Спочатку:
На сторінку книги
Старий світ помер.
Новий світ народився.
Народився з багна, крові й ненависті - спотворений, без честі, без моралі, без душі.
Я сиджу й дивлюся на цей Новий світ згори і серце стискається, наче його хтось запхав у металеву клітку.
Старий світ…
Ти не був досконалим, але ти був мені рідним.
Я приймала тебе з усіма твоїми вадами - як приймають близьку людину, що дратує, але без якої не можеш дихати.
Ти був моїм домом. І саме тому, коли ти покликав мене - я прийшла. Без вагань. Без сумнівів. На поклик порятунку, на поклик війни.
Ти, Старий світ, ішов крізь сторіччя велично, як старий король, що несе свою корону.
Війни, голод, хвороби - ти сприймав їх, як дрібні перепони, лише зрідка відмахувався від них, мов від настирливих мух.
Ти крокував упевнено, прямуючи до світла Знань, бо вірував у них як у священний вогонь, що розганяє морок невігластва.
Я ледве стримую сльози, коли згадую твої Великі міста - чисті вулиці, блиск фонтанів, що дзюркочуть прозорою, мов кришталь, водою.
Згадую академії, з високими вежами і бібліотеками, повними ароматом пергаменту.
Поля за міськими стінами - оброблені, доглянуті, родючі.
Сади, де спокійно шелестить листя і чути дзвін бджіл.
Ріки, з яких можна було пити, не боячись отруїтися.
Ліси, що дихали волею і глухим гулом звірів, які ще не знали страху перед людиною.
Я пам’ятаю музику.
Її легкі звуки ковзали повітрям, торкались душі, і світ, здавалось, ставав кращим.
Кожна мелодія - мов відлуння серця, що озивається з інших світів.
Але твоє величчя, Старий світ, лишилось у минулому.
Його накрило попелом, і тепер тут панують гроші, насильство й духовна пустка.
Новий світ не знає вдячності. Він не пам’ятає ні коренів, ні честі.
Старий світ…
Ти більше не повернешся.
Ти покинув мене серед бруду, продажності й ненаситної жадібності.
Ти лишив мене беззахисною перед спокусами Нового світу - мов дитину, що раптом прокинулась серед снігової пустощі.
Гей, Старий світ!
Невже ти справді віриш, що я зможу вистояти тут без старих звичок, без того, що тримало мене живою?
На що ти сподівався, кидаючи мене у вир коханої війни, знаючи, хто я, знаючи, як важко мені було відмовитися від минулого?
Ти ж знав… ти завжди знав, що це зламає мене.
Але ти помер. І разом із тобою зник мій сенс.
Мені більше нема кого захищати.
Мені більше нема заради чого жити.
Жити…
Для таких, як я, життя - довге, надто довге.
Ми бачимо, як пролітають цілі століття, як міняються епохи, як світ, що ми берегли, гниє із середини.
І смерть - здається порятунком, але навіть вона не завжди приходить вчасно.
Гей, Старий світ, скажи - навіщо ти кликав мене?
Навіщо розбудив із Вічного Сну, якщо збирався залишити?
Навіщо покликав мене, коли вже вмирав?
Навіщо так тягнув із цим закликом, що навіть я - та, хто могла тебе врятувати - уже не встигла?
Це питання я ставлю собі щоразу, коли прокидаюся.
Навіщо я прокинулася тоді?
Навіщо мені показали смерть світу, який я любила?
І найстрашніше - що мені тепер робити…
Тут, у цьому Новому світі, де ні ти, ні я вже не маємо місця.
