Спочатку:
На сторінку книги
Підземними тунелями, як виявилося, користувалися не лише пустельники чи дикі звірі, а й… мінотаври.
Натрапили ми на них цілком випадково, коли намагалися з’ясувати, куди поділися Дітор із чаклуном. У таборі їх не було - це ми зрозуміли після розмови пустельника з незнайомцем - тож вирушили обстежувати печери, якими рясніло підземелля.
І от, у одній з таких печер, я буквально врізалася в когось - твердого, мов скеля. І лише коли підняла погляд, усвідомила, що стою носом у груди мінотавра.
Від несподіванки я ледь не заверещала на повен голос, але все ж утрималася. А от від лайки - ні. У хвилину паніки язик, як завжди, виявився швидшим за розум.
Моє “добре слово” про непутящу матір мінотаврів, здається, виявилося фатальною помилкою. Тож єдиною прийнятною компенсацією за образу мали стати наші голови - бажано на срібних тацях.
Ми бігли так, наче за нами гналися самі демони. Повітря свистіло у вухах, камінці сипалися з-під ніг, а в напівтемряві стіни миготіли суцільним розмитим потоком.
Ніхто не озирався - і ніхто не думав про спротив. Усі троє мінотаврів здавалися горами м’язів, і навіть один їхній удар міг би перетворити нас на пляму на стіні.
Тунель розходився у десятки напрямків, утворюючи справжній кам’яний лабіринт. Та щойно здалося, що ми відірвалися, як один із мінотаврів з’явився попереду - пройшовши паралельним ходом, він тепер виходив нам просто в лобову.
На щастя, поруч перебувала ще одна гілка - вузький прохід, який міг стати нашою рятівною стежкою. Але доля, як завжди, мала інші плани.
Я вже хотіла кинутися вбік, коли почула інший звук - не тупіт важких копит, а м’яке, ледь чутне шаркання лап.
Орчина зграя. Точніше, її частина. Поруч із вожаком рухалася двоє перевертнів, і в напівтемряві їхні очі яскраво світилися.
Схоже, сьогодні настав справжній день несподіваних зустрічей.
Мить - і три сили зійшлися в одному місці: ми, мінотаври й перевертні.
Все могло закінчитися різаниною, але сталося диво: поява перевертнів охолодила запал розлючених мінотаврів. Гуркіт копит змінився глухим бурчанням, а замість битви запанувала тиша - важка, натягнута, як тятива.
Здавалося, ще трохи - і хтось не витримає.
Мої сухі вибачення були вислухані без особливого ентузіазму, але, коли мінотаври дізналися, що ми шукали своїх серед пустельників, - нас не лише пробачили, а й запросили в гості. Виявилося, що бикоголові самі перебували у стані давньої ворожнечі з пустельниками.
Вони запросили нас у гості - наполегливо, майже настирливо. Усі наші спроби чемно відмовитися залишилися не почутими. Атмосфера почала напружуватися, і, коли вже здавалося, що ось-ось спалахне новий конфлікт, слово взяв Орька. Перевертень тихо зауважив, що відчув ледь вловимий, але знайомий запах, який виходив від одного з мінотаврів. Я здивовано глянула на нього, проте розпитувати не стала - надто вже непевною здавалася ситуація. Лише схилилася до Вір’єна й прошепотіла йому на вухо, що, можливо, ці мінотаври знають, де наші. Після короткого обміну поглядами ми погодилися піти з ними - хто знає, можливо мінотаври знають більше, аніж мовчать.
***
Нас, як шанованих гостей… або, принаймні, тих, кому належало виявити елементарну ввічливість, провели до центру площі, до будинку старшини племені.
- Чекайте тут, - коротко буркнув один із наших супровідників і зник за важкою полотняною завісою, що правила за двері.
На мить запанувала тиша. Вогонь у факелах потріскував, а протяг доніс до мого носа запах смаженого м’яса.
- Рідо, у тебе серед мінотаврів знайомі є? - з надією в голосі запитав Вір’єн, намагаючись розрядити напруження.
- Років чотириста тому були, а зараз нема, - байдуже відповіла я, спостерігаючи, як один із вовків Орьки позіхає, виляючи хвостом.
- Чотириста?.. - здивовано підвів брови аристократ.
- Так, і що з того? - спробувала я перевести все на жарт, не бажаючи знову повертатися до теми свого минулого.
- Просто щойно по-справжньому усвідомив, наскільки ти… доросла, - мрійливо протягнув він, і на обличчі у нього з’явилася та знайома самовдоволена усмішка.
- Зараз вб’ю! - процідила я крізь зуби, стискаючи кулаки, розуміючи, що найманець ледь не назвав мене старою.
- Але все одно люблю тебе, - спокійно додав той, навіть не звертаючи уваги на загрозу.
Я лише важко зітхнула й відвернулася, кидаючи погляд на Орьку, який увесь цей час стояв трохи осторонь.
- То що ти робив у тунелях? - коротко спитала я, намагаючись відволіктись від аристократа.
- Додому йшли, - відповів перевертень. - Не дуже люблю обпікати лапи об пісок. Тут прохолодніше.
Я кивнула, задумливо поглядаючи на нього. Орька завжди говорив просто, але за його словами часто ховалося більше, ніж він хотів показати. І цього разу я відчула - у “додому йшли” є щось більше, ніж здається.
- А від кого ви тікали цього разу? - напряму запитала я.
- А чому ти вирішила, що ми тікали? - здивовано питанням на питання відповів він.
- Ви виглядали так, ніби щойно з клітки вирвалися, - промовила я не відводячи свого погляду.
Нашу розмову перервав мінотавр - сивий, але міцний, з важким ятаганом, що звисав на широкому шкіряному поясі. Його роги були відполіровані до блиску, а погляд - рішучій і уважний.
- Хто серед вас старший? - хрипким, але владним голосом поцікавився він.
- Я, - озвався Орька, крокуючи вперед. - Орькірій, син Таркірія, вожака Червоного Дуба, - представився він так, як і годилося за звичаєм.
- Вір’єн А’Гровск, молодший син герцога Мордейльского, - додав аристократ, не бажаючи залишатися осторонь. Після короткої паузи, окинувши поглядом фігуру співрозмовника, він швидко додав: - Голова загону найманців-охоронців.
Видно було, що він миттєво зрозумів: тут більше цінують бойові заслуги, ніж шляхетні титули.
- Ходімо за мною, - вислухавши й зваживши почуте продовжив мінотавр. - Вас небагато - поміститеся, - додав він і жестом запросив нас слідувати.
Ми рушили за ним у глиб приміщення. Стіни з глини та каменю випромінювали прохолоду. Усередині панувала сувора, майже військова простота: у центрі стояв великий дерев’яний стіл, навколо - грубо збиті стільці. На стінах - масляні лампи, що відкидали тепле, жовтувате світло, трофейна зброя й висушені шкури тварин. Жодних “жіночих” прикрас - лише практичність і сила.
Щойно ми увійшли мінотавр, якого нам представили як Таурон, мовчки кивнув, жестом вказуючи на кілька вільних стільців навпроти. Його погляд - холодний і уважний - ніби пронизував кожного з нас, оцінюючи, зважуючи, вирішуючи, хто ми є.
Наш провідник залишився стояти біля дверей - зібраний, напружений, готовий до будь-якого наказу. Його рука час від часу торкалася руків’я ятагану, наче ненавмисно, але той невидимий рух зраджував недовіру.
Ми мовчки зайняли місця, відчуваючи, що від цієї розмови залежить більше, ніж можна уявити.
- Що ви робили у пустельників? - запитав Таурон.
Він сидів за столом, спокійно, але з тією особливою владністю, що властива тим, хто звик командувати. Його важкі роги відкидали тіні на стіну, а масляна лампа поруч тремтіла, кидаючи тепле світло на суворе, порізане шрамами обличчя.
- Шукали своїх, - відповіла я без особливих пояснень.
- Знайшли? - його погляд уперся в мене й в очах спалахнула цікавість.
- І так, і ні, - обережно промовила я, решта мовчала й це на добре.
- Це як розуміти?
- Ми їх знайшли, - почала я повільно. - Але залишили чекати, а самі повернулися по дещо важливе. Коли ж повернулися - наших уже не було.
Таурон насупився. Мовчання, що запанувало після моїх слів, здавалося, важчало з кожною секундою.
- І?.. - нарешті протягнув він, підштовхуючи мене продовжити, коли я ненадовго замовкла, зважуючи, скільки ще можна розповідати незнайомцям.
- Їх не було, - тихо сказала я. - Саме тому ми блукали тунелями, коли натрапили на ваших…
- Вартових, - швидко вставив Орька, рятуючи мене від слова “бикоголові”», яке, хоч і не мало на меті образи, могло прозвучати не надто шанобливо.
- Хм… - протягнув Таурон і повільно перевів погляд на того, хто стояв біля дверей.
Мінотавр, якому він глянув у вічі, відповів коротким, низьким звуком - щось середнє між ревом і глухим бурчанням. Потім, не сказавши жодного слова, розвернувся і вийшов, важко ступаючи копитами по кам’яній підлозі.
Дверна завіса хитнулася й стихла.
У кімнаті запала тиша. Я відчула, як по спині пробіг холодок - не від страху, а від невизначеності. Щось у цій короткій, майже безсловесній взаємодії між Тауроном і його воїном було… підозріле.
Я кинула погляд на Орьку - той лише ледь помітно звів плечима, ніби мовчки визнаючи: не маю здогадів.
Та відповідь ми отримали раніше, ніж устигли перевести розмову на іншу тему.
Слідом за мінотавром до кімнати увійшли Дітор і Кріст’єр. Радість охопила мене з такою силою, що я навіть не втрималася - кинулася до родича й міцно обійняла його.
Мінотаври, зрозумівши, що ми знайшли своїх, мовчки залишили приміщення, дозволяючи нам поговорити без свідків. За ними зачинилася важка завіса, і ми нарешті змогли зітхнути спокійно.
Як з’ясувалося, поки хлопці чекали на нас, до них підкрався один із пустельників. Зав’язалася бійка, коротка, але запекла. Врешті наші перемогли, та під час сутички Дітор ненароком упустив маячок -той самий, що, звісно, одразу активувався.
Відступати було нікуди, тож вони вирішили змінити місце, поки пустельники не вирахували звідки був сигнал.
Хлопці рушили через вузькі переходи й печери, поки випадково не натрапили на одне зі сховищ. Усередині - безлад, але справжній скарб: купи речей, зброя, посуд, книги, фрагменти обладунків, навіть кілька магічних артефактів.
Кріст’єр не втратив нагоди - одразу підібрав собі пристойний одяг. Тепер, принаймні, він більше не світив своєю “бойовою гордістю”, як пожартував Дітор.
Та спокій тривав недовго. Під час подальших блукань, коли вони одночасно намагалися знайти нас і уникати патрулів пустельників, Кріст’єр помітив у одного вояків свій меч.
Звісно пройти повз вони не могли. Простеживши і дочекавшись митті, коли той залишився сам - напали. Пустельник загинув, але цього разу це помітили інші. Почалася гонитва. Вузькі ходи, крики переслідувачів, відблиски факелів у темряві - усе це переслідувало хлопців, поки вони не вирвалися на інший рівень і випадково вийшли просто на стоянку мінотаврів.
Пустельники не наважилися перейти межу - далі не пішли. Але мінотаври не залишили вторгнення без уваги: одразу вислали вартових на пошуки ворогів, а прибульців - наших хлопців - узяли під конвой.
- Спершу нас вели на допит, - продовжив Дітор, - але коли дізналися, що Кріст’єр - маг, ситуація змінилася.
Таурон, як виявилося, не лише воїн, а й той, хто цінує знання. Замість темниці він попросив допомоги Кріст’єра, щоб той розібратися з кількома магічними артефактами, які отримали як трофеї від однієї сутички з пустельниками.
- Тож так ми й опинилися тут, - завершив Дітор, кидаючи на мене втомлений, але теплий погляд. - І, схоже, не дарма.
З цим я була цілком згодна.
