Спочатку:
На сторінку книги
Ми зупинилися біля печери, щоб відпочити та перевірити, як наші рани.
- Як він? Живий? - запитав Таргас, допомагаючи спустити на землю Вір’єна.
- Авжеж, живий, - відповіла я, хоча сама ледь трималася на ногах. – Що з ним станеться.
Удвох ми обережно поклали Вір’єна поруч зі сплячим магом, якого Дітор уже встиг вмостити на ковдрі. Я лише зітхнула: сподіваюся, наш наймач швидко прийде до тями, бо вночі, скоріш за все, на нас знову чекатимуть “гості”. Тримати оборону вчотирьох буде важко. Я, звісно, потайки кожному - і чаклуну, і аристократу - підлила кілька крапель зілля Такієни, щиро сподіваючись на його швидку дію. Хоча, якщо чесно, це зілля взагалі-то призначене для зовсім інших ран.
Поки інші облаштовувалися й розстеляли покривала, я вирішила замести сліди, за якими можна було нас знайти.
Вийшовши з печери, я прикликала хуртовину. Білі снігові вихори закрутилися над камінням, швидко вкриваючи наші сліди, наче їх ніколи й не було. Але я знову не розрахувала сил. Мороз пронизав мене до кісток, і коли я повернулася до печери, то відчувала себе, наче п’яна після довгого бенкету.
- Ріда? Що з тобою? - занепокоєно вигукнув Дітор, вчасно підхопивши мене, коли я осідала на землю.
- Перевтома… - ледве прошепотіла я.
- Може, все ж твоя “подряпина” й не така вже й подряпина? - буркнув він, але очі його світилися щирою тривогою.
- Ні. Все добре. Треба лише лягти й відпочити...
Я раптово замовкла, бо відчула сторонню присутність у печері. Холодок пробіг уздовж хребта.
- Хто тут? Виходь! - наказала я якомога голосніше, намагаючись, щоб голос звучав упевнено, хоча всередині вже прокидалася тривога.
Усі з моєї команди здивовано подивилися на мене, а тоді раптом тінь відділилася від стіни. З темряви, освітлений лише мерехтливим полум’ям вогнища, вийшов молодий чоловік. Його обличчя здавалося блідим, майже нереальним у відблисках вогню.
- Я не завдам вам шкоди, - промовив він тихим, але впевненим голосом.
Що він казав далі - я вже не знала. Світ різко поплив перед очима, і я втратила свідомість, відчуваючи лише, як тіло падає в темряву…
***
Я прокинулася від запаху хвої. Відкривши очі, переконалася, що лежу на лежанці з ялинкових лап, ретельно встелених ковдрою. Цей аромат мені подобався.
Поранена рука дивним чином не боліла й була акуратно перев’язана чистою тканиною.
- Ти отямилася! - радісно вигукнув Дітор, сідаючи поруч. Схоже, зараз була його черга вартувати.
- Так, - кивнула я. Скільки часу пройшло?
- Майже світанок. Ти їсти хочеш?
- Не відмовлюсь, - промовила я, відчуваючи, як живіт буквально прилип до хребта. - Хто мене перев’язав?
- Оріде, - відповів Дітор.
Я напружилася. Отже, ми в печері не самі. Це не було сном.
- І де він?
- Та он, спить… А ні, вже прокинувся. Знайомся - це Ріда.
Незнайомець підвівся й сів ближче до нас.
Спершу здалося, що переді мною - ельф, але придивившись уважніше, я зрозуміла: у кращому випадку напівкровка. Тонкі риси обличчя, теплі карі очі з довгими віями, темно-каштанове волосся, надто довге для чоловіка, спадало на груди. Лінія губ м’яка, майже жіночна, а довгі чутливі пальці явно не знали тяжкої праці. А ще вуха видавали, що він не зовсім людина. Він неквапливо перебігав пальцями по краю ковдри, спокійно й уважно дивлячись на мене.
- Як себе почуваєш? Краще? - його голос був тихим, але впевненим, без жодного натяку на страх чи сумнів.
- Добре… Дякую, - коротко відповіла я.
Його поява серед гір узимку здавалася підозрілою, особливо після всіх останніх пригод.
- Моє ім’я - Оріде, - представився він особисто. - Як і ви, я натрапив на цю печеру, шукаючи схованку на ніч.
Я повернулася до нього обличчям і пильно зазирнула йому в очі. Оріде не тільки не злякався мого погляду - він навіть не занервував. Навпаки, здавалося, ніби саме я була тут чужою. Потім, щоб підтримати розмову, він почав розповідати про себе.
Виявилося, що Оріде - мандрівний письменник. Він занотовував усе, що бачив у дорозі: людей, міста, навіть природу. Тепер йшов до Триграду, мріючи описати його у книзі. Метою хлопця було залишити нащадкам спогад про останнє творіння Старого Світу, яке ще не встигло впасти в руїну. Я й гадки не мала, що такі мрійники досі існують. Думала, вони давно зникли разом із феніксами й драконами.
- І що ти забув у горах узимку? - запитала я, не відкидаючи підозри.
- До Триграду йду. Книгу про нього писатиму, малюнків зроблю чимало, - спокійно відповів він притримуючись своєї оповіді.
- Це ми зрозуміли. Але чому взимку? - я звузила очі.
- Місто мене покликало, - серйозно відповів Оріде.
- Що покликало? - здивувався Дітор.
- Місто, - просто повторив письменник.
Я лише зітхнула. Так, бачила я вже таких одержимих натхненням. Для них немає значення: спека чи мороз, буря чи гроза. Вони живуть у своєму світі, за власними законами, часто суворішими й безглуздішими за будь-які людські.
- А де ти так перев’язувати навчився? - поцікавилася я, бо помітила пов’язки не лише на собі, а й на інших.
- У дядька жив, коли грамоти навчався. Він був лікарем. Я допомагав йому з хворими - от і навчився. А вашого важко пораненого оглянув, та, на жаль, мало що тямлю. Як він?
- Житиме. Хоч трохи й крові втратив, але швидко відновиться, - відповіла я, кидаючи погляд на Вір’єна. - Діторе, а де ж твій обіцяний сніданок?
- Вже майже готово, - запевнив найманець. - Добре, що хуртовина приховує дим.
- Так, добре, - погодилася я, відкриваючи флягу й роблячи ковток холодної води.
***
З магією я таки переборщила - хуртовина протрималася значно довше, ніж я очікувала.
Вітер завивав у гірських ущелинах, немов тисячі примар співали моторошну пісню. Снігові вихори крутилися, наче хижі звірі, кидаючись на все, що наважилося потрапити їм на шляху. Хмари, затягнуті холодом, закривали сонце, і здавалось, що світ знову занурився у ніч.
Але, зрештою, це було навіть на краще: наші сліди засипало так густо, що ніхто б і за тиждень не відшукав їх у цій заметілі. Погоні не було, і це вселяло обережний спокій. Тим часом чаклун нарешті опритомнів, тоді як Вір’єн усе ще лежав без свідомості, тихо дихаючи крізь сон.
На світанку буря почала стихати. Сніг більше не бив в обличчя, а лише кружляв у повітрі легкими пластівцями, наче втомлений від власної люті. Та я розуміла: варто хуртовині вщухнути повністю - і наші шанси залишитися непоміченими зменшаться в рази.
Я глянула на Вір’єна. Його лице було блідим, майже прозорим у світлі вогню, але дихання залишалося рівним. Ще трохи… ще трохи часу, і він має отямитися.
- Протримайся, - прошепотіла я, вдивляючись у його нерухоме обличчя. - Сподіваюся, за добу ти відкриєш очі.
***
Ближче до обіду поведінка Оріде змінилася. Впевненість - замінила нерішучість. А в вечорі коли и всі раділи, що аристократ прийшов до тями, він зібравшись духом ризикнув звернутися до нас:
- Перепрошую… можна звернутися до вас із проханням?
- Говори, - погодився Вір’єн, пильно спостерігаючи за ним. Врешті решт, він голова загону.
- Я чув, що ви теж прямуєте через гори до Триграду, - почав він. - Не зрозумійте мене неправильно, але… чи не могли б ви взяти мене з собою? Річ у тім, що я знаю шлях лише до самих гір. А от далі, за перевалом… я можу загубитися. Я боюся блукати сам по ту сторону.
Вір’єн думав. Я ж зиркнула на мага - він теж мовчки подивився на мене, в його очах світився сумнів.
- Ви не хвилюйтеся, я вам тягарем не стану, - поспіхом додав Оріде, ніби боявся, що ми відмовимо. - У мене є свій кінь, охорони я не потребую. Мені лише дозвольте йти слідом, щоб разом перейти гори і пустелю. - Він видихнув це майже одним подихом, збираючи в кулак залишки рішучості. - До того ж я можу готувати в дорозі. І дрібні рани обробляти вмію.
Не знаю чого, але ми з магом знову зустрілися поглядом.
- Нам треба порадитися, - сказав чаклун і відвів у сторону мене та кульгающого Вір’єна.
Ми сперечалися недовго. З одного боку - чужак у компанії завжди ризик, тим більше після всього, що з нами сталося. З іншого ж - Оріде міг виявитися корисним. По-перше, він непогано вписувався в легенду мага: мандрівний письменник, що прагне побачити Триград, не викликав підозр. По-друге… куховарство. Кожна наша зупинка оберталася мало не сваркою: ніхто не бажав сидіти біля котла, а окрім Дітора, ніхто як слід і готувати не вмів.
- Ще трохи - і ми б самі перегризлися через юшку, - зітхнула я.
Отже, рішення було прийнято. Оріде поїде з нами до Триграду.
***
На останній станції ми зупинилися лише на ніч і з першими променями вирушили далі. Час гнав нас уперед, а довіра до стін і дахів давно зникла. Від’їжджаючи чаклун розставив кілька амулетів-пасток на підступах - нехай принаймні попередять, якщо за нами підуть слідом. І, не витрачаючи ані хвилини більше, ми рушили далі.
Підходящу печеру відшукали лише глибокої опівночі. Холод пробирав до кісток, пальці не слухалися. Ми всухом’ятку перекусили, вогнище розпалили лише щоб зігрітися. Потім розстелили покривала на кам’яну підлогу й завалилися спати, хто як зміг. Дітор узяв на себе першу варту, після нього мав чергувати Таргас, Сіра та я. Вір’єн був ще занадто слабкий. У горах не можна було дозволяти собі слабкості: небезпека чатувала скрізь - у темряві, у тиші, у кожному шерехові вітру.
Решта ночі проминула без пригод. Лише на світанку, коли ми вирушали далі, я помітила на снігу величезні сліди недалеко від нашого укриття. Круглі відбитки лап із довгими кігтями змусили мене мимоволі стиснути кулаки. Вовкведи.
- Цікаво, хто їх розбудив? - порушив мовчанку Оріде, нахилившись і вказуючи на сліди химер.
- А з чого ти взяв, що їх саме розбудили? - поцікавився Вір’єн, примруживши очі.
- Вовкведи, як і звичайні ведмеді, узимку сплять, - пояснив Оріде. - А якщо вони цілою зграєю тиняються в цю пору року, значить, їх хтось підняв зі сну.
- Та хто ж ризикне таке чудовисько будити?! - здивувався Таргас, мимохідь перевіряючи збрую.
- Маг, - спокійно відповів Оріде. - І не абиякий знахар чи учень, а хтось, хто має чималий досвід у контролі тварюк. Можливо навіть верховний маг.
- І звідки в тебе такі відомості? - насторожено перепитала я.
- Мені довелося читати звіти тих, хто створював вовкведів, - Оріде заговорив тихо, майже пошепки, ніби боявся, що його слова підслухають стіни. - Їх виводили спеціально, щоб вони підкорялися магічному контролю конкретної особи. Ті, хто працювали над цим, у звітах не наважилися писати його ім’я, називаючи лише “господарем”. Схоже, цей, господар, нарешті отримав свій “замовлений товар”. Упевнений, грошей він за це виклав немало. І хоч у природних умовах ці звірі й здичавіли, слухняність вони, схоже, не втратили.
Я аж присвиснула, почувши таке. Якщо це правда - наші проблеми щойно примножилися. І маг, який загинув у Лаорі, був не останнім, кому підкорялися ці тварюки.
- А тигрведи? - запитала я. - Що тобі про них відомо?
- Уперше чую. Це хто такі?
Я коротко описала потвор: суміш тигра та ведмедя, ще небезпечніша й хитріша за вовкведів. Оріде лише бридливо скривився й похитав головою.
- А як ці записи потрапили до тебе? - нарешті втрутився чаклун, який досі мовчки слухав нашу розмову.
- Торік я зустрів одного мага, - відповів Оріде. - Він мав доставити ті звіти до Рамірського замку. Та по п’янці втопився в річці. Манускрипти лишилися при ньому, а відтак опинилися в мене.
- І де вони тепер? - різко поцікавився чаклун.
- У Рамірському замку. Я прочитав їх, а тоді відніс туди.
Маг ще раз, холодно й недовірливо, зиркнув на Оріде, а потім демонстративно відвернувся, більше не бажаючи розвивати цю тему. Повисла тиша, важка, мов снігова заметіль, і ми рушили далі, кожен занурений у власні похмурі думки.
