Спочатку:
На сторінку книги
Бригін мало чим відрізнявся від Лоара. Ті самі кам’яні мури, ті ж вузькі, затісні вулички, забиті смородом і брудом; ті ж калюжі з помиями, що стікали вздовж каменю; ті ж злидарі, які простягали руки, благально випрошуючи милостиню, аби вже за мить проміняти її на дешеве питво в найближчій корчмі. Єдиною відмінністю від столиці були менші розміри міста й відсутність королівського палацу. Натомість на пагорбі височів палац намісника - вірного васала нашого правителя. Та й усе. Хіба що ще: серед натовпу тут частіше траплялися представники інших рас. Це робило місто строкатішим і водночас небезпечнішим: чужинці привносили зі собою не лише різноманітність, а й власні проблеми.
Вір’єн та Таргас вирушили шукати постоялий двір, де можна було б зупинитися. Я ж разом із чаклуном та Дітором попрямувала спершу до храму, при якому був притулок для сиріт, а вже потім - до гільдії магів, щоб зустрітися з магом на ім’я Валдрок. Оріде приєднався до нас, адже нам ще треба було завітати до зброярні: купити йому особистий лук та запас кінцівок для стріл. Письменник, щоправда, сприйняв цю ідею без особливого захвату, проте сперечатися не став. Глибоко всередині він розумів: настав час навчитися дбати про себе самому. Сіра ж планувала завітати до місцевої гільдії найманців, де в неї були старі зв’язки та довідатись про останні новини в цій частині світу.
У гільдії магів про Валдрока нічого не знали - ось уже кілька місяців від нього не було жодних звісток. Це мене насторожило, а Кріст’єра пригнітило. Ми залишили повідомлення на випадок, якщо маг з’явиться, і попрямували далі - на пошуки зброярні.
На моє розчарування, лавки Бригіна виявилися завалені переважно дешевим брухтом, який радше годився б для продажу ворогові, ніж для справжнього бою. Тож, коли я переступила поріг чергової крамниці з вивіскою “Зброярня Іторгана”, нічого особливого вже не чекала.
Важкі двері протяжно рипнули, і я обережно ступила всередину. Добре, що встигла вгледіти сходинки вниз, інакше полетіла б сторч головою. Усередині густо пахло розпеченим металом, вугіллям і старим деревом.
Чому я відчувала запах дерева - досі загадка: можливо, від закопчених балок, що пам’ятали ще перших майстрів.
За прилавком сидів міцний сивочолий чоловік. Він вправно насаджував вістря на стрілу, так спокійно й точно, бо робив це вже тисячі разів.
- Доброго дня, - голосно привіталася я, аби привернути його увагу.
- І вам доброго, - відповів він, відкладаючи готову стрілу й пильно зиркаючи на нас. - Чим можу прислужитися?
- Нам би зброю підібрати для цього хлопця, - з посмішкою мовила я, легенько підштовхнувши Оріде вперед.
Той ніяково зіщулився, а я, щоб підбадьорити його, ляснула по плечу так, що він мало не клюнув носом підлогу.
- Д-добридень, - невпевнено пробурмотів Оріде, потираючи забите місце.
- Хм, - хмикнув зброяр, ледь стримуючи усмішку, - такому молодцю й кухонний ніж небезпечно в руки давати: ще сам себе поріже.
- Ну чому ж так? - заперечила я. - Якщо трохи повчити його, може й щось путнє вийде. То допоможете чи як?
- Якщо зможу - допоможу, - кивнув майстер. - Ану, молодче, знімай балахон, будемо підбирати тобі таке, чим ти принаймні сам себе не скалічиш. Як тебе звати?
- Оріде. Оріде Аншагарський, - несміливо промовив писар, стягуючи плащ.
- А мене Іторган Траський. Я господар тут усього цього добра. І частину клинків власноруч викував.
Траський. Щось важке й болюче дзенькнуло в мені. Іторган… Іторган Траський…
- А… Дерис Траський тобі часом не родич? - тихо й обережно спитала я, наче боялася почути відповідь.
- Родич. Він мій батько. А ти його знала?
Знала. О, ще й як знала. І ти мене знаєш, Іторгане… лише не пам’ятаєш. Та це й на краще. Минуло майже півстоліття відтоді, як ми бачилися востаннє. Тоді ти був юнаком, вісімнадцятирічним хлопчиськом, готовим піти за мною хоч на край світу. Але доля розпорядилася інакше.
Твій батько довідався про мою справжню сутність. Не все, але достатньо, аби підняти проти мене селян і змусити мене тікати. Я не могла втягнути тебе в це й приректи на долю вигнанця поруч зі мною. Тож пішла сама, залишивши тебе з розбитим серцем…
- Та ні, просто чула від знайомих, що він був одним із найкращих ковалів західного узбережжя, - збрехала я, удаючи, що уважно розглядаю зброю на стіні, аби приховати очі.
Добре хоч шарф прикривав обличчя. Бо якби він упізнав мене… хто зна, чого чекати від людини, якій свого часу завдала такого болю. Помста - річ страшна, особливо якщо її гріє ненависть десятиліттями.
- Був… колись, - сумно зітхнув Іторган. - Мирький! Ану йди сюди, допоможи мені!
І коли з-за дверей вийшов хлопчина, серце в мене мало не вискочило з грудей. Він був точнісінько схожий на Іторгана в ті його молоді роки. Його молодший онук.
Отже, ти все ж знайшов ту, яка вилікувала твоє серце… Я щиро зраділа за нього.
***
Ми довго перебирали різні клинки: від важких двуручних мечів, якими користувалися північні найманці, до шабель , що були в моді серед аристократії. Нарешті натрапили на легкий одноручний меч без гарди, зі злегка вигнутим лезом.
- Цей восени привезли з островів, - пояснив Іторган, подаючи мені зброю. - Не знаю, наскільки він надійний - ще не мав нагоди випробувати.
Якби він дивився мені прямісінько в обличчя, то побачив би, яке здивоване й розгублене воно було. Це був не простий меч. Такі кували лише ченці Оуданського ордену, що поклонялися своєму богові Бажаді. Їхні клинки не продавалися й не діставалися з бою: вони зникали дивним чином. Єдиний спосіб заволодіти ними - украсти ще новий, до того як він обере собі “господаря”.
Чому ж тоді він у руках Іторгана?
Той, помітивши блиск у моїх очах, назвав напрочуд низьку ціну, аби швидше позбутися небезпечного товару. А потім, нахилившись трохи ближче, промовив тихо, так щоб Оріде не почув:
- Ти, як завжди, не помилилася у виборі.
Мене скувало.
- Думала, я тебе не впізнаю? - лагідно всміхнувся він. - Навіть через стільки років твої очі видали тебе.
- Ви… про що? - ледве прошепотіла я, голос зрадницьки тремтів.
- Не хвилюйся. Я давно тебе пробачів. І навіть вдячний, що тоді ти мене залишила. Бо що б це була за спільна доля? Ти - вічно молода й безсмертна, я - старіючий смертний… Я став би для тебе тягарем. Але пам’ятай одне: я завжди любив лише тебе. Катардія… чи як тепер тебе звати?
- Арідара, - чесно зізналася я.
- Арідара… гарне ім’я. Хоча твоїй сутності воно мало пасує.
Я лише тихо мовила:
- Дякую.
І відчула, як камінь, що тиснув на мої груди півстоліття, нарешті впав. Я змогла знову дихати.
***
Коли ми вийшли на вулицю, сонце вже встигло сховатися за дахами будинків. Зимовий день короткий, і на місто спустилися густі сутінки. Холодне повітря обпікало щоки, а сніг під ногами скрипів так голосно, ніби кожен наш крок луною віддавався на порожніх вулицях.
- Арідара, а як ми знайдемо, де зупинилися наші? - озвався Оріде.
- Нас має чекати Таргас біля… - та завершити відповідь я не встигла.
Раптово Оріде похитнувся, звалився на сніг і затрясся у судомах.
- Я йду… я йду… - хрипко повторював він крізь зціплені зуби.
Його тіло вигиналося в конвульсіях, на лобі виступили краплі холодного поту, а очі закотилися так, що виднілися лише білки. Я кинулася до нього, не думаючи ні секунди, та щойно торкнулася його плеча, різкий біль пронизав мою голову. Це було схоже на удар кинджалом, гострим і безжальним.
На щастя, відпустило мене так само раптово, як і його. Оріде, здавалося, заспокоївся й важко перевів подих. Але цього короткого миттєвого зв’язку мені вистачило, щоб побачити уривки чужого видіння. Лише мить - і все розсипалося, немов розбиті скельця.
- Що це було? - запитала я, вдивляючись у нього.
- Триград… - письменник ще тремтів, його зуби цокотіли від холоду й напруги. - Це він кликав мене.
"Тебе кликало не саме місто… тебе кликав маг," - подумала я, але вголос говорити цього не стала. Ще зарано.
- Давай допоможу підвестися, - сказав Кріст’єр, простягнувши руку. - На снігу відпочивати не найкраща ідея.
Він з вдячністю прийняв його допомогу, піднявшись на ноги. Ми рушили далі, неквапом, обережно вдивляючись у сутінки вулиць.
***
Обраний гостьовий будинок більше скидалася на бордель, ніж на місце, де можна відпочити після дороги. У вестибюлі снували дівиці в блузах із таким глибоким декольте, що їхні груди от-от мали вислизнути назовні. На обличчях - товстий шар пудри, яскраві губи, підведені сурмою чорні брові. Повітря просякло дешевими парфумами, винними випарами та натяком на порочні втіхи.
- Я вже починаю шкодувати, що взагалі когось повернули до життя, - прошипіла я крізь зуби, косо глянувши на самовдоволену пику аристократа й злегка розминаючи кулаки.
- А ти куди дивився? - звернулася вже Таргаса, що стояв поруч із таким самим ідіотським виразом обличчя, як у аристократа. Здається це взагалі коли я вперше нагримала на вояку.
Усе з вами ясно: кров молода, голова дурна. Лише кілька тижнів дороги - і ви вже встигли скучити за жіночою ласкою. Добре хоч наш переслідувач не здогадався пустити нам услід суккубів. Ото була б халепа… Спробуй потім врятуй того, хто сам тягнеться в обійми загибелі.
Плюнувши на цих розбещених ідіотів, я мовчки піднялася дерев’яними сходами на другий поверх. Коридор пахнув все тими же парфумами та дешевим вином, дошки під ногами зрадницьки рипіли. У своїй кімнаті я нарешті дозволила собі розслабитися: прийняла довгоочікувану гарячу ванну, відмиваючи з себе пил, кров і втому дороги. Потім завалилася на ліжко, яке після сирої землі видалося мені чи не периною.
Очі злиплися самі собою. Усміхнувшись у темряві з гіркою іронією, я віддала турботу про збереження нашого наймача на Дітора з Вір’єном, а сама провалилася у сон.
***
Прокинулася я від того, що знизу долинали гучні голоси та дзвінкий регіт. За вікном стояла глибока ніч, усе місто спало, лише наша “шановна компанія” вирішила влаштувати гульбище. Я зітхнула й, обмотавшись плащем, спустилася донизу, аби з’ясувати причину шуму.
Та, ступивши на останню сходинку, я остовпіла від побаченого.
Дітор разом із Кріст’єром міцно тримали Оріде за руки, а Вір’єн намагався влити йому вино просто з горла пляшки. Письменник зціпив зуби, відчайдушно мотав головою й з останніх сил пручався.
Я вже відкрила рота, щоб урвати цей цирк, але завмерла на півдорозі, почувши п’яний, хриплий голос Оріде:
- Усе… Я програв… Далі не можу, чесно, - слова його плуталися, язик ледь слухався.
Після цих слів Дітор із чаклуном нарешті відпустили бідолаху.
- Хто ще хоче зі мною тягатися? - гордо, на весь зал вигукнув Вір’єн, піднісши пляшку, мов трофей.
- А я знаю, хто тебе переп’є, - хмикнув Дітор, у кого й чарки вистачило б для сп’яніння. - Ріда. От до неї тобі ще далеко. Бачив би ти, скільки порожніх пляшок від вина я в неї вдома знаходив.
- У-у-у, зрадник… - прошипіла я собі під ніс, стискаючи кулаки.
Вір’єн, ледве тримаючись на ногах, підійшов до Дітора, сперся йому на плече й зітхнув так тяжко, ніби на сповіді.
- От якби я знав, що між вами щось було… клянусь честю аристократа, морду б набив. Але раз упевнений, що нічого не було, скажу тобі одне. Я, як її вперше побачив три роки тому, вона так мені в душу засіла, що тепер душа ця… не лежить до інших жінок.
У цей момент повз них пройшла одна з дівиць - яскраво нафарбована, з декольте до пупа. Вона зазивно покрутила стегнами, а обидва чоловіки синхронно провели її довгим, багатозначним поглядом.
- Так от… про що це я? - запитав Вір’єн, коли дівиця зникла за дверима.
- Про Ріду, - підказав Дітор.
- Ах, Ріда, Ріда… світ моїх очей, - театрально виголосив аристократ і потер щелепу. - Дівчина вона хоч і тендітна, але рука в неї важка.
Я мало не закотила очі. І коли вони всі встигли так “заприятелювати”? Особливо Кріст’єр з Оріде? Адже ще недавно чаклун на дух його не переносив, вважав шпигуном. Але, здається, кілька пляшок вина здатні творити дива. Обвівши поглядом залу нарешті помітила Таргаса. Велетень спав прямо за столом, використовуючи руки замість подушок.
Я почухала потилицю, зважуючи, чи не піти назад спати. Та увагу привернув чаклун, який раптом, у п’яному дурмані, почав загравати з однією з дівиць. І це він, такий серйозний, стриманий! А виявляється, нічим від Вір’єна не відрізняється.
Зробивши висновок, що завтра ніхто з них уже точно не піде ні на яку на зустріч я махнула рукою на цю компанію. Зовсім розуму немає в цих чоловіків - так напиватися, коли на п’ятах дихає вбивця!
Я ще раз перевірила захист, який поставила навколо будинку, і піднялася назад у кімнату. Сон знову затягнув мене в темряву. Адже завтра зранку я матиму чудову нагоду вдосталь познущатися з них, коли їхні голови тріщатимуть від жахливого похмілля, а я довго й монотонно читатиму мораль про те, що значить відповідальність у небезпечній подорожі.
І ще цікаво - де це Сіра поділася? У кімнаті мирно спить, наче дитина, в той час як ми тут усі ламаємо голову? Ха, сумніваюся. Швидше за все десь швендяє вулицями. Востаннє я бачила її перед тим, як вона попрямувала до гільдії найманців. Відтоді - жодної вісточки. Сіра, звісно, дика кішка, але навіть у кішок буває занадто багато пригод на одну ніч.
