Спочатку:
На сторінку книги
Я постала перед своїм підопічним у тому ж вигляді, в якому вчора був Лібка, тільки з іншої причини. Все тіло ломило, а голова ніби розсипалася на друзки, через що я ходила похмуріша за грозову хмару. Навіть Дітор занепокоївся, чи не підхопила я хворобу після того, як вчора потрапила під зливу.
Осінь - сезон дощів, із цим я не сперечалася, та останнім часом вони йшли занадто часто. До того ж, кожна злива несла в собі відчутний присмак магії, від якої мені ставало недобре.
- Ріда! Не спи, - різко повернув мене до реальності голос Лібки. Його меч пройшов так близько, що я відчула холод сталі на щоці. - Від тебе ніякої користі. Ти ж стоячи засинаєш!
Сьогодні після обіду у нас було тренування. Через негоду його перенесли до приміщення замку. Спочатку ми вирішили трохи розім’ятися самі, а потім подивитися, на що здатні новенькі.
- Вибач, - промовила я й опустилася на лаву поруч із Дітором. Голова, заповнена важкими думками, не давала зосередитися, тож я вирішила трохи перепочити, дати безладу в голові влягтися. - Займися краще Баргом.
Ранки зазвичай починалися зі зборів та звітів. Їх, як завжди, проводив Вір’єн. Говорив він довго й нудно, тож моїй голові легше не ставало. На цих зборах я зазвичай ховалася за спиною Лібки, але сьогодні вдача підвела - опинилася попереду. А це було справжнє випробування: позіхнути просто так не можна, не кажучи вже про те, щоб закрити очі й трохи задрімати. От коли вже почнуться нічні зміни? Тоді зможу вдень відсипатися і почуватимуся краще.
Дітор сидів поруч, мовчки спостерігаючи за Лібкой та Баргом, і міцно стискав свій меч, наче найдорожчий скарб. Я глянула на зброю і не змогла втримати здивування: мої брови поповзли вгору так, що, здавалося, ось-ось дістануть потилиці.
Одяг хлопця був не просто старим - латаний-перелатаний, дірявий, занадто великий для його худих плечей і надто короткий для довгих ніг. Але піхви його меча… це був справжній витвір мистецтва. Продай він їх - вистачило б не тільки на новий одяг, а ще й на невеличкий будинок із землею. Учора піхви були замотані в ганчір’я, на яке я й уваги не звернула. Тепер же мені стало цікаво, що ж він приховує.
- Чого сидиш? Піднімайся! Тренування для всіх! - гукнула я, відкинувши свій поганий настрій і недосип.
Дітор аж підскочив, радісно вихопив меч і став у бойову стійку.
Тут мої брови повернулися на місце, зате щелепа ледь не впала на підлогу. Лезо було прикрашене тонким візерунком: квіти маку й волошки, переплетені вербовою лозою, складали вишуканий букет. Біля гарди красувався герб - голова лева з оскаленими іклами.
- Він мені від діда у спадок дістався. А йому - від його батька, - тихо пояснив хлопець. - Дід казав, що з таким мечем ходили на бій проти демонів.
Я й без пояснень знала, що це за клинок. Голова лева - символ останнього ордену лицарів, які до кінця боронили Стрий Світ. Їх було замало: жалюгідна сотня проти тисяч створінь, покликаних Темрявою. І якщо цей меч справді належав Діторовому дідові, то виходило, що хлопець - нащадок одного з тих лицарів. Й не простого воїна, а саме Його. Бо цей клинок підкорявся тільки йому, і жоден сторонній не зміг би втримати його в руках без страшних наслідків. Як же я вчора цього не відчула?
- Не зламається? - кинула я жартома, хоча знала: такі речі переживуть тисячоліття, не втративши сили.
- Витримає, - упевнено відповів Дітор, стаючи до бою.
Я дістала свій меч. Його лезо було викуване з темно-сірого металу, який у тьмяному світлі здавався майже чорним. Прикрасою служила лише одна пентаграма в колі стародавніх рун біля гарди. Якщо придивитися, можна було помітити тонке сріблясте павутиння, що надавало клинку зловісного вигляду.
Фехтував Дітор напрочуд добре. Його стиль був незвичним для нашого краю і нагадав мені про ченців із південної імперії, з якими я якось схрестила мечі. Тоді мені ледве вдалося врятуватися… чесніше кажучи, довелося ганебно тікати.
Я настільки захопилася боєм, що головний біль непомітно відступив. Тому надвечір захотілося просто посидіти й потеревенити. На жаль, Лібка не зміг скласти мені компанію - обіцяв дружині Мар’яні бути вдома раніше. Барго теж відмовився, тож спійманий за рукав Дітор став моїм супутником. Що ж, мене це цілком влаштовувало, і ми рушили до корчми.
***
Навіть чекати не довелося - Трьома особисто підійшов до нашого столу й одразу приніс гаряче вино з прянощами. Оце вже справжня новина! Ріда прийшла не з Лібкою, а з кимось іншим. Завтра про це знатиме кожна собака в місті.
Я замовила їжу, тим самим позбавившись допитливого корчмаря, і нарешті Дітор зміг розповісти трохи про себе.
Виявилося, що він не знав імені першого власника свого меча. Лише чув, що той переходив від батька до сина багато поколінь поспіль, аж доки не опинився в руках його діда - Міртія. У того синів не було, тільки доньки, і старий дуже переживав, що меч нікого з них не визнає. Так тривало доти, доки не народився Дітор.
Я мовчки вдивлялася в хлопця. Як же він схожий… І як це ніхто досі не помітив? Як я сама не здогадалася раніше? Форма обличчя, ніс, а особливо очі - золотаво-зелені. А от міміка нагадувала того самого першого володаря заговореного меча, лицаря ордену “Аодіо Кілла”, що ельфійською означало «Небесні захисники”.
- Потім я потрапив до школи фехтування, - продовжив Дітор. - Протримався там майже пів року, а тоді мене вигнали.
- Й через що? - здивувалася я, підливаючи вино з глечика, який нам, як і вечерю, знову особисто приніс Трьома.
- Через одного аристократа. Не дуже приємна історія…
Я підштовхнула його:
- Розповідай.
Хлопець уже добряче захмелів, тож тримати язик за зубами йому ставало дедалі важче.
І, як завжди, причиною всьому був аристократ. Це, мабуть, у нашої родини в крові - бити морди тим, хто має владу. Але історія виявилася куди цікавішою: Дітор не просто зламав носа багатому вискочню, він наважився прийняти виклик на поєдинок. Причиною стала суперечка за прихильність дівчини. І, звісно ж, він переміг. Та, на жаль, не вбив суперника - аристократ лишився живий, хоч і поранений.
Наслідки були очікувані: арешт. Аристократи завжди клянуться, що не вимагатимуть чужої голови лише за те, що хтось оголив зброю в їх присутності. Та це тільки слова. Іноді вони стримують обіцянки, але то радше виняток. Цього разу до страти діло не дійшло. Дітора відпустили, проте позбавили всього майна. Уцілів лише меч. Його не ризикнули відібрати. Схоже, хтось добре знав, чий він нащадок, і вирішив залишити живим - так, про всяк випадок. Бо раптом ще знадобиться той, хто здатен втримати в руках особливий клинок.
Ми ще трохи посиділи. Коли ж допили другий глечик вина, я почала збиратися додому.
- Ну що, посиділи й досить. Час і додому? - сказала я, помітивши, що язик мого підопічного вже починає плутатися. Я занепокоїлася: аби тільки він не напився до втрати свідомості.
Але, як каже народ, страхи завжди відчувають нас і приходять у найгірший момент.
Дітор підвівся сам, навіть пройшов через увесь зал. Та вже на вулиці його ноги підкосилися. Якби я не підхопила вчасно, то він гепнувся б на землю. Випити стільки ж, скільки й я, він точно не міг.
На жаль, ляпаси його не привели до тями. Де він мешкає, я не знала, а залишати хлопця посеред вулиці не мала ні сміливості, ні совісті. Залишалося лише одне - тягти до себе додому.
Посадити Дітора в сідло було нелегким завданням. І це мене насторожило. Мій меч у бойовому стані важив значно більше, ніж хлопець, але я підіймала клинок без зусиль. А от з його тілом довелося добре повозитися. Чому так? Може, це було попередження? Мовляв, кидай пити, бо гірше буде…
***
За час коротенької подорожі Дітор так і не прийшов до тями - навпаки, заснув ще міцніше. Його голова безвольно схилилася мені на плече, дихання вирівнялося, і здавалося, ніби він провалився в солодкий, безтурботний сон.
До будинку я його затягла теж не без труднощів. Начебто кволий, худий, а який же важкий! Руки й спина в мене горіли від напруги. Широка дубова лавка з легкістю могла замінити ліжко, тож саме туди я його й поклала. Спершу стягла з нього чоботи, потім розстебнула плащ, а наостанок відстібнула ремені, якими кріпився меч.
“Дійсно дитя”, - майнула в голові думка, коли я глянула на Дітора. Він лежав спокійно, майже по-дитячому, і здавався беззахисним. Спав, і ні за що не хвилювався.
Я бачила контракт, укладений між моїм підопічним та графом. Уважно перечитала: вік - двадцять два роки, не одружений, дітей немає, родичів, яких слід сповістити в разі смерті, теж немає. Одним словом - сирота. До сьогоднішнього дня… Хоча, аби остаточно переконатися, можна було б і зуби порахувати. Та навіщо? Я й так відчувала: у його жилах тече рідна мені кров.
Зі спальні я принесла ковдру та подушку, підсунула їх під голову й накрила хлопця тепліше. Так “дитятко” влаштувалося значно зручніше. Я ж, нарешті, зі спокійною душею попрямувала спати.
***
У спальні в мене теж був камін. Хоч і не такий великий, як у залі, проте тепла від нього вистачало, щоб зігріти невелику кімнату. Вогонь потріскував, кидаючи на стіни тремтливі тіні, і це створювало затишок, якого так бракувало після довгого й важкого дня.
Спати хотілося так, що аж повіки самі злипалися. Та все ж довелося відкласти відпочинок. З такими думками, що роїлися в голові, нічого доброго не насниться.
Я запалила товсту свічку, сіла за стіл і витягла зі шухлядки папір, перо та чорнильницю. Полум’я хиталося від кожного мого руху, кидаючи золоті відблиски на чистий аркуш.
Починати лист із запитань, мабуть, було не надто ввічливо, та й описувати своє одноманітне життя зовсім не хотілося. Але отримувач не образиться - він достатньо добре мене знає, щоб не звернути уваги на подібні дрібниці. Ну не давала я про себе знати останні п’ятдесят років, і що з того? Він сам писав мені, не чекаючи відповіді.
Декілька речень не забрали багато часу. Написане вийшло коротким, але щирим. Я запечатала лист і, тримаючи його в руках, тихо вийшла на подвір’я.
- Патда! - покликала я, піднявши руку.
За хвилину на зап’ясті приземлився ворон, нахилив голову й уважно глянув золотистим оком. Ще через мить, прив’язавши до його лапи послання, я відпустила птаха. Змахнувши сильними крилами, він рвонув угору й розчинився у темряві нічного неба.
Я провела його поглядом, аж доки силует не зник серед зірок. Потім повернулася в дім. Зазирнувши до зали, підкинула у камін кілька полін. Вогонь заграв яскравіше, і я подумки вирішила: на сьогодні мій ліміт опіки вичерпано. Зі спокійною душею піднялася нагору й нарешті дозволила собі заснути.
