Спочатку:
На сторінку книги
Як же болить усе тіло… Відчуття таке, ніби не одна підвода мене переїхала, а цілий обоз, завантажений понад міру. І кожен кінь, що тягнув його, спеціально постарався - наступив на мене всіма копитами й витанцював дикий, безжальний танок. Кожен суглоб, кожен м’яз волає від болю. Навіть дихати важко, ніби грудну клітку стискають залізними обручами.
Ось воно - тримати в собі власну силу. Довго не приймати свою сутність - і платити за це сторицею. Але зараз важливіше інше: треба якнайшвидше розібратися в обстановці, поки не сталося чогось гіршого, невиправного.
Отже, по порядку - після того, як я втратила свідомість на вулиці.
Я жива. Це вже диво. І, судячи з того, як болить тіло, усі кінцівки на місці. Пальці рухаються, руки відгукуються, ноги також. Принаймні нічого не відірвано. Це радує й означає одне: схоже, ніхто не помітив моєї другої бойової іпостасі і не вирішив позбутися “демона” назавжди.
Далі. Я лежу на чомусь м’якому… на ліжку? Добре, що не на вівтарі - деякі крайнощі люблять або спалити, або влаштувати культ.
І ще одне - мене сушить. Хочеться пити так, що язик прилипає до піднебіння. Але сил немає навіть очі розплющити, не те що піднятися. Втім спрага сильніша за біль і втому. Я спробувала підвестися - і відразу знову гепнулася, немов зламана лялька.
- Не вставай, - пролунало поряд. Голос я впізнала одразу - Таргас. Очі так і не відкрила, та й не потрібно було.
- Пити хочу, - прошепотіла я; голос ледве розтанув у повітрі, бо гучніше говорити бракувало сил.
- Зараз, - відповів він, і до моїх потрісканих губ торкнулася чаша. Чоловік обережно підтримував мою голову, щоб я не захлинулася. Вода… свіжа, чиста, без домішок і без отрути. Добрий знак.
- Що з жителями? - запитала я, коли спрага трохи вгамувалася і в горлі з’явився голос.
- Багато вижило. Але є ті, кого встигли вкусити. Їм, на жаль, вдалося втекти. Ти відпочивай, а я покличу решту, - відповів він і швидко вийшов. Двері грюкнули.
Я ж зібрала рештки сил, намагаючись розплющити очі. Вдалося - світ засліпив, але хоч щось видно. А от встати поки не можу; тіло підводить, і я гучно гепаюся на підлогу. Знов.
- Е-е, подруго, так не піде, - буркнула я собі під ніс. - Треба встати, знайти меч, покликати Ебона та їхати звідси, поки чергова халепа не почалася.
Двері розчахнулися, і на порозі з’явився Вір’єн.
- І що це тут за самоуправство? - запитав аристократ, заходячи. - Тобі наказано було лежати й не рухатися.
- Ага. Час лише витрачати, - відповіла я, збираючись силами.
- Тобі треба відпочити. Тим паче - ніч на дворі.
- Скільки я була непритомна? - з надією запитала я.
- Добу, - він знизав плечима. - Навіть Кріст’єр прийшов до тями раніше. Він цього разу залишився при свідомості, тільки зелений, ніби жаба: постійно нудить і ледь тримається на ногах.
Що ж - схоже, поступово чаклун звикає до своєї сили. А мені… Мені б краще ніколи.
***
Щоб остаточно прийти до тями, мені знадобилося лише кілька годин. Тіло, наче розбите вщент, поволі знову починало слухатися. Кожен рух давався важко, але з кожною хвилиною я відчувала, як біль відступає, залишаючи по собі лише втому.
Коли ж перші промені сонця торкнулися обрію, ми вже прийняли рішення рушати далі. Селище лишалося позаду. Попереду ж на нас чекала дорога, небезпечна й непевна, але саме вона була єдиним шляхом уперед.
Добра погода протрималася недовго. Небо раптово затягнуло важкими хмарами, і день, здавалося, вмить потьмарився. Холодний вітер виривався з-під чорних небес і зривав на землю крижані краплі дощу, що били в обличчя, наче гострі уламки льоду. Коні під нами неспокійно заіржали, тремтячи від холоду й страху.
Мить потому грім розпанахав небосхил, і відлуння його гуркоту котилося полями, змішуючись із виттям вітру. Ми встигли добігти до придорожнього трактиру й заховатися під його широким навісом рівно в ту мить, коли небеса не витримали - і з них хлинуло. Це був уже не дощ, а справжній водоспад: суцільна, непроглядна стіна води накрила дорогу й лани навколо, стираючи всі контури, лишаючи лише гул стихії та холодне тремтіння у кістках.
До нас прудко підбіг хлопчина років дванадцяти чи тринадцяти, з завеликими для його голови вухами, що стирчали з-під рудого чуба. Він сміливо взяв коней під вуздечку і повів до конюшні, кидаючи на нас швидкі, але повні цікавості погляди. А ми гуртом зайшли всередину трактиру. Я ж на мить затрималася під навісом - достатньо довго, щоб помітити надокучливі чари, що в’язалися до нас разом із дощем.
Усередині пахло свіжоспеченим хлібом і смаженим м’ясом. Дим від каміну клубочився під балками, а дерев’яні столи були вкриті слідами часу - подряпини, плями від вина, зарубки від кинджалів. Ми обрали один із вільних столиків у затінку біля стіни й сіли, очікуючи на господаря закладу. І довго чекати не довелося.
До нас вийшла трактирниця - жінка років тридцяти з живим, дзвінким голосом і гострим поглядом, який одразу окинув нас із голови до п’ят. Вона поставила руки в боки й запитала:
- Чого панове бажають?
- Усього, що свіже й гаряче, і побільше, - відразу озвався чаклун. - Вина. І кімнат. А ще, якщо можна, гарячу вану.
- Е-е-е… - протягнула трактирниця, помітно вагаючись.
- А що означає ваше “Е-е-е”? - запитала я, глянувши на неї прямо трохи роздратовано.
Жінка ніяково всміхнулася й розвела руками:
- У нас лишилася всього одна вільна кімната.
- Нам вистачить, - запевнив Вір’єн без тіні сумніву.
І це справді було на руку. Адже невідомо, скільки часу знадобиться оркам чи химерами, щоб вийти на наш слід. Кожна хвилина спільного відпочинку могла стати вирішальною перед новим боєм.
- Тоді я піду розпоряджуся щодо вечері та кімнати, - пожвавішала господиня і, не гаючи ні миті, зникла за дверима, що вели до кухні. Звідти одразу ж долинули ще виразніші запахи смаженої дичини й свіжих трав. Правда, про ванну вона вже й думати забула.
***
Відвідувачів було небагато, тому не дивно, що мою увагу відразу привернула строката компанія, що сиділа за одним із дерев’яних столів у протилежному кутку. Дивна четвірка, наче зібрана навмання: кремезний бородатий гном із важким келихом у руці, лицар у блискучих, хоч і потемнілих від часу латах, сивочолий старець у довгій мантії, схожій радше на одяг мага, ніж на звичайний плащ, та хлопчисько років п’ятнадцяти, з обличчям, на якому відбивалася суцільна примха. Саме він порушував загальний спокій - то вередував, то бурчав, то здіймав шум через дрібниці. І, що цікаво, нарікав він значно частіше, ніж говорив щось по суті.
- Мені тут не подобає-є-є! Їжа жахли-ва-а-а! Кімната похмура-а-а! Погода мерзенна-а-а! Сідло жорстке-е-е! Бесіда ну-да-а-на! - тягнув він таким тоном, що хотілося вкласти йому ложку в зуби, аби хоч трохи стих.
Я все ніяк не могла збагнути: чому ця трійця його терпить? Невже важко дати добрячого стусана, щоб цей скиглій врешті врізався носом у власну миску з вечерею та хоч на хвилину замовк?
- Хм, - тихо хмикнув Вір’єн, теж з цікавістю зиркаючи в їхній бік.
- Що? - підозріло перепитала я, помітивши його вираз обличчя.
- Та так, нічого, - надто швидко відказав аристократ, відводячи погляд. Його голос звучав надто рівно, щоб бути правдою. Я ледь усміхнулася - схоже, у нашій компанії ми з чаклуном не єдині, хто вмів брехати без найменших докорів сумління.
***
Прокинулася я значно пізніше, ніж зазвичай. Проспала… Таке зі мною траплялося вкрай рідко, настільки рідко, що й згадати попередній випадок не могла. І вже цей факт змусив мене насторожитися. Але то була лише перша неприємна новина на сьогодні. Друга чекала за вікном.
На землю ліг сніг.
Білі пластівці вкрили все навколо щільною ковдрою, приховавши під собою і дорогу, і городи, і дахи будинків. Для мешканців цієї частини материка поява снігу була майже чудом, рідкісним і незвичним. Повітря наповнилося крижаною свіжістю, а світ за вікном здавався чужим, ніби ми прокинулися в іншому світі.
- Ви бачили? Ні, ну ви бачили?! - не могла вгамуватися трактирниця, подаючи нам обід, бо сніданком цю трапезу назвати вже було важко. - І як тепер мені продукти доставлять? Сани ж тут ніхто не тримає, хто ж через замети піде?
Вона металася по залі, мов схвильована курка, а ми тим часом намагалися швидко впоратися з гарячою їжею. Їли поспіхом, обпікаючи язики й пальці.
Коли страва була доїдена, у дверях з’явився вчорашній хлопчисько, який жваво й упевнено запевнив, що коні готові до подорожі. Слідом за ним трактирниця винесла вузол із харчами в дорогу, зав’язаний міцним вузлом.
Ми розрахувалися сріблом за гостинність і послуги, подякували господині та, закутавшись у плащі від крижаного вітру, рушили далі в путь, залишаючи позаду теплий трактир і метушливий людський гомін. А попереду чекала невідома дорога, заметена білою тишею.
***
- Ріда, що ти там угледіла? - звернувся до мене Дітор, коли я раптово звернула з дороги вбік.
- Сліди, - відповіла я коротко, уважно вдивляючись у відбитки на мерзлій землі.
- Чиї? - він під’їхав ближче, намагаючись розгледіти те, що я вже вловила.
- Вовкведа. Одного поки що.
Дітор нахмурився. Його голос, зазвичай легковажний, тепер зрадливо здригнувся:
- Може, це й не за нами?
Він сам чудово розумів, наскільки крихка ця надія, і слова звучали більше як слабка спроба заспокоїти себе, ніж переконання.
- Не знаю, - зітхнула я, відчуваючи, як у грудях стискається невидима петля. - Але перевіряти бажання немає. Вперед!
Я різко пришпорила Ебона, і він, фиркнувши, рвонувся з місця, підіймаючи клуби снігу копитами. Решта змушені були рушити слідом.
Холодний вітер різав обличчя, а простір навколо здавався безкраїм і пустим, хоча насправді був занадто відкритим. Ні дерев, ні пагорбів, ні захисту - лише ми, мов чорні цятки на білій рівнині.
Що ж, цього варто було чекати. Рано чи пізно наші переслідувачі мали нас виявити. Шкода тільки, що сталося це тут, де ніде сховатися, ніде влаштувати засідку. Лише кінська швидкість і наша витривалість тепер могли врятувати нас від зустрічі, до якої ми були зовсім не готові. Але гнати коней засніженою, ще й незнайомою дорогою було надто ризиковано. Під товстим шаром снігу могла ховатися будь-яка пастка: зледенілий ухил, ковзка плита чи прихована яма. Достатньо лише одного необережного кроку - і хтось із нас полетить сторч головою вниз, під копита, ризикуючи вже ніколи не підвестися. Тож ми тримали коней у вузді, стримуючи їхній запал, і рухалися повільніше, обережніше, прислухаючись до кожного хрускоту снігу під копитами.
***
Ніч опустилася на землю швидше, ніж ми встигли дістатися бодай якогось трактиру чи хоча б віддаленого селянського хутора. Морок зійшов раптово, немов важка завіса, і нам залишалося лише скреготати зубами від холоду й змиритися з тим, що ночівля чекає просто неба, на вогкому та промерзлому снігу. Повітря різало легені морозною свіжістю, а темрява дедалі густішала, наче намагаючись задушити нас своїм тягучим, безмовним подихом.
Ми йшли ще довго, покладаючись лише на бліде сяйво магічної кулі, створеної Кріст’єром. Вона пливла над дорогою, немов самотня зірка, кидаючи холодне світло на наші обличчя й вирізаючи зі снігу довгі тіні. І вже коли сили почали зрадницьки залишати нас, у пітьмі раптом спалахнуло щось нове. Попереду тремтів вогник - спершу ледь помітний, немов полохливий метелик, загублений у темряві. Та чим ближче ми підходили, тим ясніше він ставав, доки не обернувся на добрячий вогнище, довкола якого гріли руки й спинили подорож знайомі постаті.
Перед нами сиділа та сама різношерста четвірка з трактиру - ті, кого ми вже встигли запам’ятати й навряд чи хотіли зустріти знову саме тут, серед нічної пустки.
- Дозволите приєднатися? - чемно запитав Вір’єн.
- Підходьте, - відповів старець, тоді як хлопчисько сердито пирхнув і відвернувся.
Поки ми вмощувалися біля вогню, я дістала харчі, розділила вечерю й поділилася частиною з господарями багаття. Жар від полум’я приємно грів руки, а десь недалеко вили вовки, підкреслюючи самотність цієї зимової ночі.
- Давно такої погоди тут не бувало, - задумливо промовив старий.
- Років двісті, не менше, - підтвердила я. - Мене звуть Арідара. Це Дітор, Вір’єн і… - я зам’ялася.
- Кріст’єр, - сам представився чаклун. Його ім’я було не моїм правом розкривати.
- Я Растан. Це - лицар Макр’єн, пан гном Хлот і отой буркотун - Кіррі, - з усмішкою представив свою компанію старий.
- Рада знайомству, - відказала я.
Растан глянув на мене уважніше:
- Як бачу, ви освічена дівчина, якщо знаєте, коли тут востаннє лежав сніг, - і сказав це так, ніби хотів мене поставити Кіррі за приклад.
- Ріда багато чого знає, особливо про Старий світ і події після війни, - втрутився Дітор. - У неї півдому книгами завалено.
- Оце рідкість у наш час, - схвально кивнув старець. - Я історик, але із задоволенням послухаю, що ви зможете розповісти.
- А що саме вас цікавить? - ухилилася я від прямої відповіді.
- Скажімо, історія династії нашого короля.
- То нудно, - відмахнулася я. - Але можу розповісти легенду про Мертве озеро.
При згадці легенди очі Киррі спалахнули цікавістю - здавалось, його вже дістала будь-яка розмова про політику.
- Що ж, і це непогано. Здивуйте мені пані, - погодився старий.
Я вдихнула морозне повітря й почала:
- Давним-давно, ще до появи пустелі, на місці нинішнього озера стояло величне місто Ар-Таг. Воно рівнялося за славою з Ельсонаром, Триградом чи Файном. Ар-Таг пишався своїми університетами та бібліотеками, де в одній залі могли навчатися представники різних рас. Але не лише цим він був відомий. Під містом лежали поклади тагарію - каменю, здатного поглинати магію. У межах Ар-Тага магії не існувало. Так думали всі… доки Рент’єр Нонський не призвав ЕрТор’є - наймогутнішого й найжорстокішого демона свого часу.
Почалася війна. Руроки наступали щогодини, армія дахтаринців танула, мов сніг на сонці. Від забороненої магії до новітніх винаходів - вони випробували все. Та все марно.
І тоді ЕрТор’є вигадав заманити руроків у Ар-Таг, де тагарій послабив би їхні чари. Ідея здалася геніальною. Битва розгорілася жорстока. Магія ворогів справді ослабла, дахтаринці вже майже здобували перемогу… але завжди є одне “але”.
Ніхто не знав усіх властивостей каменю. Тагарій не лише поглинав силу - він накопичував її. Коли ж перенаситився, стався вибух. Земля здригнулася, хвиля змела руроків, степ перетворилася на пустелю, а місто - на безодню руїн. Більшість мешканців встигли евакуювати. Та біда цим не закінчилась: камінь і далі випромінював енергію, знищуючі все живе.
Тоді ЕрТор’є сам спустився у воронку й наповнив її своїми слізьми. Камінь прийняв жертву, але наклав умову: в тих водах ніколи не буде життя, а кожен, хто відважиться випити ковток, приєднається до тих, хто спочиває під руїнами.
Я закінчила - і довкола запанувала тиша. Тріск дров у вогнищі здавався голоснішим за слова.
- Я чув цю історію інакше, - промовив Кріст’єр.
- І я також, - підтримав Растан. - У джерелах, що мені траплялися, йдеться, ніби саме ЕрТор’є не втримав власної сили й зруйнував місто.
- У цьому є доля правди, - відповіла я. - Бо камінь таки перенаситився саме його енергією.
- А де ви дістали цю версію? - зацікавлено нахилився старий.
- У ельфів, - чесно зізналася я, бо справді Марлі мав книгу з хронологією тих подій. - Дивуюся: ви не надто поспішили спростовувати мої слова. Чому?
- Я історик, - спокійно відповів чоловік. - Моє завдання - дивитися безсторонньо, аби донести правду нащадкам. Та й важко засуджувати ЕрТор’є. Я не знаю, ким він був колись, знаю лише одне: з його допомогою ми перемогли, і настав мир. Вимагати від руйнівника бути добрим захисником безглуздо. Рент’єр вже вимагав від нього занадто багато, а той зробив усе, що міг. І після тієї битви руроки ще два тижні не насмілювались сунутися в Дахтарінію, подарувавши нашій армії відпочинок.
Його слова були для мене несподіваною відрадою. Більшість думали інакше. Вір’єн і Кріст’єр навіть не дивилися в мій бік - їхні погляди свідчили, що вони такої думки не поділяють.
