тему Вітаріус, обережно ставлячи келих на стіл.

- Химер, вовкведів або, можливо, тигрведів, - відповіла я з удаваною легкістю.

- Минулого разу це були тролі… - задумливо видихнув вампір, поглядом ковзаючи вдалечінь, наче згадував щось неприємне.

- Бачиш, яка я зразкова гостя, - всміхнулася я. - Ніколи не приходжу без подарунків.

- Твоє почуття гумору завжди було чорним, - примружився він.

- Яка я, такий і гумор, - знизала плечима. - Дякую за вечерю. І з вашого дозволу ми підемо відпочивати - завтра нам рано вставати. Не клопочіться проводжати, я чудово пам’ятаю, як влаштований ваш замок.

Я навмисне перейшла на “ви”, помітивши, що Сангріс уже збирався підвестися. Хотілося уникнути будь-якої зайвої близькості.

- Але все ж я тебе проведу, - чемно втрутився старший вампір, підводячись разом із нами. - І дорогою, якщо дозволиш, ми обговоримо деякі питання.

Я зітхнула. Звісно, дозволю. Хіба мені є вибір, коли господар замку вирішив “провести”?

***

Замок Вітаріуса був зведений у вигляді справжнього лабіринту - химерної мережі коридорів, переходів і глухих тупиків, створених спеціально, щоб збивати ворога з пантелику. Тут кожна стіна мала своє призначення, а кожен поворот - приховану мету. Потрапивши всередину, сторонній мав блукати до виснаження, раз по раз натикаючись на хибні проходи, пастки й мертві петлі.

Я добре пам’ятала ті кілька безсонних ночей, коли, схилившись над кресленнями, намагалася запам’ятати хитромудрі закрути коридорів і замасковані двері. Лінії на пергаменті перепліталися з моїми думками, а іноді мені здавалося, що я гублюся в них так само, як у самому замку. Потім ще місяць ті креслення переслідували мене у снах, перетворюючись на кошмари, де я блукала нескінченними залами без виходу, поки за спиною хтось шепотів моє ім’я.

І тепер я знов йду цими переходами - з одночасним жахом і прихованим захопленням. Кожен наш крок гучно розкочувався відлунням, яке множилося й мчало в темряву, відбиваючись від кам’яних склепінь, наче ми йшли не шістьох, а три дюжини.

Вітаріус ішов поряд зі мною і ми випереджаючи супутників на кілька кроків. Його голос, трохи знижений, немов для довірливої бесіди, щоб зайві вуха нас не чули. Він розповідав, як вони жили тут ті роки, що промайнули від нашої останньої зустрічі.

Виявилося, що черговий конфлікт із перевертнями виник через дурницю - принаймні з моєї точки зору. Сангріс, легковажний і самолюбний, уподобав собі серед людей симпатичну дівчину й вирішив зробити її своєю коханкою. Здавалося б, нічого надзвичайного, якби на ту саму дівчину не кинув око один із синів вождя клану перевертнів Червоного Дуба.

Сутичка між ними завершилася трагічно - нещасна загинула, але іскра вже була кинута. І полум’я старих образ, що тліло десятиліттями, спалахнуло з новою силою. Погасити його було майже неможливо.

Я завжди знала: вампіри та перевертні ніколи не зможуть жити в мирі. Тимчасове перемир’я - так. Але не справжня злагода. Їхнє протистояння було закладене самою природою обох народів - наче не можуть існувати один без одного, але й ніколи не зливаються воєдино.

- До речі, - задумливо кинула я, - що можеш сказати про мого чаклуна?

- Дуже могутній некромант… Та йому заважає блок. Щоправда, ненадовго. Скоро від нього нічого не залишиться.

- Знаю, - кивнула я. - Саме про це й хочу запитати.

- Ти теж відчула слід втручання? Дуже схожий на нашу… еммм… магію.

- Так. Тобто це не просто захист. Це щось складніше. Щось посилене ментальною магією.

- На забуття, - підтвердив вампір мою здогадку. - Хлопець поки не пам’ятає свого минулого. Або взагалі вважає навіяне правдою.

- А з силою? – уточнила я.

- Той самий слід, - голос Вітаріуса став ще тихішим. – Будь обережна Оллі, хтось дуже могутній приклав до цього руку.

- Дарг… - почала я, але Вітаріус різко перебив.

- Не треба імен. Не зараз.

Я вчасно зрозуміла натяк й закрила свого рота. Пам’ять одразу викинула перед очі давні події - ту боротьбу, у якій ми стояли пліч-о-пліч. Я тоді допомагала Вітаріусу втримати владу, але це було виснаження до межі. Від мене залишилися самі крила й попіл. Так мені принаймні тоді здавалося.

Нарешті ми дісталися до східної вежі. Кам’яні сходи піднімали нас дедалі вище, поки вампір не зупинився біля різьблених дверей, що вели до гостьових кімнат. Побажавши спокійної ночі, він злегка вклонився - майже по-королівськи - і, не розтягуючи прощання, зник у тінях коридору.

Я залишилася перед дверима, відчуваючи, як лабіринт замку ніби досі дихає за спиною - живий, пильний і трохи голодний. Здавалося, що варто зробити ще крок - і він замкне мене всередині, цього разу назавжди.

Бр-р-р-р…