Раді Вас бачити!

Химера кинулася не одразу. Вона завмерла на мить, ніби смакуючи наш страх. Крила здригнулися, здійнявши вихор пилу й уламків штукатурки, а пазурі скреготнули по кам’яній підлозі, залишаючи глибокі борозни.

А потім вона рушила.

Рух був надто швидким для такої потворної, зламаної форми. Вона різко відштовхнулася від землі й ковзнула вперед, майже летячи. Повітря розірвав пронизливий свист, і тінь химерної істоти впала на нас, мов чорне крило смерті.

Я встигла лише підняти меч.

Удар прийшов збоку. Довга рука з кістяними пазурами розсікла повітря, націлюючись мені в горло. Метал задзвенів, коли я відбила атаку, але сила зіткнення відкинула мене на крок назад, змусивши ноги ковзнути по камені.

Химера завила - не від болю, а від люті. Її крила різко змахнули, збиваючи мене з рівноваги, а хвіст, який я раніше не помітила, мов батіг, хльоснув по підлозі, розбиваючи камінь.

- Треба її вивести на двір! - вигукнув Вір’єн. - Там більше місця!

І я з ним була згодна. Та у створіння були свої плани, воно вже готувалася до другого удару. Спочатку припало до землі, напружуючи м’язи, для стрибка.

Тісне приміщення грало проти нас. Крила химері заважали, але водночас робили її ще небезпечнішою - кожен їхній рух здіймав вихор пилу, уламків і трісок, осліплюючи й збиваючи з пантелику. Стіни були надто близько, аби розвернутися як слід, а кожен необережний крок загрожував падінням.

Химера знову кинулася вперед, цього разу низько, майже повзком. Я ледь встигла ухилитися, відчувши, як щось гаряче й липке бризнуло на камінь біля ніг. Підлога зашипіла.

Отрута.

Темна рідина роз’їдала камінь, залишаючи після себе паруючі ямки. Запах був різкий, гіркий, від нього перехоплювало подих.

- Всі на зовні! - віддав наказ аристократ, відскакуючи вбік. - Не відомо як на нас це подіє.

Та легше сказати, аніж зробити. Химера нас просто так не збиралася випускати. Її горло здригнулося, і ще один згусток отрути полетів у наш бік. Магічний щит Кріст’єра його зупинив. На щастя.

- На когось потрапило? - запитав чаклун.

- Ні, - відповіли всі.

Це була лише мить - якою химера одразу й скористалася. Вона стрибнула, впираючись лапами в стіну, й відштовхнулася, мов пружина. У тісному просторі це виглядало моторошно - викривлене тіло летіло просто на нас.

Я прийняла удар на себе.

Пазур ковзнув по плечу, дряпаючи лати, та вони, на диво, не витримали і гострий біль охопив мене. Рана почала пульсувати, ніби в неї вливали розпечене залізо. Дивно. Такого ніколи зі мною не відбувалося.

Та відповідь напрошувалася лише одна - отрута.

Світ на мить похитнувся, звуки зникли, а рука стала важкою.

Біль раптово змінився холодом. Він розлився від рани по всьому тілу, мов крижана вода, й світ навколо почав повільно втрачати чіткість. Стіни попливли, їхні обриси розтягнулися, ніби намальовані на мокрому полотні.

Я моргнула - і приміщення стало більшим. Або ж я меншою.

Повітря наповнилося шепотом. Тихим, липким, він ліз у вуха, ковзав під шкіру. Я не могла розібрати слів.

Химера роздвоїлася. Потім розтроїлася. Кожна її копія рухалася трохи не в такт, наче реальність не встигала за власними відображеннями. Крила били по повітрю, але я не чула звуку - лише відчувала вібрацію десь усередині грудей.

Під ногами з’явилася вода. Чорна, густа, вона повільно піднімалася, тягнучи донизу. Я відчула, як вона обхоплює щиколотки, коліна… хоча знала - цього не може бути.

І темрява встала перед очима, накриваючи все собою.

- Ріда! - почувся крик десь здалеку, ніби крізь товщу води.

Світ хитнувся, розсипався на уривки, а потім мене раптово підхопили й кудись понесли. Я не відчувала ні рук, ні підлоги під ногами - лише рух, ривками, наче крізь сон.

І щойно я встигла подумати, що зараз втрачу свідомість, мої легені заповнило свіже, холодне повітря. Воно різко вдарило в груди, змусивши захлинутися й судомно вдихнути ще раз.

- Тримайся… - хтось міцно схопив мене за плече.

Я не могла впізнати голос. Та коли моїх губ торкнулося зілля - знайоме на смак, я більше не пручалася. Інстинкт підказав: це безпечно.

Я ковтнула.

І темрява, що вже майже поглинула мене, на мить відступила.

Мене підтримував Лібка, міцно тримаючи за плечі, аби я знову не впала, а Оріде тримав в руці порожній флакон з під зілля.

Перед нами бій не вщухав ні на мить. Інші цілком успішно стримували химеру: Кріст’єр чаклував, виплітаючи складні заклинання, що спалахували в повітрі сліпучими знаками, а Вір’єн і Дітор працювали мечами з холодною, відточеною злагодженістю. Їхні удари змушували потвору відступати, хоч та й не припиняла шаленіти.

- Ти як? - запитав Лібка.

- Краще, - відповіла я після глибокого вдиху. Голос усе ще тремтів, але слухався. - Як справи тут?

- Добре, - кивнув він, не зводячи очей із сутички. - З вас вийшла злагоджена команда, - додав тихіше, і в його тоні ковзнула ледь помітна заздрість.

Я лише стиснула губи, спостерігаючи, як леза й магія знову сходяться з химерою. Бій ще не було завершено, але тепер я принаймні могла стояти на ногах - а отже, могла й доєднатися до моєї команди.

Я сперлася на Лібку ще мить, змушуючи себе не дивитися на темні плями перед очима. Тіло було важким, ніби налите свинцем, а в кожному вдиху відчувалася гіркота зілля. Та бій тривав, і я не могла дозволити собі залишатися осторонь.

- Захищай Оріде, - попросила я й наважилася на відчайдушний крок.

Трансформація в бойову форму виявилася доречною: сила й швидкість повернулися миттєво, і з потворою ми впоралися значно швидше, ніж я очікувала. Проте радіти було ніколи. Усередині ще пульсував залишковий біль від отрути.

Треба було якомога швидше дістатися до храму й не дозволити Даргет’єр розпочати ритуал та викликати Шагару.

***

Шлях до храму став ще складнішим. Місто вже не просто панікувало - воно лихоманило. Вартові намагалися вирвати з потоку біженців хоча б когось, хто був здатен тримати зброю в руках. Чоловіків хапали за рукави, тягнули вбік, не слухаючи пояснень. Галас, суперечки, погрози й істерики змішалися в єдиний гул, що завис у повітрі, мов важка хмара.

Вартові спробували зупинити й нас та на щастя з нами був Кріст’єр. Він швидко втрутився, чітко й холодно пояснивши, що найманці з Лаору мають інше призначення й відповідають за оборону в іншому місці. Його слова подіяли, хоч і не без невдоволеного бурчання.

Ми рушили далі.

Та навіть коли ми вже звернули за ріг і шум залишився позаду, я все ще відчувала на потилиці чийсь недобрий погляд. Він ніби впирався в спину, холодний і настирливий. Я не озиралася, але інтуїція підказувала: це не просто цікавість чи злість.

Схоже, Вір’єн усе ж таки помилився з часом - або ж ми надто довго шукали Оріде. Бо біля храму вже вирувала бійка: маги зійшлися з відступниками у відкритому бою. Повітря розривали спалахи заклять, темні постаті металися між колонами, а крики поранених губилися в гуркоті магічних ударів.

Навіть жерці не стояли осторонь. Хтось тримав захисні бар’єри, хтось виголошував молитви, що перетворювалися на світло, яке змушувало суперників відступати.

Наша допомога тут була зайвою. Бій уже мав свій ритм, і втручання лише завадило б. Тож я не стала зупинятися.

Обминувши сутичку, я побігла туди, де стояв артефакт. Саме там вирішувалася справжня доля міста - не на сходах храму, а в його серці.

***

Усередині також не обійшлося без бою. Схоже, вампірам, які скористалися сутичкою між магами, все ж вдалося прослизнути всередину храму. На нашому шляху траплялися трупи: одні загинули від ран, інші були повністю знекровлені - сухі, мов мумії.

Затримуватися не було часу. Попереду я вже чула брязкіт металу, глухі удари й злісне шипіння, що не сплутати ні з чим іншим.

Побачене спершу викликало полегшення – найманці, серед яких я побачила знайоме обличчя, тримали стрій і билися з вампірами на мечах, не даючи їм прорватися далі. Але радість швидко затьмарилася.

Бо серед вампірів був він.

Даргет’єр.

Він бився з Таргісом. Хлопець був живий і, на перший погляд, майже неушкоджений - хіба що подряпини вкривали шкіру. Та сили його були на межі: дихання рване, ноги ледь тримали. Перемогти в такому стані було майже неможливо.

Вампір же в свою чергу бився не на повну силу. Його рухи були надто легкими, надто вивіреними, ніби це не бій, а гра. Він відступав рівно настільки, щоб знову атакувати, дозволяв удару пройти повз, усміхаючись, наче знущався зі свого супротивника й насолоджувався кожною секундою.

Я не стала чекати.

Тіло відреагувало швидше за розум - трансформація пройшла миттєво, з тріском кісток і гарячим болем у грудях. І вже не людським голосом, а риком, що прорізав залу, я прогарчала:

- Даргет’єрррр!

Увага вампіра одразу прикувалася до мене. Його усмішка стала ширшою, не безпечнішою. Решта нашого загону не зволікала - вони кинулися вперед, вступаючи в бій. Особливе враження на вампірів справив Дітор, який змінювався просто на їхніх очах, скидаючи людську подобу.

Два демони.

Це вже була не різанина зі слабкими людьми.

Це була війна на рівних - або майже.

Даргет’єр на диво виявився справді сильним. Я такого не очікувала навіть від незвичного, викривленого магією вампіра. Навіть Вітаріус - досвідчений, старий хижак - був значно слабшим. На мить у мене навіть промайнула недоречна цікавість: що саме зробило Даргет’єра таким? Через що він пройшов, аби настільки збільшити свою силу й наважитися кинути виклик віл’яну?

Та часу на роздуми не було.

Мій меч дзенькнув об клинок Даргет’єра - і бій розпочався по-справжньому.

Перші удари я ще тримала. Парирувала, відповідала контратаками, змушувала його відступати на пів кроку. Але дуже швидко стало зрозуміло: він підлаштовується. Читає рухи. Запам’ятовує ритм. Його удари ставали точнішими, жорсткішими, а кожен мій промах - болючішим.

Він змусив мене рухатися назад.

Крок за кроком.

Удар за ударом.

Мої руки почали важчати, м’язи - горіти. Я відчувала, як трансформація тримається на межі, а кожен блок віддає в плечі тупим болем. Один з його ударів прорвав захист - лезо ковзнуло по ребрах, залишивши пекучий слід. Я стиснула зуби, але здригнулася.

Даргет’єр це помітив.

- Втомилася? - прошипів він, і в його голосі прозвучало справжнє задоволення. - Непереможний демон ЕрТор’є. Краплина отрути і ти така ж сама слабка як і звичайна людина.

То от в чому справа, то не вампір сильний! То я заслабла через отруту. Схоже зілля Такієни цього разу не дуже й допомогло.

Відступати пізно. Тож я зібралася для ривка, але він випередив. Удар - і мій меч вилетів з руки, дзенькнувши об камінь. Наступний поштовх відкинув мене до колони. Повітря вибило з грудей, перед очима на мить потемніло.

Я програвала.

І це лютувало більше, ніж лякало.

Саме в цю мить повітря різко змінилося.

Температура впала, світло в залі ніби потьмяніло, а з кам’яної підлоги почав повільно підійматися сірий туман. Він стелився низько, тягнувся до ніг, нашіптуючи щось незрозуміле. Я відчула знайому, холодну магію - важку, не живу.

- Назад! - пролунав голос Кріст’єра.

Він стояв трохи осторонь, з простягнутою вперед рукою. Його очі світилися тьмяним, неприродним світлом, а навколо нього здіймалися тіні - не живі, але й не мертві. Каміння тріснуло, і з підлоги піднялися силуети, склеєні з решток кісток давно померлих і темної магії.

Некромантія.

Даргет’єр різко зупинився.

Його впевненість зникла в одну мить, поступившись чомусь іншому - страху.

- Ні… - прошепотів він. - Це неможливо.

Він дивився лише на Кріст’єра, ніби я перестала існувати.

- Ти мав бути мертвим, - голос вампіра зірвався. - Я наказав убити вас усіх. Двадцять три роки тому.

Кріст’єр не відповів. Він лише стиснув пальці - і тіні зрушили з місця.

Скориставшись миттю я спробувала підвестися.

Світ ще хитався, біль пульсував у кожному м’язі, але я вперто вперлася долонею в камінь і підвелася. Ноги тремтіли, зір на мить роздвоювався, та я все ж дотягнулася до меча й стиснула руків’я. Метал був теплим - він чекав на мене.

Даргет’єр навіть не помітив цього. Уся його увага була прикута до чаклуна, ніби навколо більше не існувало ні бою, ні загрози.

Наче Вір’єн не бився пліч-о-пліч із Лібкою.

Наче Дітор не рвав вампірів на частини, залишаючи по собі лише криваві уламки тіл.

Лише тепер, серед хаосу й гуркоту бою, мене раптово вдарило усвідомлення: кровопивць стало більше. Значно більше, ніж було кілька хвилин тому. Коли вони з’явилися?

Серце стиснулося.

Невже маги програли?

Ця думка була страшнішою за будь-який удар - бо якщо так, то ми вже билися не за перемогу. Ми билися за час.

- Твоя мати… - тим часом повільно мовив Даргет’єр. - Хитра жінка. Вона одразу зрозуміла, що я прийду по тебе. І сховала. Сховала так, як тільки могла.

Кріст’єр напружився. Його плечі кам’яніли з кожним словом, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

- Вона скористалася моєю кров’ю, - продовжив вампір, наче смакуючи кожен спогад. - Провела ритуал зв’язку, викривила слід… Я більше не міг тебе знайти. Ти ніби зник зі світу. Для мене - мертвий.

Він зробив паузу, вдивляючись у обличчя Кріст’єра.

- Вона переховувала тебе роками, - тихіше додав Даргет’єр. - Ціною власного життя. Власної магії. Крапля за краплею спалювала себе, аби я ніколи не відчув твого подиху.

У повітрі зависла тиша - важка, гнітюча, наповнена невимовленим болем. І в цій тиші було зрозуміло: для Кріст’єра це було не просто зізнання. Це була правда, яка різала глибше за будь-яке лезо.

Це зізнання розгублено слухав Кріст’єр - не я.

Я кинулася вперед, не даючи Даргет’єру жодної миті на усвідомлення помилки. Удар вийшов відчайдушним: я вклала в нього все, що в мені залишалося - біль, злість, втому й лють, накопичені за весь цей клятий шлях.

Мій меч розітнув повітря з хрипким свистом і увійшов у тіло Даргет’єра під ребрами. Цього разу - по-справжньому. Не ковзнув, не спинився об захист, а прорвав плоть, ніби розтинаючи щільну, напружену тканину самої темряви. Удар відгукнувся в руці глухою вібрацією, кістки аж дзенькнули.

Темна, майже чорна кров бризнула на холодний камінь і зашипіла, ніби жива істота, що не бажала вмирати. Повітря наповнив важкий металевий сморід. Вампір захрипів - звук вирвався з глибини грудей, різкий і неприродний. Його очі широко розкрилися від подиву й болю, наче він уперше не вірив у власну поразку.

Даргет’єр похитнувся, інстинктивно схопившись за рану. Пальці, заляпані чорною кров’ю, судомно стискали боки, а плечі здригнулися. І вперше за весь бій у його поставі з’явилася невпевненість - крихка, але відчутна, мов тріщина в камені.

Та він був ще живий. Лють і інстинкт виживання дали йому достатньо сили, щоб різким рухом жбурнути мене через усю кімнату. Світ перевернувся, каміння вдарило в спину, з грудей вибило повітря, а в голові дзенькнуло так, ніби мене оглушили дзвоном.

Саме цей удар привів до тями Кріст’єра. Він більше не вагався жодної миті: вихопив меч, зробив крок уперед і з усієї сили встромив клинок просто в серце вампіра.

Даргет’єр схрипнув і, зібравши останні крихти волі, спробував простягнути руку до шиї некроманта, щоб задушити його навіть у смерті. Пальці вже тремтіли в повітрі, коли спроба обірвалася. Зброя у чаклуна була незвичайна - зі сріблом. Контакт із ним став фатальним.

Вампір не встиг торкнутися жертви. Його тіло застигло на мить, наче зламане марево, а потім розсипалося попелом, який осів на камінь тихо й остаточно.

Світ на мить завмер. І це дало мені змогу озирнутися на мою команду.

Мабуть, через отруту, що все ще циркулювала в моєму організмі, усе навколо сприймалося наче крізь марево: звуки приглушені, рухи розтягнуті, барви - тьмяні й неприродні. Реальність хиталася, немов погано закріплена декорація.

Після загибелі голови клану вампіри не розгубилися. Навпаки - стиснули лави й продовжили бій із люттю загнаних звірів. Та їхній опір був марним.

До кімнати один за одним влетіли нові дійові особи: Джаліта, Лютір, Якжка, а слідом за ними - оуданські мисливці.

- Тримайте її! - вигукнув голова загону оуданців.

І лише зараз я помітила Сіру. Вона крутилася біля артефакта, рухалася швидко й зосереджено, немов не помічала хаосу довкола. Її пальці ковзали поверхнею предмета, залишаючи за собою кроваві лінії - одна за одною на ньому з’являлися руни, складні й небезпечні. Дівчина готувалася до призиву. І це мені зовсім не подобалося.