Раді Вас бачити!

Дорога, що вела до Мірідану, пролягала крізь вузьке гірське ущелля - пастку, з якої важко вибратися живим. Скелі нависали з обох боків, немов кам’яні щелепи, готові зімкнутися будь-якої миті. Тут навіть недосвідчений розбійник міг би влаштувати засідку, від якої не врятуєшся.

Запас захисних амулетів танув на очах: передостанній комплект ми залишили ще поблизу замку Вітаріуса, а попереду чекало щонайменше два дні шляху. Два дні… ніби й небагато, та більш ніж досить, аби знову влізти в халепу. І постукати було ні по чому, щоб не накликати лиха.

Я лежала з заплющеними очима, та сон так і не приходив. Тривога, мов іржа, точила душу. Навіть те, що Дітор ніс варту, не додавало спокою - надто вже тихо було навколо. Не вогонь - червоні іскри від багаття лише танцювали перед повіками. Щось інше. Дивний, ледь чутний звук долинав із нутра гір, спершу схожий на подих землі, але з кожною миттю ставав виразнішим.

Бум. Бум. Бум.

Я здригнулася й різким рухом показала Дітору мовчати. Найманець миттєво вихопив меч, так, що той навіть не дзенькнув і завмер, напружено дослухаючись.

Барабани. Так могли бити лише бойові барабани. Їхній ритм набирав сили, мов серце невидимого звіра, що прокидається в темряві. Тепер і Дітор почув - його погляд метнувся в тіні ущелини. І раптом - тиша. Занадто раптова, щоб бути природною.

Із розколин скель, мов щурі з-під підлоги, почали виповзати десятки кобольдів. Їхні очі блищали вогнем, а зуби клацали від нетерплячки.

Я вихопила ніж і метнула під ноги їхньому ватажкові - сіро-зеленій потворі з обвислими вухами. Він спинився, але новий гуркіт барабанів штовхнув його вперед, ніби невидима рука. Та захист на щастя витримав.

- Ріда! Що відбувається?! - прокинувся чаклун.

- Кобольди, крек би їх забрав, із гір лізуть! - гаркнула я, щоб прокинулася решта. - Вір’єн, готуйся! Таргіс, перестань позіхати! Крістьєре, став найсильніший щит - до ранку не витримаємо!

Щойно Вір’єн із Таргісом піднялися, а чаклун почав шепотіти закляття, як почула крик:

- Оллі! Лягай!

Я миттєво впала, тягнучи за собою Кріст’єра, що перебував поруч. І вчасно - над головами просвистів град палаючих стріл. Повітря спалахнуло жаром.

Дітор теж лежав на землі, розгублено втупившись у мене: що далі?

Вір’єн, хоч і встиг вихопити лук, не знав, куди цілитись - вороги рухалися в тінях. З усіх боків чулося виття, брязкіт тятив і хрипкий регіт перевертнів. Їхня зграя обрушилася на кобольдів, і ті, не витримавши натиску, сховалися назад у свої нори, лишивши по собі відголос барабанного бою.

Я підвелася, вдивляючись у темряву, шукаючи ватажка цієї напівлюдської, напіввовчої орди.

- Оллі, хіба не мене шукаєш? - почувся знайомий голос.

Я обернулася. Переді мною стояв молодий перевертень, уже в людській подобі - з недбалим усміхом і блиском гострих ікол, що не зовсім сховалися під губами.

- Саме тебе, Орько. І що це все означає?

- Та все як завжди. Замовив у цвергів дещо, а кобольди вирішили, що угода несправедлива. От і накинулися - “повернути вкрадене”.

- То це каміння вони точать на вас?

- Саме так. Не на тебе ж. А ти куди прямуєш?

- У Мірідан.

- От і добре. Ми теж туди тримаємо шлях. Можемо скласти компанію.

Пропозиція була більш ніж доречною. Кобольди не питатимуть, хто винен, а хто ні. Я запевнила своїх, що не всі перевертні - кровожерливі потвори, і ми погодилися рушити разом. Швидко зібравши речі, рушили далі, довірившись їхнім звіриним інстинктам.

Ватажок зграї, Орька Чорний, завжди викликав у мене симпатію - чисту, людську. На відміну від Сангріса, він ніколи не переслідував мене сумнівними залицяннями. Веселий, гострий на язик, але водночас справжній лідер, Орька був душею своєї зграї.

Дорогою він розповідав, як уперше пробирався крізь ці гори, щоб замовити у цвергів прикраси, і вдруге - щоб забрати їх. Як кілька днів ховалися від переслідування в підземеллях, поки не знайшли вихід. І як доля знову звела його зі мною.

Цверги славилися своїми ювелірними шедеврами. Їхні вироби сяяли, немов зорі в камені, та й цінувалися високо. Та кобольди, жадібні до блиску, що нібито “охороняли” майстрів, насправді лише перетворили тих на рабів, заборонивши продавати свої роботи без дозволу.

***

Ми йшли, не зупиняючись, аж поки сонце не виповзло з-за гірських вершин. Ущелина поступово світлішала, і в холодному повітрі ще довго відлунювали останні удари барабанів. Та ось і вони стихли. Тіні кобольдів розтанули між скель, залишивши по собі тільки гнітючу тишу.

Орька нарешті оголосив привал. Перевертні, вправні та злагоджені, зібрали хмиз, розпалили багаття й повісили над ним казанки з кашею. За кілька хвилин ущелину наповнив приємний аромат диму, м’яса та пшона. Ми сіли півколом, і незабаром кожен тримав у руках дерев’яну миску. Навіть Вір’єн із Таргісом, котрі досі не відпускали свою зброю, неохоче відклали її убік - ложки перемогли.

- Ріда, - озвався чаклун, підсідаючи ближче до вогню, - коли я дізнався, що ти в добрих стосунках з ельфами, я щиро захопився. Коли побачив, що ти знайома з вампірами - ще більше. Але те, що ти водиш дружбу з перевертнями! Це вже занадто! - він театрально підвів очі до неба. - Ти ж казала, що тебе знають у різних колах, але щоб настільки?! Скажи чесно, хто ще в тебе в друзях? Водяники? Сукуби? Може, ще хтось із демонів? Ти просто попереджай заздалегідь - аби ми даремно не нервували.

- Хто там згадав вампірів? - втрутився Орька, проходячи повз із мискою в руках.

- Та я нещодавно відвідувала Вітаріуса, - відповіла я, ледве стримуючи усмішку: слова чаклуна видалися кумедними. - А ти краще скажи, хто з ваших “працював” на їхньому кордоні?

- Що значить “працював”? - здивувався Орька, звівши брови.

- Те й означає. Один не дуже приємний екземпляр встиг знищити кілька селищ, перш ніж здох. Тепер його зграя блукає без господаря - виють ночами, не дають людям спокою.

Орька насупився, відставив миску й обережно промовив:

- Не знаю. Чесно. Гарх сидить у підземеллі, поки не набере розуму… чи не охолоне. А більше - й нікому.

Його слова звучали щиро. Молодий ватажок міг і справді не знати всіх інтриг старійшин. Та в його очах промайнув тінь сумніву - коротка, але помітна.

Після короткого відпочинку ми рушили знову. Сонце стояло вже високо, і повітря в ущелині стало теплішим. Ми йшли швидше, ніж раніше: треба було подолати якомога більшу відстань до сутінків. Бо вночі, коли барабани знову прокинуться в нутрі гір, кобольди неодмінно повернуться - численніші, зліші, голодні до помсти. У цьому сумнівів не лишалося.

***

Перевертні бігли поруч у своїй звіриній подобі, і мене нестерпно тягнуло приєднатися до них. Мій звір не був вовком, проте теж мав ікла, кігті та хвіст. Чорна, блискуча шерсть, важка грива, витягнута морда - щось середнє між вовчою та риссю. Хвіст із темною китицею на кінці, очі, що палали жовтим світлом у пітьмі. Так виглядав священний звір мого народу - ЕжІваар, подобу якого могли приймати лише обрані.

ЕжІваар - створіння, якого не лише вбити, а навіть торкнутися з наміром завдати болю вважалося смертним гріхом. Кара була невідворотною: гнів Божества позбавляв не життя, а більшого - сили, перетворюючи колишнього могутнього чарівника чи величного воїна на жалюгідну подобу самого себе. Душі ж цих священних звірів знаходили спокій у магічних обладунках і зброї ЕжАльяна, Бога нашого світу.

Ми дозволили собі короткий відпочинок перед заходом сонця - він був потрібен більше коням і людям, ніж перевертням. Сухий пайок замість вечері, кілька ковтків води - і знову в дорогу. Лише коли сонце сховалося за гірські піки, а небо всипалося тисячами холодних зірок, перевертні нарешті влаштувалися на ночівлю.

- Може, не варто було зупинятися? - обережно запитав Кріст’єр, підійшовши ближче.

- Далі небезпечно, - замість мене відповів Орька. - Перед самим Міріданом гніздо грифонів.

- Чим ближче до мети, тим веселіше, - буркнув чаклун.

- А ти що думав? На прогулянку з дівчиною вийшов? Радій, що хоча б орків із химерами немає, - єхидно кинув Вір’єн.

- Сплюнь і постукай по дереву, - не залишився в боргу Кріст’єр.

***

Тієї ночі ніхто не спав. Ми лише дрімали, киваючи головами, але зброю з рук не випускали. Тому коли знову загриміли барабани, нас це не застало зненацька.

Цього разу кобольди були не самі - поруч із ними йшли тролі. Двічі вищі за людину, неповороткі, але коли такий ударить своєю залізною дубиною з шипами, то й вершника разом із конем у землю втопче. Їхні ревіння розривали ніч, наче громи перед бурею.

Перевертні, частково трансформувавшись, відклали луки й стріли, беручи до рук короткі мечі - спеціально викувані для них клинки. Робота явно гном’я: люди не наважилися б на таке, а ельфи взагалі вважали подібні справи негідними.

- Ми з чаклуном поставили захист, - сказала я перевертню, - але він до світанку не витримає.

- Наскільки вистачить?

- Пів години, година від сили. Більше амулети не витримають при такому натиску.

- Учора вони відступили, та сьогодні стрілами їх не злякаєш… Є якісь пропозиції? - в очах Орьки блиснула надія, що швидко згасла, коли грім ударів знову прокотився над табором.

Я зволікала з відповіддю. Варіантів у мене було чимало, але жоден не здавався правильним. Усі - занадто ризиковані, надто витратні, або просто смертельні. Зрештою я зважилася:

- Танець перший. Танець вогню.

Небо над нами спалахнуло червоним полум’ям, роздираючи ніч навпіл. У палаючому відблиску стало видно все: три сотні кобольдів, дюжину тролів - і нас серед хаосу.

Я навмисно уникала користуватися своїми здібностями. По-перше, після кожного застосування мені було зле. По-друге, накопичення енергії займало дні, іноді тижні. Звісно, було ще й третє... але до цього я сподівалася не дійти. Дуже довго не дійти.

- Вір’єн, ти ж сам розумієш, - крикнула я. - Від Кріст’єра ні на крок! Інші теж його прикрийте!

Магію в горах застосовувати було небезпечно: один прорахунок - і землетрус зітре тебе з лиця землі. Частково трансформувавши тіло - так, як під час бою з перевертнями, - я кинула погляд на Орьку. Той лише вишкірився у задоволеній посмішці, блиснувши іклами.

Я відчула, як Кріст’єр підняв навколо себе додатковий захисний купол - слабкий, але стабільний. Нарешті дійшло, що лізти в бій йому не варто. Рукояті мечів стискалися в моїх руках, і я лиш молилася, щоб свіжа рана не завадила втримати зброю.

Не чекаючи, доки бар’єр упаде сам, Орька підняв бойовий клич - короткий, хрипкий, наче рев хижого звіра. Його зграя - одинадцять перевертнів - рвонула вперед, проламуючи захист і тим самим відкриваючи шлях для кобольдів.

Сіро-зелені билися легкими двосторонніми сокирами. Тими клинками можна було і рубати, і метати, що робило їх небезпечними навіть на відстані. Супротивник виявився вкрай незручним: одні - мені по пояс, другі - вдвічі вищі. Дріб’язок я залишила перевертням, а сама пішла на тролів.

- Якраз твій улюблений розмір! - єхидно кинув Орька, пробігаючи повз. Його натяк на давню сутичку з пустельними велетнями змусив мене лише зиркнути в його бік.

Перший троль виявився напрочуд спритним. Його шкіра була твердою, а удари відлітали - немов молота по каменю. Я кілька разів ледве встигла ухилитися, ковзаючи по сипкому схилу. Лише після третього кола навколо нього вдалося зачепити лезом ногу. Троль заревів і впав на коліно. Я скористалася моментом - злетіла у стрибку, зробила переворот у повітрі й ввігнала меч просто в око. Троль захитався, осліп, і, зробивши кілька кроків уперед, важко впав, здійнявши хмару пилу.

“Один готовий. Хто наступний?” - промайнуло в голові.

Двоє наступних уже насувалися. Я знала: їхнє слабке місце лише одне - очі. Решта тіла могла витримати навіть удар мого меча.

Бій тягнувся вже понад пів години, і для мене це здавалося солодким сном - безжальним, але п’янким. Кров, крики, ревіння, запах гару і металу - усе це змішувалося в один шалений ритм, у якому я відчувала себе живою. Та не лише моє життя було під загрозою: найманці ледь утримували кобольдів, і сили танули з кожною хвилиною.

Треба хоч чимось осліпити ворога.

Чергова думка, але дійова.

- Кріст’єре! - крикнула я. - Є ідеї, як зробити світло яскравим, як удень?

- Є! Квіти раамона! Але лише сушені!

- Давай їх сюди!

Чаклун за допомогою левітації перекинув мені мішечок. Я впіймала його на льоту. Він уже непогано оволодів новими здібностями.

- Танець п’ятий. Танець повітря.

Повітря загуло, закручуючись у спіраль. З’явився прозорий, майже примарний дракон, створений з потоків вітру. Я розсипала пелюстки йому на спину, і той злетів до полум’яного фенікса, що кружляв вище. Коли вогонь торкнувся квітів, небо вибухнуло світлом - яскравішим за сонце.

Ми всі на мить осліпли, але ворог - у паніці завив, затуливши очі. Кобольди кинули зброю й кинулися тікати, а тролі, дезорієнтовані й осліплені, хиталися, мов п’яні.

Ніч знову опустилася на долину, але тепер - це була наша ніч.

- Оллі, що ти наробила?!! - рикнув Орька, кліпаючи очима.

- А на що схоже?! - огризнулася я.

- На те, що ти грифонів приманюєш!

Я забула про них. У запалі бою, серед спалахів вогню й ревіння тролів, вони просто зникли з думок - наче розчинилися в тіні. Та шкодувати було пізно.

Ворог почав приходити до тями. Крики, спочатку хаотичні й сповнені паніки, поступово перетворювалися на люте гарчання. Кобольди знову зімкнули ряди, вищиряючи ікла та здіймаючи над головами сокири. Їхня лють зростала разом із темрявою, що поверталася після спалаху світла.

Та перевертні не розгубилися. Вони скористалися короткою перевагою, кидаючись у ближній бій. Ріжучи кобольдів, наче курчат, вони рухалися майже безшумно, лишаючи за собою лише спалахи клинків і крики загиблих.

Я теж повернулася до тролів. Мої мечі вже липли від крові, але руки не тремтіли - лише відчували вагу кожного руху.

І саме тоді на мене звалилася нова біда.

Щось гостре вчепилося мені в плече й підняло мене в небо. Грифон! Я захопилася боєм і не помітила, як з темряви сипонула ціла зграя. Птах-звір підняв мене на тридцять метрів, а тоді з розмаху кинув назад. Людина б загинула на місці, та я на тремтячих ногах ще змогла дістатися до чаклуна, показуючи на валуни, складені природою у подобу дольмена.

Більшість кобольдів розсипалася назад у гори, проте чимало полягло від грифонячих лап і дзьобів. Тролі не тікали: махали дубинами, намагаючись збити хижаків.

Я впала поряд зі своїми, ледве переводячи подих.

- І що тепер? - запитав Вір’єн.

- Чекати… доки грифони не втомляться. Головне - не вставати й не рухатися… Вони йдуть на рух… Може, пронесе… - відповіла я, задихаючись. Мені знов було зле. Хоч би не потягнуло блювати. Вже краще просто втратити свідомість. І здається мені це вдалося. Останнє що вловила як зграя Орьки теж поспіхом шукала прихистку серед каменів.

***

Грифони бешкетували до самого світанку, не дозволяючи нам висунутися з укриття. Вони кружляли над скелями, клекотали, немов насміхаючись, і час від часу каменеподібними тінями падали на землю, змушуючи серце вистрибувати з грудей. Ми сиділи нерухомо, боячись навіть дихати на повні груди. Лише коли на обрії вигулькнуло сонце і його проміння поволі розірвало темряву, звіроптахи, різко зірвавшись з місця, знялися в небо й відлетіли на полювання. Трупи кобольдів і тролів вони навіть не чіпали - мабуть, вважали їхнє м’ясо неїстівним. Зрозуміло було одне: прибули грифони вночі ситими, прилетіли просто для забави й водночас аби перевірити свої території. Якби ж вони були голодними - мало хто з нас дочекався б ранку живим.

Я поволі піднялася, намагаючись розігнати втому, й підійшла до Орьки.

- Які у тебе втрати? - тихо запитала я.

В його жовтих очах застигла тінь скорботи, та голос залишався твердим:

- У сутичці з грифонами - жодного. Всі встигли сховатися. А от з кобольдами… троє вовків лягло.

Мені стиснуло груди. Вовки були не просто товаришами - вони були частиною його зграї, братами по крові.

- Їх треба поховати, - сказала я, думаючи про курганами, що лишаються віковічним пам’ятником.

Та Орька похитав головою, і його голос прозвучав глухо, наче з глибокої печери:

- Спали їх.

Я здивовано глянула й перепитала, вважаючи, що недочула:

- Що?

Він зціпив щелепи, і лише за мить повторив, уже тихо, майже пошепки, але з болем, який різав вуха сильніше за крик:

- Спали… і розвій попіл. Щоб жодна тварюка не сквернила їхніх тіл. Нехай вітер понесе їхні душі над горами.

Я кивнула. Суперечити не мала права. Це був їхній звичай - остання пошана полеглим. І коли тіла загиблих зібрали докупи, як би мені не було зле, я викликала вогонь. Полум’я небесного птаха спалахнуло сліпучим вогнем, поглинаючи плоть і кістки, залишаючи лише попіл. А дракон, здійнявшись високо в повітря, розвіяв сірий пил над вершинами гір, даруючи вовкам вічний спочинок у небесах.

Потім ми перев’язали ранених, і наш загін рушив у дорогу. До мети залишалося якихось півдня шляху. Вже опівдні ми мали увійти у ворота міста.

Решта подорожі пройшла у мовчанні. Кожен із нас думав про своє. Ніхто не наважувався жартувати чи заводити балачки. Не було ані вовчого виття, ані людських розмов. Лише важкий ритм копит, брязкіт збруї та тихе дзеленчання зброї порушували тишу, що оповила наш похід.

І тільки коли сонце стало в зеніті й ми наблизилися до високих сірих мурів Мірідана, тиша була перервана. Орька підійшов до мене й, поклавши руку на плече, сказав:

- Я ще знайду тебе в місті. - У його словах відчувалася обіцянка й водночас прихована тривога.

Через міські ворота вовки йти не поспішали. Вони лишилися зовні, посилаючись на свої справи в окрузі. А я, вже ступаючи під темну арку брами, відчувала на собі їхні погляди, гострі, мов леза. Вони не прощалися. Вони чекали.