Раді Вас бачити!

Дороги до Брекви як такої не існувало. Лише тьмяний слід від саней, давно прокладений кимось і вже майже повністю засипаний свіжим снігом. Ми трималися тієї слабкої колії, рухаючись один за одним: я вела попереду, за мною їхали Таргас, чаклун, Сіра, Дітор, а замикав наш невеликий загін Вір’єн, ніби намагаючись узяти під контроль наші спини.

Їхали мовчки, не зупиняючись навіть перепочити. Перекушували на ходу: сухі шматки в’яленого м’яса, хліб, що вже встиг затвердіти від морозу. Кінський подих здіймав у повітрі клуби пари, які швидко розвіював холодний вітер. Чим далі ми заглиблювалися в дорогу, тим темнішими ставали небеса. Хмари обіцяли хуртовину, і вона вже насувалася з півночі. Нам пощастило - у Брекви ми встигли до початку завірюхи, котра, здавалося, мала тривати всю ніч.

Заїжджати безпосередньо в саме село ми не стали - там давно не довіряли чужинцям і ставилися до них із пересторогою. Замість того зупинилися в придорожньому трактирі, що стояв трохи осторонь від осель.

Трактир виявився майже порожнім, мов вимерлий. Лише запах старого дерева й диму нагадував, що місце ще живе. Спершу ми навіть не помітили господаря: він куняв, схилившись обличчям до стійки. Довелося Вір’єнy гучно грюкнути дверима, аби привернути до нас його увагу.

- Ви проїздом чи з ночівлею? - запитав сонно, протираючи очі, трактирник. У його голосі прозирала настороженість, але й цікавість водночас - усе ж таки не щодня доводиться приймати таку грізну компанію.

- З ночівлею, та ще й гарячої вечері бажаємо, - відказав чаклун спокійно, немов це була звичайна подорож, - і кімнати нам потрібні окремі.

- Це буде трохи складно, - пожвавішав господар. - Усі кімнати стоять порожні, відвідувачів тут не було вже давно, але їх мало. Навіть місцеві вже не заходять келих спорожнити. По домівках сидять, щойно сонце сховається. Ховаються за дверима, й ніхто після темряви навіть у власний двір не виходить. Навіть коли чують, що хтось шарудить у сараї чи хліві, все одно ніхто носа не висуне… І все це через тих потвор, випущених цими…

Він замовк, різко зблідши, бо вчасно усвідомив, що звертається до мага. До того самого, чиї побратими й накликали в світ небезпеку химер. В корчмі запанувала тиша, наповнена напруженням. Але чаклун анітрохи не зреагував - ні бровою не повів, ні словом не перебив трактирника. Він не вважав себе винним у тому, що сталося, і мовчки чекав, доки господар нарешті виконає свою роботу.

- Ох, щось я розбалакувався, - зніяковіло прокашлявся трактирник. - Ходімо, покажу вам ваші кімнати. Не турбуйтеся про холод - я не палю дарма. Зараз розтоплю каміни, і ви миттю зігрієтеся.

Він жестом запросив нас угору сходами, перед цим кинувши жінці, щоб готувала вечерю.

***

Пізніше ситної вечері, ми зібралися в кімнаті чаклуна. Атмосфера була серйозна й трохи напружена: тьмяне світло лампи хиталося від протягів, а на столі лежала моя мапа - акуратно розгорнута, з численними позначками й підписами, зробленими моєю рукою.

Дістатися до Триграда можна було двома шляхами: морем або через пустелю. Але тепер стояла люта зима, і північне узбережжя скувало товстим шаром криги. Вибір зробили швидко - рушити через гори, далі йти вздовж пустелі, яку можна було обійти двома способами: або петляючи біля пагорбів, або ж через озеро Вдовиних Сліз. Перший варіант здавався кращим, адже по дорозі ми планували зазирнути в Браймонт і відшукати там ще одного мага, відповідального за це завдання. Це трохи подовжувало маршрут, але було необхідно.

Розібравшись із пустелею, почали сперечатися, яким саме перевалом переходити гори. Найзручнішим був Міршський - широкий і пологий. Проте водночас найнебезпечніший, бо саме там промишляли гірські тролі. Їхні напади часто завершувалися загибеллю навіть добре озброєних загонів. Після довгих дискусій і моїх переконань вибір зрештою упав на Крігарський. Він був значно вужчий і крутіший, але зате не мав агресивних мешканців, хіба що диких кіз та випадкових хижаків.

Останнім людським поселенням на нашому шляху було Нижньогорське. Далі - лише безлюдні гори, холодні печери, сухий пайок і небезпека з кожним кроком. А ще голодні звірі вперемішку з немерцями. Бр-р-р, аж мороз пробіг по спині від самої думки.

Немерці, як відомо, бувають двох видів: розумні й нерозумні. І я навіть постукала по дереву, аби на нашому шляху трапилися, в разі чого, тільки розумні - з такими завжди можна домовитися, розійтися мирно й без кровопролиття.

- Арідара, ти що, забобонна? - із насмішкою запитав Вір’єн, помітивши мій жест. - І це при тому, що живеш у будинку з привидами.

- Привиди - нематеріальні, - спокійно відповіла я. - Вони не можуть завдати фізичної шкоди. А от перевертень цілком здатен перегризти горло серед ночі.

- Щ-що?!! - Дітор аж побілів, з жахом дивлячись на мене. - У тебе вдома живуть привиди?!! І я мешкав там майже два місяці, нічого про це не знаючи? Чому ти мені відразу не сказала?!

Спершу мені дуже закортіло стукнути Дітора по його дурнуватій голові, але, кинувши погляд на Вір’єна, я ледь стрималася. Обличчя аристократа варто було бачити: він скривився так, ніби йому запхали в рот цілу жменю часнику, а потім миттєво заморозили - і тепер він застиг із тією гримасою, вочевидь, шкодуючи, що взагалі завів розмову.

- Гаразд, балачок досить. Час відпочивати, - сказала я, обережно складаючи мапу, яка свого часу коштувала мені чверть винки. Дорога річ, але безцінна завдяки своїй точності.

Після цього кожен розійшовся по кімнатах, і коридор заповнився важким скрипом дверей та кроками, що поступово стихали.

***

Ранок видався казковим. На чистому блакитному небі не було жодної хмаринки, а яскраве сонце так сліпило очі, що доводилося час від часу прикривати їх рукою. Повітря стояло нерухоме, без жодного подиху вітру, і день обіцяв бути напрочуд теплим, як для зими. Під копитами коней ритмічно й монотонно скрипів пухкий сніг, і жодна жива душа не трапилася нам за весь час дороги - навіть сани лісорубів не з’являлися на горизонті.

Але вже опівдні погода різко змінилася. Наче за чиїмось наказом, небо вмить затягнуло важкими свинцевими хмарами. Сніг пішов одразу густою стіною, і світ перетворився на суцільну білу млу. Величезні сніжинки падали так щільно, що шлях майже зник перед очима, і доводилося рухатися повільно, наче на дотик. До темряви ми, звісно ж, не встигли дістатися до наступного села.

Ночувати довелося в покинутій лісорубській хатині, яку, на щастя, відшукали неподалік від дороги. Такі домівки ставили через кожну половину денного переходу, і вони не раз рятували мене, коли зупинятися в трактирах було небезпечно, а в лісі ночувати не хотілося. Піч у хатині була ціла, слава небесам, от тільки запасу дров не виявилося - лісовик побери. Знаючи звички лісорубів, я швидко відшукала сховницю під однією з дощок підлоги й витягла звідти дві добротні сокири.

- Хто складе мені компанію в поході по дрова? - запитала я, поглянувши на чоловіків.

- Я піду, - одразу відгукнувся Дітор.

За ним, звісно ж, ув’язався Вір’єн (о так, які ж ми галантні) та Таргас. Шість рук більше притягне аніж чотири. Також з ними пішла Сіра, дівчина сподівалась вполювати нам вечерю. То ж чаклуном ми залишилися вдвох.

Чекаючи на “лісорубів”, я розгорнула  мапу й дістала компас - старовинний артефакт з минулого, про існування якого нинішнє покоління вже майже забуло. Більшість людей навіть не знали, що це за дивні речі і для чого вони потрібні. Я перевіряла маршрут, щоб упевнитися, що ми не збилися зі шляху. Тим часом маг, клацаючи зубами від холоду, рився у своїй сумці.

- Чому б тобі не обігріти приміщення, поки решта не повернулися? - пробурмотів він, дістаючи з сумки кілька скляночок. - Якщо потрібне джерело, у мене є кремінь.

- Навіщо? Я ще не настільки змерзла, щоб витрачати свій резерв, - відказала я. - До того ж боюся не розрахувати сили і спалити…

Я не встигла закінчити, бо ззовні почулося якесь шарудіння. Чаклун теж насторожився й завмер, вдивляючись у стіни, ніби намагався бачити крізь них.

- Це наші повернулися? - чомусь запитав він у мене, наче я була віщункою.

- Ні, - коротко відповіла я.

Схопивши меч, я обережно підкралася до заколоченого вікна й через щілини спробувала розгледіти тих, хто наближався. Та ніч і завірюха приховували обличчя чужинців, залишаючи лише темні розмиті силуети. Їх було шестеро. Чаклун застиг, навіть, здавалось, перестав дихати, аби я могла розчути уривки розмови, які доносив вітер.

Виявилося, що й вони запримітили цю хатину і мали намір пересидіти ніч у теплі. Я аж скривилася: таке сусідство обіцяло неприємності. Незнайомці розмовляли так, що сумнівів не залишилося - розбійники. Добре хоч, своїх коней вони не поспішали заводити в хлів, який ми вже пристосували під стайню.

Та довго на подвір’ї вони не барилися. Лише я зібралася покликати чаклуна, як двері з гуркотом вилетіли з петель, і в хижину безцеремонно ввалилися шестеро небритих мужланів у важких кожухах і хутряних шапках. Побачивши нас, вони завмерли на місці, мов крижані статуї.

“І навіщо було двері вибивати? Їм що, більше не знадобляться?” - встигла з іронією подумати я.

- Оце так несподіванка! - вигукнув один із них, вишкіривши щербаті зуби. - А ми-то вважали, що доженемо вас аж під Миршенським.

- Знайомі? - кинула я до чаклуна, намагаючись прикрити його собою.

- Уперше бачу, - невдоволено буркнув він із-за моєї спини, явно роздратований тим, що його відтісняють назад.

- Ви, панове, мабуть, нас із кимось сплутали, - сказала я, звертаючись до розбійників. - Тут вас ніхто не знає.

- Та ні, не сплутали, - промовив інший, одноокий, явно ватажок. - Ми всю столицю перевернули догори дриґом, шукаючи чаклуна, а він по-тихому зник із міста разом із дівкою, розважитися. А тепер ще й за її спиною ховається. Дізналися, що ти зник, - і одразу слідом.

- І навіщо? - холодно запитав маг, вийшовши вперед. Його права рука, захована за спиною, вже сплітала магічні символи.

- А ти, виходить, не знаєш, скільки коштує твоя голова? - зареготав ватажок, роблячи крок уперед. Але завмер, коли блиск мого меча опинився прямо біля його грудей. - Гляньте-но, хлопці, яка “охоронниця”. Удар у неї швидкий, як у гадюки.

Його шайка загоготала. І тут я прищурилася - впізнала цих типів. Це ж ті самі з корчми! “Веселої вівці”. Що ж, навіть добре, що зустрілися саме тут, у глушині. Ліс - місце тихе, й тіла завжди можна сховати від зайвих очей… особливо від некромантів, яких останнім часом ставало надто багато.

- Одноокий! - гукнув хтось із бандюків. - Та це ж та баба, що всю братву Бороданя на черв’яків пустила!

- За це тобі окрема подяка, - криво всміхнувся ватажок. - Прибрати конкурента - гарна робота. Він тільки й робив, що плутався під ногами. Ти краще відклади меч, і твоя гарненька пика залишиться цілою.

- Самовпевнений бруд, - відрізала я й зробила несподіваний випад. Клинок розсік повітря й розпанахав йому руку саме в ту мить, коли він потягнувся до свого меча.

Одноокий завив так, що навіть ведмідь би позаздрив. Сплюнувши на підлогу, він вихопив зброю іншою рукою й із диким ревом кинувся на мене. Я ухилилася від удару, перехопила його руку й увігнала свій клинок між ребер. Лезо ввійшло легко, мов крізь масло.

Шайка несамовито завила й одночасно кинулася на нас, вихоплюючи мечі.

Чаклун саме завершив свої приготування - три кулі стислої енергії зірвалися з його долонь. Дві влучили в ціль, збивши нападників із ніг, а третя випадково влучила в полицю, яка гучно звалилося на голову ще одному бандитові.

Зітхнувши, маг спорудив навколо себе магічну стіну. Вона витримувала лише один удар, тож йому доводилося відновлювати її знову й знову, поки я продовжувала тримати ворогів на відстані.

***

Коли наші нарешті повернулися, я саме тягла з хати останній труп. Сніг під ногами вже встиг просочитися кров’ю, і від нього тягнуло важким металевим запахом.

- А що тут сталося? - вирячивши на мене очі, запитав Дітор. Його голос зривався, наче він і сам не вірив побаченому.

- А ти, сліпий, чи що? Не бачиш? - роздратовано відрубала я, зиркнувши на обох найманців. Вигляд у них був такий, ніби саме вони щойно билися з розбійниками, а не я. Одяг розірваний, руки в подряпинах, обличчя втомлені. - Де вас, лісовики вас розірви, так довго носило? Чим це ви там займалися?

- Дрова рубали, - буркнув Вір’єн, показуючи на охайну в’язку у руках. Та відвернув голову вбік, намагаючись приховати чималий синець під оком, який я без труднощів розгледіла навіть у сутінках.

- Нарубали… - гмикнула я з іронією. - Тоді марш у хату: приберіть тут, розкладіть вогонь у печі. А нашого мага не чіпайте - йому відпочинок потрібен, - різко скомандувала я, не терплячи заперечень.

- Давай я допоможу, - кинувся до мене Дітор.

Вони що, справді намагалися перегризти один одному горлянки, поки я тут билася з бандюками?

- Краще я, - струтився Таргас.

Здоровань також міг похизуватися розбитою губою. Схоже він намагався розвести цих двох “по кутках”.

***

Поки нас не було, Вір’єн встиг розтопити піч і, як умів, відтер криваві плями зі старої підлоги снігом. Я мимохіть усміхнулася. Наш голова загону за походженням був аристократом, але життя найманця навчило його не цуратися жодної чорної роботи. Хто б міг подумати, що той, хто звик тримати в руках сімейну печатку та коштовний келих, тепер вправно орудує ганчіркою й не боїться забруднити руки.

Чаклун тим часом лежав на жорсткому ліжнику, блідий, наче сам сніг за вікном. Його груди ледь-ледь здіймалися в рівному подиху. Будити заради вечері ми не наважилися - нехай відпочине, завтра ж отримає подвійну порцію. Та все одно мене не полишала думка: як слабко він тримається. Маг, для серйозної подорожі, мав би бути опорою, а виявився таким беззахисним.

Він був не набагато старший за Вір’єнa, і від цього ставало ще дивніше. Скільки ж років треба навчатися, аби стати справжнім магом? Щоб не лише підпалювати вогонь у печі чи відганяти дрібних бандитів, а й протистояти орді немертвих? Мені, це здавалося майже неймовірним.

Я ніколи не втручалася в справи магічних гільдій, та завжди дивувалася їхнім звичаям. Для чого носити орден - амулет, що нібито приховує силу, якщо тієї сили в самого мага обмаль? Це нагадувало мені воїна, який ходить у важких обладунках, але без меча. Лише видимість захисту, а користі - обмаль.

Вогонь у печі тріщав, відкидаючи червонуваті відблиски на стіни хижі, а я все думала про нашого наймодавця. Чи справді він зможе провести нас туди, куди веде? Чи, може, ми самі будемо змушені тягнути його на собі, ще й захищати?