Раді Вас бачити!

Я прокинулася в холодному поту від різкого світла ранкового сонця, що пробивалося крізь єдине крихітне віконце. У роті стояв металевий присмак крові. Моєї крові. Давненько мене не турбували кошмари минулого… і недарма вони знову навідалися саме тепер. Інтуїція голосно підказувала: цей світ стоїть на порозі чогось недоброго, дуже недоброго.

Спати вже не хотілося. Підвівшись із нашвидкуруч устеленого ложа, я спустила ноги на холодну підлогу. Від дотику сирих дощок по тілу пробіг морозець, ніби мене ще раз занурило у той кошмар.

При денному світлі кухня виглядала не такою жалюгідною, як напередодні вночі. Старий, шорсткий стіл; груба лавка, на якій я спала; на стіні кілька похилих полиць, заставлених щербатим посудом; закопчена балкова стеля і давно не білені стіни, що вбирали в себе темряву років. Та серед цієї вбогості, немов король на золотому троні, біліла велика піч. На ній, згорнувшись калачиком, спав чаклун, а решта нашої компанії розташувалася прямо на долівці, гріючись біля тепла.

Вхідні двері жалібно скрипнули, і до кухні увійшла господиня. Сивоволоса, приземкувата старенька, з гачкуватим носом і глибокими зморшками, що прорізали її обличчя, наче тріщини на сухій землі. Кинула на мене непривітний погляд, поставила на стіл глиняний глечик, від якого йшов запах свіжого молока, й дістала з полиці кілька оббитих кружок.

Як вона вранці змогла пройти повз мене так, що я не прокинулася, лишалося загадкою. Може, й справді Баба-Яга, як жартома назвав її Дітор напередодні? Я усміхнулася своїй дурній думці. Ні, старенька була не казковим страховиськом, а всього-на-всього відьмою. Поганенькою, слабкою, але все ж відьмою.

- Пробачте нам учорашнє вторгнення, - звернулася я до господині. - Якби не хуртовина, ми б заночували просто неба.

Старенька підвела на мене свої тьмяні очі, губи розтягнулися в подобі усмішки, відкривши беззубий рот. Нічого не відповівши, вона мовчки подалася до дверей, що вели в її кімнату, й замкнулася там, голосно лязгнувши засувом. Я лише знизала плечима.

Після бою зовсім не хотілося ночувати в лісі, але наче на зло на нашому шляху не трапилося жодного села, навіть найбіднішого хутірця, де можна було попроситися на нічліг. А тут іще й сніг пішов - густий, лапатий, магічний. Цього разу я вирішила не брати участь у негласному змаганні “хто сильніший”. І так учора видала себе з головою, коли чоловіки з відкритими ротами дивилися на купи попелу, що кілька митей тому були химерними чудовиськами.

Ми довго блукали навмання, орієнтуючись лише за моїм компасом, шукаючи прихисток. Снігова завіса ховала все навколо, і здавалося, що світ зменшився до кількох кроків уперед. Уже коли сили майже зникли, Вір’єн, мов за дивом, розгледів крізь сніг тьмяний вогник.

Господарка перекошеної хатини зустріла нас недобрим поглядом, проте все ж таки впустила до себе. Залишивши нас у кухні господарювати самим, вона пішла за ті самі дверцята, грюкнувши важким замком. Ми не стали нишпорити по горщиках, а повечеряли тим, що мали при собі. І навіть ця проста вечеря у теплі здавалася розкішшю після крижаних заметів.

Я визирнула у маленьке віконце й, переконавшись, що завірюха нарешті стихла, не змогла стримати полегшене зітхання. Світ за вікном був хоч і засніжений, але вже не вороже-білий, що засліплює та рве на шматки. Сонце боязко пробивалося крізь хмари, й мені здалося, що й саме воно зітхнуло з полегшенням разом зі мною.

Швидко натягнувши чоботи, які ще вночі кинула під лаву, я почала будити решту. Кожен прокидався важко, з відчуттям, ніби тіло все ще продовжувало блукати по заметах. На обличчях - втома, але й надія: ми все ж пережили цю ніч.

***

На сніданок нам дісталося “люб’язно” запропоноване господинею козине молоко. Гіркуватий присмак воно мало такий, ніби коза харчувалася полином, але ми випили його до останньої краплі - у горах не доводиться перебирати їжею. Гучно подякувавши за гостинність, ми попрощалися з мовчазною хазяйкою. Вона навіть не вийшла нас провести, лише заскрипіла дверима в своїй кімнаті, ніби сховалася ще глибше у власне “укриття”.

Я мимохідь глянула на темні двері, за якими вона зникла, й подумала: хто ж наклав на неї таке дивне прокляття? Чи то доля обплела її чарами, чи вона сама колись оступилася у магії? У цих горах заблукати може не лише подорожній - іноді й душа ховається в тіні, забувши, що таке світло.

***

Наш шлях тягнувся вперед - крізь сніг, різкий вітер і пронизливі морози. Кожен крок у цьому безкрайому сніговому морі здавався випробуванням, а кожен подих обертався на клуби пари, що відразу танули у холодному повітрі. Єдиним приємним, чи принаймні втішним спостереженням було те, що птах-шпигун більше не з’являвся. Чи то ми справді збили його зі сліду, чи, можливо, тепер за нами стежать якимось іншим, більш витонченим чином. Від цієї думки холод пробирав ще дужче, ніж зимовий вітер.

Ми зупинялися в подорожніх трактирах, щоб трохи перевести дух, нагріти змерзлі кістки біля вогнища й дати відпочинок коням. У теплій залі, серед запаху диму, гарячої юшки й пряних трав, на кілька годин зникало відчуття небезпеки. Але щойно ми знову вирушали в дорогу, світ ставав суворим і ворожим: сніг скрипів під копитами, крига на річках тріскала під вагою коней, а нічне небо сипало зорями, гострими, мов уламки скла.

***

Чергове невеличке поселення, назва якого навіть не збереглася в моїй пам’яті, зустріло нас тишею. Гнітючою, мертвою тишею, від якої мороз пробігав по спині сильніше, ніж від вітру.

На узбіччях виднілися обгорілі будівлі - чорні кістяки колишніх хатин, що ще недавно ховали в собі життя й тепло. Серед згарища лежали почорнілі від полум’я тіла, застиглі у гримасах болю й відчаю. У повітрі стояв запах попелу, диму та гіркої тліні - наче сама смерть залишила тут свій подих.

На вцілілих деревах уздовж дороги сиділи чорні птахи. Вони похмуро стежили за нами, нахиливши голови набік, ніби дивувалися, що хтось живий наважився ступити сюди. Їхні очі блищали холодною цікавістю, і від цього ставало ще моторошніше.

- Пустельники, - нарешті промовив Вір’єн глухим голосом.

Аристократ, попри небезпеку, ризикнув зіскочити з коня. Його кроки хрустіли по мерзлій землі, коли він наблизився до одного з обгорілих тіл. Він зупинився, схилився, вдивляючись у знівечені риси, й здавалося, тінь його постаті відбивалася на попелі, немов привид, що прийшов на руїни минулого.

Я теж спішилася, ступаючи обережно, наче сама земля тут зберігала щось прокляте.

- Учора, - промовила я впівголоса.

Висновок напрошувався сам: сажа ще не встигла сховатися під шаром снігу, чорні розводи кіптяви вкривали землю свіжими слідами. А від деяких будівель і досі йшло тепло, наче полум’я щойно згасло. Від того було моторошно - ще вчора це поселення жило, а тепер лежало зруйнованим, ніби й не існувало ніколи.

У повітрі вчувалася гірка нота диму, змішана із запахом гару та обвугленого дерева. Здавалося, ще трохи - й почуєш відлуння криків, що виривалися звідси всього день тому.

- Тобто дикуни можуть бути ще десь поряд, - тривожно прошепотіла Сіра, миттєво схопившись за лук. Її пальці напружено ковзнули по тятиві, готові будь-якої миті випустити стрілу.

- Так, - підтвердила я, витягуючи меч із піхов. Холодне лезо зловісно блиснуло у сонячному світлі. Серце забилося швидше: у цій гнітючій тиші кожен наш рух здавався занадто гучним, немов ми самі кликали небезпеку.

Навіть ворони на чорних гілках замовкли. Вони лиш роззявили дзьоби без звуку, ніби й собі насторожилися. Здавалося, ще мить - і з руїн вирине чиясь тінь із кривавим ятаганом у руці.

Та замість очікуваних нападників із будівель вийшло двоє дітей.

Дівчинка - років десяти, худорлява, з темним волоссям, що вибилося з коси й липло до щік. Поруч із нею - хлопчина, зовсім малий, такий, що лише вчився самостійно триматися на ногах. Вони рухалися дивно спокійно, без страху, наче ми були не чужинці, а гості, яких чекали.

- Ми не завдамо шкоди, - тихим, майже лагідним голосом промовив Дітор, звертаючись до дітей. - Тут, окрім вас, ще хтось залишився живим?

Дівчинка підняла голову й… посміхнулася. Від тієї посмішки мене ніби холодом обдало. У світлі дня чітко блиснули її зуби - загострені, як у хижака. У звичайних людей таких не буває.

- Шамраки, - одразу визначив вид немерця Кріст’єр. Його пальці зімкнулися у заклятті, й у долоні спалахнула вогняна куля, освітлюючи почорнілі стіни навколо.

І тут мене наче блискавкою вдарило: причиною пожежі був не напад пустельників. Село винищили щоб знищіти цих створінь.

Шамраки завжди жили гуртом. Достатньо одному з родини піддатися їхньому прокляттю - і решта заражалися майже миттєво. Відтак уся сім’я перетворювалася на чудовиськ, а згодом і ціле село. Поодинці вони не становлять великої загрози, слабкі й незграбні. Але гуртом… гуртом вони стають страшною силою: спритні, голодні й майже невразливі. У таких випадках краще спалити все до тла, ніж намагатися битися. Бо там, де сьогодні двоє дітей, завтра вже може бути сотня.

Чаклун зреагував миттєво: створив вогняну кулю й жбурнув її в напрямку дітей.

Але мені довелося відбити закляття. Хлопчик виявився ще людиною - ним, наче живим щитом, прикривався шамрак.

- Крек! - вилаялася я, і цього разу не лише я. Прокляття зірвалося й з вуст Вір’єна.

Ми швидко перегрупувалися. Я разом із Таргасом вийшла на передній план, піднявши зброю напоготові. Дітор і Вір’єн зайняли позиції з боків, готуючись перехопити істоту, якщо та кинеться врізнобіч. Сіра ж, мов тінь, ковзнула вбік, щоб зайти супротивнику зі спини.

Дівчинка-немрець витягнулася, ніби виросла на кілька голів вище, а її худеньке тіло спотворили кістяки й жили, що випирали крізь шкіру. Її очі палали блідо-зеленим вогнем, а з рота сочився чорний слиз.

- Я… ваааааассссс… всіііііхххххх… вб’ююююююю… - прохрипіла тварюка, і голос її був схожий на скрегіт металу.

Від цих слів мороз побіг хребтом. Навіть ворони на деревах, що досі спостерігали, злякано знялися з гілок, здійнявши чорну хмару.

Відкинувши дитину у сторону вона зірвалася з місця так різко, що попіл здійнявся клубами. Кігті розсікали повітря, немов серпи. Я ледве встигла підставити клинок, і від удару мене відкинуло назад. Таргас загарчав, мов розлючений звір, і вдарив списом просто в груди істоти - але шамрак відхилився так швидко, що метал лише розпанахав їй плече. Чорна кров забризкала сніг.

- Тримай дистанцію! Вона надто швидка! - крикнула я, перекочуючись убік, щоб уникнути наступного удару.

Сіра вже зайшла ззаду. Її стріла засвистіла, влучивши шамракові просто в стегно. Та завила, але не впала - навпаки, розлючено кинулася до неї.

- Ні! - я кинулася вперед, меч розсік повітря й вдарив по спині тварюки. Лезо зішкрябнуло кістку, від чого в мене аж зуби зводило від скреготу.

В цей час Дітор і Вір’єн атакували з боків: один вдарив клинком по руці істоти, другий спробував підсікати ноги. Шамрак загарчала, збив Дітора плечем, і той відлетів у замет.

- Тримай її! - заревів Таргас і вбив спис глибоко у груди чудовиська.

Тварюка завила, зламала древко, але втрималася на ногах. Її тіло почало змінюватися - з рота вирвалися чорні пасма туману, що обвили повітря.

- Відступіть! - крикнув чаклун, зібравши залишки сил. Він стиснув руки в складний жест, і навколо його долонь спалахнуло жовтогаряче світло. - Вогонь - єдине, що спалить заразу!

Я кинулася вперед, вдаривши шамрака мечем, аби прикувати його увагу. Сіра ще раз випустила стрілу, влучивши прямо в око. І в цю мить чаклун вистрілив вогняним променем - не кулею, а цілим спалахом. Полум’я охопило істоту, й вона заверещала так, що кров у жилах заклякла.

Вогонь пожирав її тіло, шкіра тріскала й осипалася чорним попелом. Зрештою шамрак впав на землю, смикаючись у конвульсіях, і завмер. Від нього лишилася лише обвуглена купа кісток та попелу.

Я стояла, важко дихаючи, й дивилася на рештки. Хлопчик, що досі лежав на землі, закотив очі й тихо застогнав - він був живий.

- Один вцілів, - сказала я, опускаючи меч. - Але тепер це вже не село. Лише могила.

Ми рушили далі, а чорні ворони, що сиділи на деревах, знялися й закружляли над руїнами. Їхнє каркання довго ще відлунювало нам у спину, ніби нагадувало, що це місце ніколи вже не стане живим.