Спочатку:
На сторінку книги
Я лютувала так, що ладна була просто зараз гримнути дверима й піти світ за очі, аби більше ніхто не бачив ані мене, ані мого гніву. В грудях палав вогонь образи, руки самі стискалися в кулаки. Я вже уявляла, як залишаю цей дім і всі ці дурнуваті накази позаду.
Та цьому не судилося статися. І винен у тому був Дітор
Точніше - хитрий чаклун підступно розіграв свою партію. Він звернувся до графа з проханням виділити йому загін найманців для виконання свого доручення. Але зробив це не прямо, а через одного з королівських секретарів - а значить, відмовити граф просто не міг, не наражаючи себе на немилість монарха.
Та навіть це було не найгірше.
Чаклун попросив у супровід не лише мене, а й Дітора. І тепер, навіть якщо я могла би вчинити так, як підказувало серце, - піти геть, відмовитися, втекти, - то він уже не мав такого вибору. Його зв’язали руки наказом. Хоча, можливо, й міг би порушити його, але тоді став би вигнанцем - а бути вигнанцем у цій країні гірше, ніж смерть.
Я не могла дозволити цього. Не могла приректи його на таку долю.
І так само не могла відпустити самого до Триграда без нагляду - химери ще не сказали свого останнього слова. Я відчувала це нутром: вони повернуться. І якщо хтось має зустріти їх першим - то краще вже я.
- Вже відомо, хто, окрім нас двох, ще піде? - запитала я у Хейдена, вдивляючись у його втомлене обличчя.
- Поки що ні, - відповів він, злегка знизавши плечима. - Збираю добровольців. Якщо такі взагалі знайдуться. А ти когось маєш на прикметі?
- Ні, - чесно зізналася я після короткої паузи.
У голові відразу промайнула думка про Лібку, але я швидко відкинула її. Він для цього зовсім не годився: вік, сім’я, та й узагалі - Лібка ніколи не любив пригод і подорожей, тим паче таких виснажливих і небезпечних.
- Шкода, - зітхнув Хейден. - Погані взаємини в команді можуть лише зашкодити. А без злагодженості в дорозі ви довго не протримаєтесь.
- Впораємось, - відповіла я твердіше, ніж відчувала насправді. - Коли треба вирушати?
- У вас є два дні на збори.
- Добре, - сказала я, трохи кивнувши, й залишила кімнату.
Насправді ж - зовсім не добре.
Три дні - це мізер. Стільки всього треба вирішити, залагодити, зібрати, а часу майже не залишалося. Але я не стала говорити про це керівництву - марна справа. Скарги нічого не змінять, а тільки викличуть сумніви в моїй професійності. Тому доведеться мовчки прийняти умови і працювати.
***
На ці два дні нам дали звільнення від патрулювання міста.
І, мабуть, то було на краще.
Я відразу домовилася з Лібкою, щоб він наглядав за моїм будинком. Привидів напарник не боявся - навпаки, жартував, що їм теж потрібна компанія.
Я зітхнула. Хоч як би доля не крутила, та я все ж сподіваюся повернутися додому. У стінах рідної оселі, навіть із привидами, було спокійніше, ніж у безкраїх дорогах, де за кожним поворотом може чатувати смерть.
Потім довелося обирати коня для Дітора - його стара кляча й справді навряд чи витримала б більше версти. Хлопець сяяв від радості, коли зупинився на міцному сірому з білосніжною гривою - видно було, що кінь йому давно припав до серця.
Далі - базар. Купівля провізії, тканини для перев’язок, кілька мішків крупи, сушене м’ясо та хлібці, що довго не псуються. І ще фляги для води - у дорозі це дорожче за золото.
***
В останній вечір ми зібралися в кабінеті графа, щоб і познайомитися з іншими членами команди, і отримати додаткові інструкції. Чаклун прибув вчасно, не сам, а в супроводі ще трьох найманців.
Таргас - справжня гора м’язів, майже велетень, від одного вигляду якого дерев’яні меблі наче скрипіли від страху. І невисока, струнка дівчина-лучниця Сіра, з гострим, мов лезо, поглядом та рухами хижака, готового будь-якої миті випустити стрілу.
А от третім був той, кого ледь помітивши захотілося завити на весь двір вовчим виттям і відмовитися від роботи - хай навіть це коштувало б мені ста золотих вінок.
Вір’єн. Хто б сумнівався, що він не втратить нагоди урвати такий шматок? Закон аристократії жорстокий: молодші сини мусять самі прокладати собі шлях у житті. Навіть якщо той шлях виявляється кривавим і небезпечним - шляхом найманця.
- Гадаю, представляти вас немає потреби, - сухо промовив маг, іронічно зиркнувши на наші обличчя. - За вашими виразами й так видно, що ви знайомі дуже добре.
- Ти навіть не уявляєш, наскільки добре, - прошипіла я крізь зуби.
Тепер мені стало зрозуміло, чому Лібка так раптово отримав підвищення на службі. Все зійшлося в єдину картину.
- Вирушаємо завтра зранку. Маємо встигнути дістатися до Брекви ще до темряви, - його тон не допускав заперечень.
Та й сперечатися справді не мало сенсу. Маг мав рацію: якщо ми не вирушимо на світанку, то ночувати доведеться в засніженому лісі під голим небом - серед вовчого виття, скрипучих від вітру дерев і холоду, що пробирає до кісток.
***
Попрощавшись і відправивши Дітора вечеряти до “Трьоми”, я вирішила навідатися ще в одне місце.
Обережно постукавши у трухляві двері, я й не встигла відсмикнути руку, як їх майже одразу відчинили - наче тут справді на мене чекали.
- А, це лише ти? - скрипнув надірваний голос старої жінки. - Чого приперлася?
Запитати: “а кого чекала” я не наважилася. Не моя це справа. Вже не моя.
- Добрий вечір, Такієна. Хочу придбати в тебе кілька зіллів.
- Я цим не займаюсь… - відрубала вона.
- Та годі. Завтра зранку вирушаю до Тригрида, і мені потрібні твої настої.
- Вінка, - нагло відповіла бабця, уп’явшись у мене своїми вицвілими очима.
Я мимохіть розкрила очі ширше від почутого. Та торгуватися не наважилася: з віком Такієна ставала дедалі більш ворожою до мене, могла й узагалі відмовити щось продавати. А дорога попереду небезпечна - її цілющі зілля вже не раз рятували мене в подорожах. Так, із нами їде чаклун, але я й гадки не маю, який рівень у нього сили й до чого він схильний.
Я поклала на стіл дві золоті монети.
Бабця хмикнула, сховала гроші в жменю й повільно пішла до іншої кімнати, залишивши мене саму.
Чекати довелося довго. Схоже, стара жриця ховала від усіх свої запаси, наче оберігала останні крихти колишньої величі. Чи варила вона нові настої - я ніколи не цікавилася. Скоріш за все - ні. Залишивши службу, жінка, ймовірно, втратила й силу.
Нарешті вона повернулася, тримаючи в руках невеликий вузлик із темного полотна.
- Тримай. Це все, чим можу поділитися.
- Дякую…
- В останній раз бачимося, - хрипко мовила вона, пильно вдивляючись мені в очі. - Нічого не хочеш мені сказати?
Її впевненість різонула холодом. Невже вона відчуває наближення своєї смерті? Чи моєї?...
- Вибачення я вже просила, і не раз…
- Їх я ніколи не прийму, - відрізала стара. - Але пообіцяй одне. Дістатися храму й запалити нові свічки.
- Обіцяю, - прошепотіла я.
Жінка лише кивнул а, мов остаточно поставила крапку.
Я не стала більше затримуватися. Вийшла у прохолодну ніч, де крізь хмари пробивалося крихке світло місяця, й поспішила додому. Попереду ще чекали збори, і часу залишалося зовсім небагато.
А обіцянка… Вона зависла між нами, мов невидимий тягар, від якого не втекти. Кожна з нас добре розуміла, що виконати її неможливо - храм уже понад століття стоїть у руїнах, зарослий диким плющем і мохом, забутий навіть тими, хто колись приносив туди молитви. Вівтарі давно перетворилися на купу каміння, колони впали, а від стін залишилися лише уламки, які стирчать із землі, наче поламані кістки. Лише вітер ще знає ту саму мелодію, яку колись співали жриці, та й то він шепоче її похмуро, ніби нагадування про те, що обіцянка приречена з самого початку.
