Раді Вас бачити!

- Чула? - гукнув до мене здоровань у латах, на ім’я Лібка. Його голос, як завжди, гримів так, ніби він кричав на весь двір. - У нас поповнення.

Я лише хмикнула у відповідь, стягуючи через голову важку форму й акуратно складаючи її до шафи. Там уже чекали мої лати та темно-сіра накидка з нашитим на грудях чорним ведмедем - знаком загону.

- Чула? Я їх ще вчора бачила, - відказала я, замикаючи дверцята на замок. За спорядження ми відповідали головою: хто не зберіг, той плати з власної кишені. І немало. А додому тягти заборонено. Такий собі бзік. - От тільки одне слово мені в голові крутилося - діти.

- Діти? Ха! - Лібка зареготав так, що аж зброя на лаві дзенькнула. - Ріда, ти давно в дзеркало дивилась?

Я скривила усмішку. На вигляд мені було не більше двадцяти, хоч справжній вік перевищив життя більшості смертних. І це часто грало проти мене: у найманця має бути лице змучене війною, а не дівчаче. Та й суспільство не забувало нагадати, що жінка мала б сидіти вдома, гріти чоловіка й плодити дітей, а не тягати на собі метал. Або служити в храмі на крайній випадок.

Тому я майже завжди носила шарф, намотаний аж по самий ніс. І для скромності, і щоб не дихати смородом вулиць. З-під нього виднілися лише золотаво-зелені очі та чорні брови. Тендітну постать ховали обладунки, як і довгу чорну косу. А зріст мені добре служив - більшості чоловіків-людей я дивилася прямо в очі, а то й згори.

- Ну що, гайнемо по чарці? - запропонував Лібка, весело вдаривши мене долонею по плечу, від чого я ледве не вдарилася об шафу. - Треба ж придумати, як тих молокососів завтра зустрічати.

- Ходімо, - зітхнула я. Дома мене все одно ніхто не чекав, а від його “легкої руки” відмовитись було важко.

***

На дворі стояла пізня осінь. Дерева давно скинули своє золотисте вбрання, і тепер воно гнило під ногами, перетворене на брудне сміття. Затяжні зливи з громом і блискавицями “радували” містян майже щодня. Дощ стіною обрушувався на бруківку, перетворюючи вулички на справжні річки, в яких вода подекуди сягала колін. Потоки безжально змивали нечистоти, несучи їх до стоків за міськими мурами.

А коли дощ нарешті вщухав, над містом опускався густий, важкий туман. Він розчиняв обриси будівель, ковтав вежі й майже не пропускав сонячного світла, змушуючи кожного відчувати гнітючу сірість. Небо, затягнуте низькими хмарами, тиснуло на плечі, а день був схожий на ніч, тільки трохи світліший.

До всього додавався холодний північний вітер із моря - різкий, пронизливий, із запахом солі й вогкості. Він шмагав обличчя, проникав під одяг і безжально нагадував: “Не сьогодні, так завтра повелителька вступіть у свої законні права”. Це було передчуття зими, яка стояла вже на порозі.

Неприваблива на перший погляд корчма носила просту й невибагливу назву – “У Трьоми”. Першим, що впадало в око перехожим, була вивіска з давно облізлою фарбою, на якій ще ледве можна було розгледіти ведмедя з кухлем. Другим - низькі двері, в які кожному вищому за підлітка доводилося заходити, нахилившись. А третім - п’ять вузьких сходинок униз, одразу за порогом. Хто не знав або забував про них, зазвичай летів сторч головою та, підіймаючись, щедро бажав господарю міцного здоров’я і довгих років життя.

Років із десяток тому, коли Трьома залишив службу й вирішив узятися за більш “спокійний” заробіток, йому у спадок дісталася ця дивом не розвалена будівля. За гроші, зароблені чесно та не дуже, він зробив ремонт і заодно вирішив вкопати підлогу глибше, аби в приміщенні клієнти не мусили підпирати головами стелю. Цілий тиждень він власноруч виносив землю відрами, але результат вартував того: тепер навіть Лібка - здоровань у повний зріст - міг пройтися залом, не зачепивши жодної балки.

Попри свій сумнівний вигляд ззовні, всередині корчми завжди було чисто й привітно. Взимку тут гріло тепло великого каміна, а влітку рятувала приємна прохолода кам’яних стін. Над велетенською грубою висіла ведмежа голова з оскаленими іклами, а по обидва боки від неї застигли пташині опудала. Стіни прикрашали в’язанки сухих трав і часнику, котрі, за словами господаря, мали відлякувати немерців.

Невеликі вікна пропускали зовсім мало світла, тому більшість зали огортала напівтемрява. Єдиними острівцями тепла й затишку були свічки, що горіли тільки на вже зайнятих столах. У повітрі змішувалися запахи смаженого м’яса, диму, хмільного пива й старого дерева.

Ось такою була улюблена корчма всіх найманців графа Хайдена - тих самих, на чиїх плечах лежав обов’язок захищати столицю Дахтарії, величний Лаор. Тут вони знаходили не лише теплий куток і кухоль пива після виснажливих варт, а й місце, де можна було забути про дисципліну, розв’язати язики й кулаки, пожартувати чи посваритися з побратимами. “У Трьоми” давно стала для них другим домом - гучним, але по-своєму надійним, де завжди чекали свіже м’ясо, дешеве вино і, головне, компанія тих, хто живе тим самим небезпечним ремеслом.

За високою стійкою стояв сам Трьома - наливати напої він ніколи не довіряв іншим. Господар закладу був невисоким, кремезним чоловіком; його голову прикрашала розкішна, густа борода, над якою виділявся горбатий ніс та блискуча лисина на маківці. Попри те, що в залі працювали дві дівчини, щойно ми сіли за стіл, Трьома особисто підійшов до нас.

- З кожним днем народу все менше й менше, - після привітань заговорив Лібка, киваючи головою на майже порожню залу.

І справді, крім нашого, було зайнято лише ще два столи. Варта вже закінчилася, саме час випити кухоль елю чи й чогось міцнішого.

- Похолодало. Сьогодні навіть камін розтопив, щоб приміщення нагріти та вогкість розігнати, - буркнув господар. - А зливи теж своє роблять: більшості лінь у таку багнюку ноги волочити. Жодне взуття не витримає. От усі й гріються зараз у “Веселій пастушці”, а не в мене пиво сьорбають.

Я лише хитнула головою й позіхнула. Мовляв, багато чоловіку для щастя не треба: випивка та жінка. Трьома, звісно, це помітив.

- А ти все сама живеш? І не холодно одній? Зима вже на порозі, може час когось придивитися для зігріву? - хитро примружився він, демонструючи відсутність кількох зубів. Хм, чи не себе він мав на увазі?

- За мене можеш не хвилюватися, - відповіла я в тон, зовсім не образившись на його натяк. - Будинок лише здається холодним, та мої привиди не дадуть замерзнути. Таку ніч улаштують, що й без опалення жарко буде.

Звикла. Працюючи найманкою серед чоловічого колективу, доводилося слухати й не таке. Пропозиції провести ніч сипалися від п’яних голів мало не щотижня. А спершу, бувало, і силою тягнули. Та кілька зламаних ребер і рук швидко охолодили запальні голови.

- Ей-ех… - розчаровано зітхнув Трьома, відходячи. Здавалося, він і справді чекав, що я от-от зізнаюся й розповім йому про таємничого коханця.

Плітка, ніби я кручу роман із одруженим аристократом, уже два місяці блукала серед найманців. Хто її пустив - навіть гадки не мала.

Не встигла я й оком кліпнути, як до нас підскочила Люра, поставивши на стіл кухоль пива для Лібки та чарку вина для мене.

- Завтра треба буде зайти до Одла, купити в нього наконечників для стріл, - зробивши ковток, озвався напарник.

Я від подиву аж рота відкрила. Невже він надумав новеньких із лука відстрілювати?

- Збираюся з тестем на оленів полювати. Він має з дня на день дозвіл отримати.

Я аж полегшено видихнула - добре, що стріли не для новобранців. Лук у Лібки був чималий, важкий, і стріли відповідні - такими не тільки оленя, а й дракона можна вбити.

Далі він почав захоплено згадувати минуле полювання, а я із задоволенням слухала його та сьорбала гарячий напій із прянощами. На відміну від інших місць, тут його не розбавляли водою, тож тепло й аромат напою огортали мене, наче ковдра

Корчма, попри скарги Трьоми, поступово наповнювалася відвідувачами, а разом із ними - шумом та гамором. Розібрати слова напарника ставало дедалі важче, доводилося постійно перепитувати. Чесно кажучи, мені вже хотілося додому, та Лібка, окрилений таким уважним слухачем, уперто не помічав моїх натяків. І щойно я зібралася прямо сказати йому про своє бажання піти, як за сусіднім столом розпочалася бійка.

Двоє найманців, яких я про себе прозвала Борода та Шрам, спершу голосно сперечалися, а потім перейшли до більш “переконливих” аргументів. Нас, слуг графа, й так було небагато, але навіть Лібка не завжди пам’ятав імена всіх товаришів, що вже казати про мою - чи то “дівочу”, чи то “старчу” - пам’ять.

Борода перший врізав по пиці Шраму. Той довго в боргу не лишився й у відповідь розквасив йому ніс. Борода похитнувся, зачепився ногою за перекинутий стілець, на якому ще недавно сидів, і з дурної сили запустив ним у суперника.

Шрам, ухиляючись від летючої меблі, зачепив мене ліктем. І якраз у той момент, коли я налила собі чергову чарку - по самі вінця. А було то добре вино: густо-червоне, в міру солодке, з травами. Єдиний його недолік - плями відпираються погано. А я ненавиджу прання!

Далі все сталося швидко. Від мого удару Шрам пролетів кілька метрів і гепнувся просто на Бороду. Я ж потерла кулак, перевіряючи, чи цілий, бо трохи не розрахувала силу.

- Арідара, сонечко, заспокойся, будь ласка, - благав Трьома, з власного досвіду навіть не наважуючись підійти ближче.

У корчмі вмить запанувала тиша - така, що чути було, як на кухні шкварчить сало на пательні. Навіть п’яні відвідувачі, які ще хвилину тому гомоніли, завмерли, насторожено витріщаючись у наш бік. Усі чекали видовища: бійки між двома чоловіками та однією “дівахою”. Хоча результат, здавалося, був відомий наперед - слава завжди біжить попереду, і моя теж.

Але нічого не сталося. Усе зупинив Лібка. Він неспішно підвівся зі стільця, провів поглядом по хороводу порожніх келихів на столі й спокійно, майже байдуже, промовив:

- Час додому.

Сказав він це так буденно, наче й не було щойно розбурханої бійки та загальної напруги. Його слова враз охолодили мій запал.

- Йдемо, - погодилася я. Люди розступалися переді мною, наче вода перед човном, і ми без перешкод рушили до виходу.

Та вийти так просто не судилося. У дверях уже чатувала інша несподіванка.

Перешкодою у дверях став Вір’єн зі своєю компанією.

Молодший син аристократа, який з якихось незрозумілих причин працював на графа. Білявий, вродливий, молодий, завжди добре вбраний і при грошах - він користувався популярністю у жінок. У всіх, окрім мене. Бо мені було з ким порівнювати, і до ідеалу Вір’єн мав іти ще довго, наче пішки до Триграда.

Та коли найманцю бракує неприємностей, він починає шукати їх сам. От і Вір’єн раз по раз ліз до мене зі своїми залицяннями. Не сперечаюся, не така вже я й страшна. Висока, струнка, з рівними ногами та тонкою талією, із майже пласким бюстом. Очі - мигдалеподібні, золотаво-зелені, обличчя - з високими вилицями та гострим підборіддям. Ніс рівний і прямий, губи тонкі, зуби білосніжні, рівні, у повному комплекті з тридцяти шести штук. Так що посміхнутися було чим.

Але найбільше я пишалася своїм волоссям: густим, чорним, важким, яке щоранку доводилося заплітати в косу, аби не заважало. І все ж, коли поряд проходила Люра з “динями” замість грудей, повними губами та тацею, повною пива, чоловічі погляди зверталися явно не до мене. Тож, гадаю, зачепила Вір’єна не моя врода, а моя відмова. Бо не щодня якась дівка ставить синяк під оком молодому паничеві. А я ще й два ребра йому зламала, та зуб вибила. Навіть не знаю, скільки золота він відвалив магам, аби те все полагодити.

- Арідара, - в обличчя мені вдарив міцний запах алкоголю. Схоже, “У Трьоми” була не перша корчма на їхньому шляху. - Такій ніжній особі не слід висловлюватися, наче якась хвойда. Ці вуста створені для іншого.

Схоже, я справді не помилилася, коли вголос вилаялася. І це я - ніжна? Та хто ж тоді зламав йому ребра й вибив зуб?

Добре хоч тоді нас ніхто сторонній не бачив, а сам Вір’єн нікому не поскаржився. Інакше мене чекала б неминуча страта за напад на аристократа. Довелося б знову тікати в невідомому напрямку.

- Відійди з проходу, - майже спокійно попросила я.

- Лише один поцілунок - і я відійду.

Мабуть, йому й справді це здалося дотепним, бо його компанія вибухнула сміхом.

- Коли примарний місяць на небі з’явиться, - пообіцяла я, протискуючись крізь натовп до дверей.

- Домовились! Головне - пам’ятай, ти обіцяла! - долетіло мені услід, коли я вже була надворі.

Прохолодне нічне повітря відразу подіяло заспокійливо, й відповідати я не вважала за потрібне. Тим паче позаду, важко човгаючи ногами, вже плентався добряче п’яний Лібка. Я зітхнула: у такому стані він сам додому не дійде. Добре хоч свого коня я вже забрала з конюшні.

Підсадивши напарника в сідло, сама пішла поруч пішки. На щастя, будинок, де мешкав Лібка, був неподалік.

З нічного неба мрячив дощ, обіцяючи от-от перейти у справжню зливу з громом і блискавками. Тому я не стала гаяти часу: стягнула Лібку з коня, посадила під дверима його дому й постукала. Чекати, доки відчинять, не стала. Замість цього сама швидко всілася в сідло й попрямувала до міських воріт.

***

Мій дім стояв у невеличкому селі Олдем, що тулився майже під самими стінами міста. Житло в самому місті я могла б знайти без проблем, аби щодня не долати міські ворота. Та я занадто не любила надмірно допитливих сусідів, міський сморід, тарганів і несподівані візити посильних від керівництва. У селі ж було тихіше й простіше дихати.

Олдем складався з кількох вузьких вуличок, що звивалися між низенькими хатами з солом’яними дахами. Деякі будівлі виглядали занедбано, інші - доглянуті, з охайними квітниками біля вікон. Вдень на вулицях час від часу метушилися селяни: хтось вів худобу, хтось повільно прямував на ринок, а діти ганялися один за одним.

Вночі майже всі сиділи по хатах, хіба що місцевий шинок залишався відкритим, випускаючи назовні запах пива та шкварчання сала на пательнях. Від звичайного сільського життя віє спокоєм і своєрідною тишею, перерваною лише гавкотом собак, кукуріканням півня або ледь чутним шелестом вітру, що грався в гілках дерев.

Кожна вузька вуличка, кожен камінь чи дерево дихали минулим, а старі віконниці й скрипучі двері шепотіли свої маленькі таємниці. І хоча село виглядало тихим і звичним, відчувалося, що за його спокоєм ховаються маленькі радощі й турботи кожного мешканця.

Мій будинок дістався мені у своєрідну “спадщину” років так п’ятдесят тому. Стара, одноповерхова будівля з вежею та мансардою була зведена з сірого каменю і колись належала якомусь не надто значному ерлу, рід якого давно згас. Я придбала його тоді майже задарма, а два роки тому офіційно заявила свої права як спадкоємиця. На щастя, за весь цей час ніхто інший дім не забажав, і він так і стояв порожнім, зарослий чутками.

Люди казали, ніби тут мешкають привиди, що вселяються в кожного, хто наважиться поселитися без дозволу. Насправді ж жодних привидів не було - лише магічний захист та наскрізний протяг, що свистів ночами в кожній шпарині.

Але була в домі одна річ, заради якої я його особливо любила, - камін. Здоровезний, із химерною ліпниною, він займав майже третину стіни у вітальні. Звісно, без вогню кімната була крижано холодною, настільки, що пара йшла з рота.

Не роздягаючись, я підійшла до каміну, розпалила полум’я і з насолодою простягла до нього руки. Мої пальці мерзли завжди, незалежно від погоди.

Їсти не хотілося, спати теж. Тож я вмостилася на товстому, старовинному килимі - він теж лишився від колишніх господарів і був зачарований на вічне збереження. Сиділа й дивилася, як у вогні танцюють язики полум’я, наче примарні постаті, що перепліталися й розходилися, створюючи власну безмовну історію.

Я повернулася в Лаор два роки тому й майже одразу влаштувалася найманцем у графа. Здебільшого займалася тим, що разом із королівськими вартовими слідкувала за порядком у місті. Чесно кажучи, роботи було чимало. Майже все місто складалося з нетрів, де тіснилися ремісничі майстерні, таверни та борделі. Аристократи ж мешкали в Верхній частині міста, за окремою стіною, через яку постійно намагалися проникнути то крадії, то просто допитливі діти. Платили за таку роботу небагато, та мені вистачало, щоб не голодувати.

Я посміхнулася, згадуючи той день, коли прийшла влаштовуватися на роботу. Про те, що граф набирає нових людей, я почула в корчмі, де саме обідала. До цього встигла отримати купу відмов і вже думала їхати далі на північ, коли вирішила дати місту ще один шанс. Тим паче, вимог для найму було лише три - і всіма ними я володіла: кінь, зброя та вміння битися.

На мене тоді подивилися як на божевільну: тоненька дівчина, наче тростинка, прихопила батьківський меч і втекла з дому, претендувала на чоловічу роботу. Жінки-найманці, звісно, також були, та вони зазвичай були здоровезними, міцними бабами, руки яких в обхваті товщі за мою талію. Посміявшись, мені порадили шукати роботу в іншому місці, навіть назвали декілька адрес і вказали на двері.

Я не образилася. Тим паче, що інколи вже думала пожити й таким життям. Та довелося відмовитися від цієї ідеї, бо розуміла: не зможу - вб’ю першого ж клієнта. Тому, скинувши з плеча плащ, що переховував не лише кольчугу, а й меч у простеньких піхвах за спиною, я була готова до дії.

Сміх стих раптово й повисла тиша, коли лезо мого меча опинилося біля шиї одного з чоловіків. Оголяти зброю в присутності аристократа було заборонено, тому мій виклик виглядав як ляпас - а таке не пробачалося. Арешт, в’язниця, тортури, страта. Але граф лише окинув мене поглядом і дав дозвіл на бій.

Влаштувати красивий бій у тісній кімнаті не вийшло - заважав розмір мого меча. Та все ж мені вдалося вибити зброю з рук супротивника і добити його кулаком, бо той не хотів визнавати моєї перемоги. Граф Хайден оцінив мої здібності. Перш ніж взяти мене до себе, поцікавився: де я навчалася. Довелося брехати - про те, звідки я, і хто мене тренував. Добре, що острів Камаки лежав далеко на сході, а поруч не було нікого, хто міг би перевірити мої слова.

В охороні ходили по двоє, і мені дістався напарник - Лібка. Здоровезний чоловік, зростом вище за мене на голову, зі шрамом на щоці. Та не дивлячись на страшний вигляд, він був добряком, що обожнював свою родину та полювання. Родина у нього була велика: дружина, тесть і три доньки, які вже давно були заміжні й жили окремо.

Ось так я почала свій черговий шлях у цьому місті, крокуючи між його вузькими вуличками та старими кам’яними будинками, де на кожному кроці відчувалася історія і своя, особлива атмосфера.

***

Я любила дивитися на вогонь, на його дикий танок полум’я, що часом здавався живим, наче маленькі примари минулого. Просиділа б так до ранку, якби не почула шум у дворі. Щоб зрозуміти, що відбувається зовні, мені навіть з підлоги вставати не потрібно: я й так знала - знову до села забігли вовки в пошуках їжі, а сусідські собаки навіть визирнути бояться.

Мені це байдуже: худобу не тримаю, з подвір’я нічого не вкрадуть. Навіщо зайве виходити в ніч, залишаючи вже теплу кімнату? Тому я просто підвелася з підлоги, зняла чоботи й вкрилася плащем, щоб лягти спати на тахті. Настільки мені було лінь йти до спальні, розпалювати камін ще там і роздягатися, що цей спокійний, нехитрий варіант здавався найкращим.

Полум’я каміна ще довго висвітлювало кімнату, кидаючи тіні на стіни, а я лежала, слухаючи нічні звуки: віддалене виття вовків, шелест гілок за вікном і тихий хропіння свого власного спокою. Було в цьому щось заспокійливе, навіть коли ніч приносила небезпеку.