Раді Вас бачити!

Я лежала без сну, втупившись у балдахін над ліжком. Втомлене тіло прагнуло спокою, та щойно я заплющувала очі - кошмар ночі оживав знову й знову, мов знущаючись із мене.

Переді мною вставали ті картини, які варто було б розповідати лише біля нічного вогнища, та й то, щоб налякати слухачів, а не переживати наяву.

Коли ми з Лібкою спустилися до нижнього міста, перед нами відкрилася справжня прірва жаху. Вузькі вулички були переповнені чудовиськами, немов саме пекло вирвалося на волю. На шляху їм стояли наші найманці - відчайдушні, але виснажені, вони намагалися хоч якось стримати навалу. З усіх боків долинали передсмертні крики, стогін і прокльони, що змішувалися в химерний хор відчаю.

Я бачила, як одна потвора кидалася з одного воїна на іншого, рвала тіла, немов ганчір’я. Хтось спробував відбитися вогнем - і тепер він сам лежав мертвий, розірваний на шматки, а некероване полум’я з шаленим танцем пожирало солом’яні дахи нетрів. Запах гару змішувався зі смородом крові, від якого пекло в горлі.

На мить мені здалося, що я повернулася додому, у те пекло, яке колись залишила за спиною. Атмосфера бою була для мене занадто знайомою, рідною майже до болю. Але голос Лібки, гучний і лютий, вирвав мене з цього моторошного відчуття.

А далі - все пішло так, як я колись любила. Крики, звірячий рев і кров. Кров усюди: на снігу, на моєму мечі, на одязі… навіть на губах. Вона пекла, збуджувала, кликала глибше.

Лібка стояв спиною до мене, перетворений на саму лють. Смерть Гредора підштовхнула його в безодню гніву: він бився, мов одержимий, не шкодуючи ані себе, ані ворогів. Один за одним чудовиська падали під його ударами, та я бачила - він виснажувався швидше, ніж мав би.

А я… я ледве тримала себе. Ледь стримувала ту силу, що рвалася назовні, готову змести все довкола, і друзів, і ворогів. Моя сутність прагнула вирватися, показати, ким я є насправді. Темрява приховувала лише частину - спотворене трансформацією обличчя, очі, що світилися нелюдським світлом. У глибині душі, там, де ще залишалася крихітка людського, я тішилася бодай тим, що це було сховане від чужих поглядів.

Бо якби вони побачили мене справжню – хтозна, кого б вважали страшнішим: химер чи мене.

***

Сонце вже хилиталося до горизонту, фарбуючи небо у мідно-червоні барви, і я зрозуміла, що настав час повертатися до столиці. Дітор, як завжди впертий, вирішив йти зі мною. Я не стала перечити - воно й на краще. Страшно було залишати його самого на моєму пагорбі: хто знає, чи не надумають ті створіння знову заглянути “на вогник”. Проти вовкведів мої укріплені двері, може, й вистояли б, а от проти тигрведів - я не була впевнена навіть наполовину.

У столиці першим ділом я розшукала Лібку. Його було легко впізнати здалеку - ходив похмурий, наче сама чорна хмара, з опущеною головою, мовби ніс на плечах тягар усього міста. Та щойно він помітив нас із Дітором, його обличчя трохи просвітліло, і він одразу кинувся ділитися останніми новинами.

Новини, щоправда, були не з приємних.

Виявилося, що вдень наші найманці натрапили на лазівку, через яку химери пробралися до міста. Початок її знаходився під самою південною стіною, а от кінець… на диво, вів у підвал будинку одного з магів, яких найняли спеціально для охорони столиці.

- Уявляєш? - глухо мовив Лібка, стискаючи кулаки так, що кісточки побіліли. - Власний підвал того, хто мав би захищати нас, став входом для чудовиськ.

Для чого це було потрібно чаклуну, ми так і не дізналися. Маг не встиг нічого пояснити - він загинув миттєво від власного ж закляття. Самозахист? Спроба замести сліди? Чи кара від вищих сил? Ніхто не знав. Його тіло спалахнуло, і від нього залишилася лише купка сірої попелястої пилюки, яку вітер розніс по кутках.

Запах паленого стояв у повітрі ще довго, нагадуючи всім про зраду та смерть.

***

Ще два тижні поспіль ми патрулювали місто у посиленому режимі - не лише вночі, але й удень, про всяк випадок, щоб переконатися, що потвори раптом не повернуться. Та після смерті мага химер біля міських стін більше не бачили навіть удень.

Столиця поступово заспокоювалася. Здавалося, сама зима своїм м’яким білим покривалом прагнула стерти з пам’яті мешканців ніч жаху, заховати криваві сни у глибині снігів. Попереду чекали зимові свята, і людям кортіло сміху, тепла та веселощів, а не скорботи й страху.

Постраждалі будинки вже встигли полагодити, нові балки та свіжий тин гармонійно лягали під покровом снігу, приховуючи всі сліди руйнувань. Кривавий бруд зник під білим настилом, ніби й не було тих жахливих подій.

Король, добре розуміючи, що народові потрібне відволікання, вирішив влаштувати “дванадцятиденні бали”, які мали завершитися у День Зимового Сонцестояння, останній день року. Для монарха це був не лише привід зміцнити власний престиж, а й спосіб показати, що його влада сильніша за будь-який жах.

Знатні роди з’їжджалися з усієї округи. Кожен прагнув продемонструвати свою відданість монарху, засвідчити могутність прізвища і водночас не відстати від сусідів. Слухи про нещодавні напади не стали для них перешкодою - бажання блиснути на королівських прийомах виявилося сильнішим за страх.

А внизу, серед простого люду, життя текло своїм чередом. У переддень свят кожен двір прикрашали ялиновими гілками, з печей тягнувся запах свіжоспеченого хліба й медових пряників. У заможніших господах пекли пироги з капустою чи маком, а бідніші сім’ї тішилися хоча б кашею з сушеними яблуками.

В селі, за містом, діти, червоні від морозу, носилися вулицями з глиняними свистульками, а чоловіки збиралися гуртом, випити по келиху дешевого еля в ближньому шинку. Жінки вивішували над дверима обереги - з часнику, звіробою чи барвінку - аби відганяти нечисть, бо пам’ять про химер ще була свіжа. Увечері селяни збиралися в хатах гуртом, співали стародавніх пісень, а старші розповідали дітям казки про духів, що приходять у найдовшу ніч року.

Хтось пустив чутку, ніби на бали запросили й найманців, які брали участь у “кривавій ночі”. Та всі ми розуміли - то лише плітки. Король навряд чи покликав би простих вояків до своєї зали, хіба що когось із привілейованих, як-от Вір’єн та йому подібні.

Ми ж відзначали свята по-своєму - вдома, у колі близьких. Тихо, спокійно, без зайвого блиску. Сімейне тепло й затишок здавалися мені дорожчими за всі королівські забави.

***

Останній вечір свята ми з Дітором проводили вдвох га грою в лоут, тихо й спокійно, як і личить порядній родині. Ніяких гучних свят, ніяких натовпів і метушні - лише ми двоє, наш дім та спокій, якого так бракувало в останні тижні.

За вікном падав густий лапатий сніг, поволі засипаючи двір свіжою білою ковдрою. Дерева у лісі, вкриті кригою, тріщали під тиском вітру, наче кістки старого велетня. Полум’я в каміні то розгорялося, то тремтіло, відгукуючись на кожен порив холодного вітру, що тоскно завивав у димарі, нагадуючи голоси душ, загублених у хуртовині.

Наш скромний, але затишний вечір був перервана різким стуком у двері.

- Кого це ще принесло? - майнула в мене думка.

Я насторожилась. У такий пізній час до мене не заходив ніхто з близьких - навіть Лібка уникав нічних візитів. Сусіди також ніколи в такий час не приходили. Тож поспішати відкривати я не стала. Стукіт повторився знову - цього разу більш різкий, настирливий, майже вимогливий.

- Мені відчинити? - обережно запитав Дітор, помітивши мої вагання.

- Ні, сиди на місці, я сама, - відповіла я, встаючи з-за столу. - Я швидко.

Стукіт тим часом усе посилювався, немов гість за дверима прагнув пришвидшити кроки неповороткого господаря. Я не стала питати “Хто там?” - одним різким рухом розчинила двері, й носом до носа зіткнулася з тим самим чаклуном із корчми. Після тієї зустрічі я його більше не бачила, хоч у столиці давно ходили чутки, що маг і досі десь тут переховується.

Ми обидва завмерли, розгублено дивлячись одне на одного просто на порозі, випускаючи назовні дорогоцінне тепло мого дому. Чаклун, здається, не очікував, що я так різко відчиню двері, а я, у свою чергу, не гадала, що він стоятиме на моєму порозі майже серед ночі. Ми мовчки дивилися одне на одного довше, ніж належало б, і саме тому з кымнати вийшов Дітор, аби дізнатися, що мене затримало.

- Ріда, чого ти двері тримаєш відчиненими? Вже снігу намело по коліна, - сказав найманець, наче повноправний господар цього дому.

Я нарешті вирвалася з полону розгубленості й спитала:

- Що тобі треба?

- Може, спершу впустиш мене? Я мало не замерз, поки до тебе добирався, - відповів маг.

Мені дуже хотілося грюкнути дверима просто перед його носом. Але замість цього я відступила вбік, дозволивши йому увійти.

- Ну то чого ти прийшов? - повторила я питання, проводячи непроханого гостя до вітальні.

- Я прийшов найняти тебе, - без прелюдій випалив чаклун.

- Отак одразу? Найняти? І для якої справи?

- Мені потрібно доставити одну річ до Триграду. І я хочу, щоб ти супроводжувала мене як охорона.

- А чому ти вирішив, що я впораюся з цим? - мені не подобалися чутки, що ширилися про нього. – Хіба замало більш досвідчених вояків?

- Ти впораєшся, я певен, - відповів він і, трохи помовчавши, додав тихіше: - Бо я знаю, хто ти насправді.

Моя й так бліда шкіра стала ще білішою за сніг. Ну от і все… Зараз він скаже, хто я насправді, і тоді почнеться! Я відчула, як серце стискається від страху. Кинула тривожний погляд на Дітора. Недарма ж мені цей маг одразу не сподобався.

- І хто ж я? - наважилась спитати. Йох, будь що буде.

Маг кинув погляд на Дітора. Найманець стояв, насупившись, спершися плечем на одвірок, і дивився на гостя з відвертою неприязню, наче готовий у будь-яку мить вихопити меч. Чаклун же зробив крок до мене, і, нахилившись так близько, що я відчула запах сухих трав і диму на його плащі, майже пошепки мовив:

- Ти - ведунка.

З грудей вирвався полегшений подих, ніби камінь із душі впав.

“А ти, маг-недоучка, - подумала я, - якщо сплутав мою силу з людською магією!”

Та сперечатися не стала: навіщо переконувати того, хто сам готовий у щось вірити.

- Скільки платиш? - відразу перейшла я до справи.

- Десять золотих вінок. П’ять одразу, п’ять - після завершення.

“Ого! - майнула чергова думка. - Одна вінка - майже моя річна платня, а він дає десять… Багато живеш, чаклуне”.

- Оплата гідна. Аж занадто. Когось боїшся?

- Розбійників, - відповів він без жодної паузи.

- А може, ще й химер?

- І їх теж.

- А ще мисливців з Оуданського ордену?

Маг трохи примружив очі.

- Схоже, ти надто багато дізналася про мене.

- Авжеж. Ти ж у нас тут місцева знаменитість, - не втрималася я від іронії.

- Але до більшості проблем я непричетний, - спокійно відказав він.

- Авжеж, - повторила й кинула я вже з відтінком насмішки.

- То що, береш замовлення чи ні? – проігнорувавши мій тон запитав він.

- Ні. Вибач, але зараз я працюю на графа Хайдена. Захищаю місто. Тож пошукай інших охоронців.

Чаклун злегка посміхнувся й уважно подивився мені просто в очі. У його погляді не було злості - радше цікавість, мовби він намагається прочитати мене, мов старий пергамент.

- Що ж, тоді доведеться звернутися до самого графа Хайдена. Може, в нього знайдеться гідна тобі заміна.

- Запитай, - спокійно промовила я, хоча всередині майнула тривога. Дуже не хотілося, щоб наш наймач вирішив позбутися мене так просто.

Чаклун пішов, залишивши по собі важкі роздуми на кшталт того, чому він звернувся саме до мене. Раптом він знав набагато більше, аніж хотів показати? І чи не доведеться мені знову тікати, шукаючи черговий тимчасовий дім?

Ці нав’язливі питання переслідували мене вже не одне десятиліття. Вони поверталися знов і знов, наче примари минулого, і щоразу краяли душу. Кожна втеча лишала в мені шрами, яких не видно ззовні, але відчутних при кожному спогаді. Саме тоді, в такі миті, на мене накочувала темна хвиля розпачу, і я тонула у власній безсилій злості.