Раді Вас бачити!

- Стій рівніше. Ноги розстав ширше. Випрями спину. І не напружуйся так - розслаб м’язи, інакше тільки нашкодиш собі. І перестань тремтіти вже, нарешті! - урвавши власне терпіння, я гаркнула Кріст’єру просто у вухо.

Чаклун здригнувся так, ніби його вжалили, й мало не підскочив на місці. Блондинчик стиснув кулаки, але слухняно виправив позу, намагаючись приховати, як важко йому тримати рівновагу.

Сила некроманта зростала. Не стрімко, не так, щоб це лякало, проте відчутно. Я спостерігала за ним уважно: у повітрі, довкола його фігури, ніби ворушилася тонка тінь, відлуння тієї сили, яку він учився приборкувати. Саме тому, скориставшись нагодою, що ми стали на нічліг серед руїн колишньої чергової фортеці, я вирішила потренувати його в медитації. Тут, серед мовчазного каміння і відгомону давніх битв, було не найкраще місце, щоб навчитися слухати себе і власну магію. Та вибору не було, не сидячи в сідлі цьому вчитися.

Таких руїн у цих краях - не злічити, адже саме тут точилися найкривавіші битви під час війни. Тож ми поставили на них якомога більше захисних плетінь і розбили табір. І саме тут я вирішила провести перший урок для чаклуна. Хоча, якщо чесно, учитель із мене був так собі.

- Дихай рівно, закрий очі. Прислухайся: як у тобі тече потік. Від маківки до п’ят і назад. Відчуй його - тоді навчишся чути підказки й знаходити правильні відповіді. Ну? Що знову не так?

- Я нічого не відчуваю, - зітхнув чаклун, розводячи руками. - У нас же різна магія. Як я можу відчути те, чого мені не дано від народження?

- Я й не пропоную тобі відчувати те, що відчуваю я, - пояснила я. - Ти повинен знайти власний потік і навчитися керувати ним за власним бажанням, а не спонтанно - коли тебе розбурхує злість чи загрожує небезпека. Холодна голова - твій союзник, гаряче серце - поганий порадник.

Ех, якби я сама завжди дотримувалася того, що раджу іншим…

- Але я справді стараюся, та все одно нічого не відчуваю!

- А як вас у школі навчали? Були ж хоча б якісь уроки з приборкання сили? - не витримала я.

- От так, щоб, як ти, вимагали відчути саму силу - ні, - знітився Кріст’єр. - Ми просто вчилися застосовувати заклинання, повторювали формули й рухи.

У мене все ж таки щелепа відвисла. Я чекала будь-якої відповіді - від невпевненого бурмотіння до самовпевнених вигадок, - але точно не цього.

Я зітхнула й заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Повільно, майже вголос, дорахувала до десяти.

- А що робити, коли не встигаєш дочитати заклинання? - запитала я, згадавши одне особливо кляте плетіння, яке розтягувалося на цілих десять хвилин. За цей час від мага може залишитися лише жменька попелу чи купка кісток.

- Використовуємо зброю, - спокійно відповів чаклун. - Тим паче, є багато створінь, на які магія взагалі не діє.

Звісно, у цьому він мав рацію. Але ж ми займалися зараз зовсім іншим - і я не збиралася так легко здаватися.

- Тоді підійдемо до цього творчо… - задумливо промовила я, нахилившись трохи ближче.

- А може, не треба? - втрутився у нашу розмову Вір’єн, який до того мовчав і спостерігав збоку. Його голос прозвучав із ноткою іронії, наче він уже знав, чим усе це може закінчитися.

- Для початку забудь усі заклинання, які знаєш, - я проігнорувала зауваження аристократа й продовжила. - Зараз вони тільки заважатимуть.

- Але ж як без них? - здивувався чаклун.

- А як ти бився з титанами? - запитала я.

- Я... я просто… ельфійський маг допомагав спрямовувати мої сили, - відповів він тихо, ніби соромився цього.

- Отже, тобі лишень треба згадати як це було, - пояснила я. - Стискай кулак і подумки тримай у ньому кулю енергії.

- І те, і інше водночас? – перепитав він.

- Саме так. Почали. Якою рукою зазвичай чаклуєш?

- Лівою. В правій зручніше тримати меч.

- Добре, хай буде ліва.

В таборі ніхто окрім нас двох не розмовляв тож не дивно, що Дітор, який весь цей час спостерігав, не витримав і встряв:

- А що буде, коли йому відрубають руку? - кинув він.

- А що буде, коли в когось не стане голови? - відрізала я, роздратовано.

Дітор промовчав - знав сам, що лізти куди не просять було поганою ідеєю. Тож він повернувся до вогнища, де Таргас смажив м’ясо на вертелі, і став розгортати вузлики з іншою провізією.

- Ну що, спробуємо? - звернулася я до Кріст’єра. - Уяви, що кидаєш у мене кулю стисненої енергії. Без слів - лише сила уяви.

- Спробую, - пообіцяв чаклун і відійшов на кілька кроків.

Він закрив очі й зосередився. Повітря ніби загусло: з його долонь повільно народжувалася куля світла. Коли вона вирвалася з його рук, її сила була такою, що вистачило б, аби вибити залізом укріплені дубові двері. На щастя, він цілиться не в мене, а в старий стовбур поруч - удар розірвав стовбур дерева, і Кріст’єра відкинуло назад.

- Живий? - запитала я, бо некромант не поспішав підніматися.

- Живий, - хрипко відповів він. - Зараз плями перед очима зникнуть - і продовжимо.

Вір’єн, котрий вже починав втрачати терпіння через запах смаженого, підсунувся ближче до вогню:

- А може ви нарешті зродите паузу й поїсте? - мовив він з голодними очима. - Бо якщо ти, Ріда, ненароком приб’єш нашого наймача, то хто нам заплатить?

Я подивилася на стомлене обличчя Кріст’єра і махнула рукою: досить на сьогодні. Нехай краще зубрить руни - у нього ціла книжка, і в ній ще вистачить чого вивчити.

***

Ніч опускалася на руїни. Вогнище потріскувало й відкидало довгі тіні на давні камені, змушуючи їх здаватися ще понурішими, ніж удень. Ми відпочивали, кожен займаючись своїм, але тиша була наповнена відчуттям очікування.

Після розмови з чаклуном я взяла за правило щодня приділяти час його навчанню. Вранці, увечері, а часом і в дорозі, сидячи верхи, я намагалася пояснити Кріст’єру, як користуватися уявою, як уловлювати власний потік сили й навчитися спрямовувати його. Він слухав уважно, хоч не завжди одразу розумів, що саме я маю на увазі. Йому бракувало досвіду та впевненості у собі, проте завзяття в ньому було вдосталь - і це вже тішило.

Вір’єн з Дітором тренувалися в фехтуванні. Таргіс вправлявся зі стрільбою, але йому ще важко давалося влучати точно: стріли вперто розліталися довкола мішені.

Я ж кожного дня очікувала гостей - чи то химер, чи то орків - особливо після кожного нового дощу. Адже знала, що більшість тих злив були викликані штучно, і за ними неминуче стояв хтось, хто стежив за нами. Та ніхто так і не з’явився. І я не знала, як до цього ставитися: радіти тиші чи хвилюватися ще більше.

Двічі на день, вранці й увечері, я обов’язково перевіряла місцевість. І щоразу натрапляла на шпигуна. Птахи змінювалися - то крук, то яструб, то сіра сова, - але господар у них був один і той самий. Його присутність відчувалася чітко, ніби холодне дихання в спину.

Крім того, ми йшли слідом за Сірою та її спільником. Вона досі випереджала нас на кілька днів. Єдине, що тішило, - ми не втратили її сліду. Це означало, що шанс наздогнати ще є. Та водночас тривожило інше: Сіра також обрала шлях морем до Триграда.

То ж ми зібралися на нараду й вирішили змінити курс. Іти через пагорби було надто небезпечно: там легко потрапити в засідку. А от в портовому місті ми могли б найняти корабель і відправитися далі морем. Але й цей новий шлях не був безпечним - він пролягав занадто близько до Південних гір. А ті гори здавна вважалися домівкою вампірів.

Мене завжди дивувало: чому вампіри, які так не люблять сонячного світла й спеку, обрали для життя саме південь континенту? Усі мої зустрічі з ними закінчувалися бійками, тож нагоди поставити таке запитання ніколи не випадало. Та й заходити в гості до вампірів заради розмови зовсім не хотілося. У їхніх замках завжди панує холод і вогкість, від яких ніде не сховаєшся. І в їхніх підвалах я ніколи не знаходила жодних делікатесів, які могла б назвати своїми улюбленими. Лише запаси крові та сухі трави для ритуалів - ось і весь їхній “стіл”.

Та все ж вирішили ризикнути.

***

Ночувати нам знову довелося просто неба. Ми розбили табір на березі невеличкого ставка, вода якого виблискувала в сутінках, наче в нього хтось розсипав жменю зірок.

Кожен зайнявся своїми справами: Дітор взявся готувати вечерю, вправно орудував казанком над вогнищем, Таргіс із Вір’єном відпочивали, готуючись до нічного чергування, а я - продовжувала мучити чаклуна тренуваннями.

- Я все одно не можу зрозуміти, як ця магія діє, - пробурмотів Кріст’єр, намагаючись утримати перед собою захисний щит, у який я невтомно кидала звичайне каміння. Його чоло вкривалося потом, руки тремтіли, а щит щоразу розсипався, наче склянний.

- Чого ж ти не розумієш? - перепитала я і, не попередивши, кинула у нього чохлом від ножа, у сутінках його з легкістю можна було сплутати зі зброєю. Чаклун цього зовсім не чекав, тому, рятуючись, різко відскочив убік. Захисний бар’єр розсипався в мить, ніби й не існував.

- До цього всі мої знання зводилися до одного: по слову творю, - він тяжко перевів подих і невдоволено глянув на мене. - Слова були формулами, за якими можна створювати або руйнувати.

- І що з того? - я склала руки на грудях, спостерігаючи, як він намагається відновити рівновагу.

- Так по слову творю! А не по уяві! - з роздратуванням вигукнув Кріст’єр, в очах якого блиснула суміш образи й безпорадності.

Я підійшла ближче, глянувши йому просто у вічі.

- По слову творять маги, що сидять в теплих замках, - промовила я тихо, але твердо. - А ти якщо помітив, далекий від комфорту, і повинен це пам’ятати. І якщо ти навчишся відчувати свої сили, а не лише повторювати чужі формули, тоді зможеш по-справжньому ними керувати.

Кріст’єр, ще трохи захеканий після невдалого захисту, мовчки стис мою руку й підвівся. У його очах я побачила і впертість, і сум’яття, і крихітну іскорку надії, яку він ще не наважувався визнати.

***

Чому більшість нічних неприємностей трапляється саме під час моїх чергувань?!!

Підкинувши кілька сухих гілок у вже дотліваюче вогнище, я мовчки вдивлялася у диво-примару, створену цілком із води й за формою нагадувало людину. Вона стояла нерухомо, немов застигла постать, і “дивилася” прямо на мене без жодного виразу.

Ну вже ні! Другого разу зі мною цей номер не пройде. Одного вогняного створіння в минулому мені вистачило з головою.

“Чого ти хочеш?” - зосередившись, я звернулася до неї подумки.

Відповіді не надійшло. У її свідомості було порожньо, як у бездонній криниці, бо й самої свідомості там не існувало - природна риса неживого створіння.

Так. Треба щось робити, поки мої ще сплять.

Я обережно підійшла до кордону із захисним полем. При моєму наближенні водяне диво не розтануло одразу, а застигло, мов чекало на мою реакцію. Коли ж я підійшла майже впритул, воно навіть ледь кивнуло головою - наче визнаючи: саме я та, хто йому потрібен.

Потім повільно рушило назад, до озера, і, не збуривши жодної хвилі на темній гладіні, безшумно зникло в глибині.

Я не пішла слідом за створінням, хоча бажання було майже непереборним. І добре, що Таргас саме вчасно прокинувся та гукнув мене на ім’я. Лише тоді я збагнула, що перебувала у дивному трансі: ще трохи - і я б справді ступила у воду, не замислюючись про наслідки.

- Що ти там побачила? - перепитав найманець, протираючи очі.

- Мені щось здалося, - збрехала я, не ризикуючи зайве його лякати.

Водяне створіння на поверхню більше не поверталося, і я поволі заспокоїлася. Але відчуття, що його погляд усе ще стежить за мною з глибин, не відпускало.

Це лякало.