Раді Вас бачити!

Сіра, на жаль, була не сама. Поряд із нею стояв той самий дивний тип - той, кому пустельник передав гільдійський медальйон Кріст’єра. Чоловік був зосереджений і мовчазний, обидві руки тримав перед собою, підтримуючи щільний захисний щит. Він тремтів у повітрі, ледь помітно мерехтів і не дозволяв втрутитися ані фізично, ані магічно.

- Сіро, зупинись! - вигукнув Вір’єн.

У його голосі було більше, ніж наказ. Під час подорожі він якось обмовився, що шкодує, що взяв дівчину до команди. Що відчуває провину - адже відбір загону значною мірою лежав саме на ньому, і ця відповідальність, схоже, досі не давала йому спокою.

- Даргет’єр мертвий, - продовжив він уже спокійніше. - Немає причин кликати в наш світ демона.

- Немає? - Сіра раптом зупинилася й повільно обернулася до нас. - А ти давно дивився в небо? Чи не помітив примарного місяця?

- Місяць я помітив, - відповів Вір’єн. - Але ще один демон нам не допоможе. Він не вирішить проблеми.

Сіра гірко всміхнулася. Її обличчя при цьому дивно смикнулося.

- Ще й як вирішить, - сказала вона й кивнула в мій бік. - Он, подивись на неї. А таких, як вона, прийде ціле військо. І де твоя впевненість, що вона не стане на їхній бік?

Вона різко відвернулася й зробила крок до артефакту, ніби остаточно прийнявши рішення.

Вір’єн навіть не глянув на мене. Йому це було не потрібно. Він і так знав, на що я здатна. І знав також, що саме пов’язує мене з цим світом.

- Шагар тобі не допоможе, - я все ж вирішила втрутитися в розмову. - Він надто розлючений, щоб погодитися на будь-які умови…

- Саме так, - перебила мене Сіра, і на її губах з’явилася крива посмішка. - Він розлючений на весь ваш вид. Тож мені навіть не доведеться загадувати бажання. Він сам кинеться в бій. І не питай звідки я все про тебе знаю.

А й дійсно звідки? Та питати навіть не намагалася, бо нарешті зрозуміла, що саме мене так бентежило.

Божевілля.

Очі дівчини були ним сповнені - не сліпою істерикою, а палаючим безумством. Таким, що не сумнівається у власній правоті. Вона або остаточно з’їхала з глузду… або ж хтось надто ретельно й жорстоко попрацював із її свідомістю.

Та, як би мені не хотілося це заперечувати, у її словах була частка істини.

Шагар ненавидів аеланців. Усіх без винятку.

Але навіть він один не зможе захистити цей світ. Не від того, що насувалося. Навіть більше - побачивши мене, він у першу чергу кинеться вбивати саме мене.

Мені кортіло кинути щось різке, на кшталт: “Якби ви не намагалися захопити світ і викликати демона заради Даргет’єра, цей світ не довелося б знову рятувати від чергової катастрофи”. Але я не встигла, бо саме в цю мить заговорив Кріст’єр.

- Навіщо це тобі, Валдрок? - спокійно, майже тихо запитав він.

Це питання зависло в повітрі важче за будь-яке закляття.

І змусило нас усіх інакше подивитися на ситуацію.

Колишній друг відповідати не поспішав. Він зверхньо окинув некроманта поглядом - повільно, з холодною зневагою, ніби оцінював не людину, а невдалий експеримент. Лише після цього нарешті заговорив:

- А як ти гадаєш? Звісно, заради влади. Скажи відверто, - його губи скривилися, - тобі не набридло постійно перед усіма принижуватися? Кланятися радам старших магів, удавати, що вони мають більше прав лише тому, що народилися раніше? Терпіти їхні заборони, обмеження, моралі? - Він зробив крок уперед, і в його очах спалахнув фанатичний вогонь. - Ні? А мені - набридло. Я хочу вільно займатися тим, що мені подобається. Без дозволів. Без страху. От, наприклад, ці чудові химери. Ти ж бачив передостанній зразок. Він майже досконалий, хіба ні?

Валдрок засміявся - і від цього стало моторошно.

- Саме так, - продовжив маг. - Армія таких створінь зійдеться з армією демонів. Звісно, будуть наслідки. Королівства ослабнуть, межі впадуть, старий порядок зруйнується. І тоді я нарешті зможу займатися тим, чим завжди хотів, - химеробудуванням. Виводити нові й нові види. Без обмежень.

- Тоді навіщо вам Шагара? - здивовано запитав Кріст’єр. - Якщо химер достатньо.

Чесно, у цьому божевіллі я теж розгубилася. Логіка вислизала, ламалася на кожному слові. Адже можна було просто натравити химер на королівства - руйнувань було б значно менше. Менше жертв. Менше хаосу.

Валдрок усміхнувся ширше.

- Бо він має стати моїм останнім творінням.

У залі запала тиша.

Я повільно видихнула.

Ні. Цей тип був ще небезпечнішим, ніж Сіра. Його вело чисте, холодне безумство творця, який вирішив, що світ - лише матеріал для експерименту.

- А що було б, якби ми не вбили Даргет’єра? - некромант не відступав, уважно стежачи за кожною реакцією. - Якими були б ваші дії?

Валдрок відповів навіть не замислившись ані на хвилину:

- Усе було б так само. Він би мені не заважав.

У мене в голові остаточно все переплуталося. Адже вампір прагнув убити віл’яна й випити його кров, щоб стати ще могутнішим. Це була його мета, його рушійна сила. І тепер виходило, що для Валдрока це не мало жодного значення? Але як він тоді збирався перетворити демона на химеру? Схоже, хід думок цього… мага був мені неосяжний. Або ж він давно перестав мислити так, як люди.

- Ріда, - тихо звернувся до мене Дітор, майже не рухаючи губами. - Сфера… вона тріскається.

Я різко перевела погляд на артефакт - і серце стиснулося. Сфера вже не була матовою, її поверхню вже обплели червоні жили, схожі на розпечені вени. Вони пульсували, періодично спалахуючи зловісним сяйвом, і з кожним таким спалахом вони розширялися.

- Відходимо, - коротко сказала я, відчуваючи, як ці… дурні добилися свого. - Усі геть із приміщення! Негайно!

Мій голос перекрив навіть гул артефакту. Часу на пояснення більше не було  ще мить, і це місце могло перетворитися на пастку для всіх нас.

Та було запізно.

Артефакт уже не просто працював - він жив.

Повітря навколо стало густим і важким настільки, що кожен вдих різав легені, мов холодний ніж. Простір тремтів, викривлювався, ніби саме приміщення намагалося втримати власну форму, але сили стрімко залишали його. Руни, намальовані Сірою на поверхні сфери, спалахували в хаотичному, божевільному ритмі - одні гасли, інші накладалися, змінюючи значення просто на очах.

Камінь під ногами вкрився інеєм, тріщав і кришився, хоча від самої сфери йшов жар, що обпікав обличчя й сушив шкіру. Холод і вогонь змішалися, ламали закони світу, роблячи його нестабільним, ворожим.

І найгірше було не це.

Я почула голос, що лунав із середини.

А ще я в  мить  зрозуміла: залишити приміщення ніхто не встигає.

Час завмер.

Разом із ним - ми всі.

Світ застряг між ударами серця - і не мав змогу рухатися далі.

Вибух пролунав глухо.

Чи то звук справді був таким, чи мене просто оглушило - розбиратися не було часу. Світ на мить розсипався на уривки відчуттів: тиск, жар, порожнеча. Коли я знову змогла зосередитися, частини храму більше не існувало.

Будівлі наче й не було ніколи. Лише понівечений простір, зламані колони, вирвані з корінням кам’яні брили. Дивом мене не зачепив жоден уламок - ані камінь, ані метал. Лише пил стояв у повітрі щільною завісою, повільно осідаючи, заважаючи розгледіти масштаби катастрофи.

Звідусіль долинали звуки.

Хтось стогнав.

Хтось кликав на ім’я, зриваючи голос.

Десь плакали.

Десь лунали прокльони й уривчасті молитви.

Це місце ще не усвідомило, що саме сталося, але вже платило за це кров’ю.

І попри весь цей хаос мої очі були прикути до однієї постаті.

Висока фігура стояла серед руїн, ніби вибух її не торкнувся. Яскраво-червоне волосся майоріло в потоках пилу й попелу, немов жива пожежа. Навіть у цій розрусі його було неможливо не помітити.

- ЕрТор’є… - почула я своє ім’я.

Його не просто вимовили. Його прогарчали - загрозливо, з люттю, ніби смакуючи кожен звук.

І тоді я зробила єдине, що могла.

Ще міцніше вчепилася в руків’я меча, відчуваючи, як магія в мені підіймається хвилею. Я була готова прикликати всіх духів водночас - навіть якщо це станеться востаннє.

Можливо, так і буде.

Та часу на вагання чи дипломатію в мене точно не залишалося. Переді мною стояв той, хто не стане зі мню домовлятися.

Раптовий спалах блискавки увірвався у простір.

Світ розірвало різким тріском, і повітря здригнулося, ніби його вдарили батогом. Світло було сліпучим, біло-синім, воно різало очі й відкидало викривлені тіні на уламки каміння.

- Та що ж ви ніяк не вгомонитеся… — пролунало з-за завіси світла знайоме, майже втомлене бурмотіння. - Схоже, одного уроку для вас замало.

У мене всередині все похололо.

Я впізнала цей голос. Мандрівник.

Той самий, що завжди з’являвся не вчасно, ламав перебіг подій і зникав, залишаючи по собі хаос та відчуття, ніби за тебе вже все вирішили. І, схоже, цього разу він знову прийшов із черговою “турботливою” витівкою під назвою “так для вас буде краще”.

Я навіть не встигла відкрити рота.

Світ навколо вибухнув яскравим світлом. Простір скрутився, немов його згорнули в тугий вузол, і мене різко підхопило, вириваючи з реальності.

Крізь засліплення й біль я все ж встигла помітити кілька постатей. Вони тягнулися до мене, намагаючись ухопити, вирвати з цієї пастки, зупинити неминуче.

Дурні.

Геть від мене.

Ця справа стосується лише двох.

І вам тут не місце.

Дітор, сподіваюся з тобою все добре і хоча б ще раз тебе обійняти.