Спочатку:
На сторінку книги
- Як там твоя дитина? - запитав мене Лібка наступного дня після того, як у мене остаточно оселився Дітор.
Попередній тиждень мій підопічний провів у відчайдушних пошуках житла, але всі спроби закінчувалися нічим. То орендна плата зависока, то господар ревнивий, то бабця-злючка всею душею ненавидить квартирантів, то ще якась дурниця. Залишалася одна надія: перетерпіти все це й чекати, доки його візьмуть на постійну службу. А там - жити в казармі, ділити житлову площу з клопами, вошами, прусаками, пацюками й іншими найманцями.
Я подивилася на його муки й ненав’язливо запропонувала пожити в мене хоча б до весни, доки він не звикне до роботи і не збере трохи грошей. Причини такої несподіваної щедрості знала лише я.
Спершу Дітор відмовився. Але після чергового “непорозуміння” з господарем орендованих кімнат таки здався. І справді: краще вже канапа у вітальні та адекватна господиня, яка не вішається йому на шию й млосно не зітхає за кожної нагоди, ніж тісна комірчина та постійні суперечки з господарем. Особливо коли доводиться знов і знов пояснювати, що дружина чи донька господаря сама прийшла до нього серед ночі, та ще й без одягу, і він тут зовсім ні до чого.
Я ж, зрадівши дармовій силі, грошей із Дітора не брала, спихнула на нього приготування їжі й більше не обпалювала руки, намагаючись самотужки куховарити. За це Лібка обізвав мене “рабовласницею”.
Коли напарник дізнався, що я взяла квартиранта, то одразу почав жартувати, як йому тепер звертатися до Дітора - зятю чи онуку. Майже щоранку мої дні починалися з нового “свіжого” жарту на цю тему. Але за тиждень ті дурниці йому набридли, і тепер він просто поцікавився, як ми там уживаємося.
- У Дітора сьогодні розподіл, - відповіла я. - А вчора цілий вечір бігав по кімнаті, наче скажений. Меч із рук не випускав, так і заснув, обійнявши його. Добре ще, що той був у піхвах.
- А ти, бачу, переживала разом із ним, - хмикнув Лібка. - Краще б допомогла хлопцеві розслабитися й забутись. А то, мабуть, просиділа цілий вечір, замкнувшись у вежі.
- Свіжий жарт? - холодно поцікавилася я, дивлячись на його самовдоволену пику.
Щоб це зробити, мені довелося підняти очі від дороги. І саме тому я не помітила замерзлої калюжки, присипаної першим сніжком. Нога поїхала, і я з усього розмаху гепнулася на свою худу п’яту точку, грюкнувши кістками та обладунками так, що луна прокотилася вузькою вулицею.
Напарник одразу простягнув мені руку, допомагаючи підвестися.
- Хоча знаєш що? Це він тебе вдочерив, - знову пожартував Лібка, дивлячись, як я обтрушую з одягу сніг, - отже, мені варто звертатися до нього - брате.
Зима. Вона прийшла раніше, ніж я очікувала, і відразу захопила владу не лише над містом, а й над усім краєм, що простягався між холодним Північним морем та засніженими Корданними горами. Її подих не оминув і Гальцію - колись частину материка, відділену від нього сильним землетрусом і перетворену на самотній острів.
Не встигла я привести себе до ладу, як хтось різко штовхнув мене у спину, й я знову опинилася в заметі.
- Гей! А обережніше?! І де твоє “вибачте”?!
- Буду винен! - крикнув той, навіть не зупиняючись. - Біля Північної брами таке діється!..
Ми з Лібкою лише обмінялися погладями й, не змовляючись, рушили слідом за найманцем на ім'я Мірдій у бік воріт.
І справді - там було на що подивитися. Ворота, які зазвичай зачиняли лише на ніч, тепер стояли наглухо замкнені. На міських мурах юрмилися вартові: “зелені” у своїх накидках, ще зовсім молоді й не надто досвідчені, впереміш із нашими, загартованими вояками. Їхні луки вже були натягнуті, а списи наставлені вперед.
Монстри з’явилися серед білого дня. Вони сунули до стін, голодні, мов хижаки, що відчули запах крові. Міські собаки вили, а жінки поспіхом зачиняли віконниці.
- За кожну їхню голову плачу п’ять срібників! - гримнув голосом Жадка, наш скарбник, аби чули всі.
- А як ти їх рахуватимеш, га? - озвався хтось із натовпу. - Звідки знатимеш, хто кого зарубав? Чи з нами підеш?
- Та мені й звідси добре видно буде, - байдуже відповів Жадка. - А там, що відсічете, самі принесете.
- А що це ти такий щедрий сьогодні? - гукнув інший. - Може, краще лучників послати?
- Он воно як! - скривився скарбник. - Постійно скиглите, що грошей нема, а як дають шанс заробити - відмовляєтесь?
- Так і скажи, що видовищ захотілося, - зухвало кинула я, зустрівши його погляд і не кліпнувши.
- Захотілося, - не заперечив він, і в голосі його промайнув хижий вогник. - Вирішив трохи вас поганяти. А то від неробства скоро жиром обростете, - він кивнув на животи деяких найманців, що ледве втискалися в ремені обладунків. - Даремно вам тільки гроші платять…
Я лише пирхнула. Сваритися сенсу не було. Зима на носі, а їсти хотілося всім. Гроші зайвими не бувають.
Показушничати перед усім натовпом я не стала: спритно спустилася вниз по хисткій драбині, а вже за мить ми з Лібкою вийшли за ворота. Одну половину важкої брами залишили прочиненою спеціально для таких добровольців, як ми.
Лібка не надто любив такий заробіток, але кинути мою спину напризволяще не міг. В здорового чоловіка совість не дозволила б сидіти в кущах, поки жінка йде на рожен. Те, що ця сама жінка йшла туди добровільно й за гроші, до уваги він не брав.
Вовкведи, побачивши нас, відразу відірвалися від крижаних мурів, які щоранку спеціально поливали водою для додаткової безпеки. Вони вишкірили свої жовті ікла, від яких мороз ішов по шкірі, й ринули просто на нас.
Взяти нас у кільце з першого наскоку їм не вдалося: наші спини прикривали високі міські стіни. Але довго ховатися під захистом каменю не вийшло - земля під ногами була слизькою, ноги роз’їжджалися, змушуючи відступати на більш відкритий простір.
За три роки роботи разом ми з Лібкою навчились розуміти одне одного без слів і діяти, як добре злагоджений механізм. Вовкведи були страшенно сильними: лапою вони могли переламати людині хребет, а зубами - перекусити сталевий клинок. Тому ми виробили власну стратегію ще на одній із мисливських вилазок: один відволікає, інший атакує. Тварюки губилися від такого маневру, й перемогти їх ставало значно легше. Тоді проти нас було двоє, та й ми були втрьох. А тепер навколо ревло з пів сотні цих потвор, а добровольців назбиралося лише семеро.
- Стережись! - пролунав позаду раптовий крик.
Я обернулася й мало не вилаялася від несподіванки. Переді мною стояв Дітор - у форменій темно-сірій накидці. Новоспечений найманець королівства, здавалося, зовсім не хвилювався: першим же ударом він відтяв голову найближчому вовкведю.
- Що, підзаробити вирішив? - кинула я, коли колишній підопічний впритул підійшов до мене, дорогою відрубавши лапу ще одній тварюці.
- Та борги ж треба віддавати, - всміхнувся він. - Як ти його… Чур, ці дві монети мої, - додав, коли я одним рухом відтяла голову тому, кого він поранив.
- Хитрий який, - хмикнула я. - Тут тільки голови оплачуються, а не лапи.
Багато заробити нам не судилося. Химери швидко второпали, що легкої здобичі не буде. Тим паче зі стін посипалися стріли, підтримуючи нас. Звірі піджали куці хвости й утекли назад у ліс. Переслідувати їх ніхто не ризикнув: вистачило й двох постраждалих з нашого боку. Один був поранений у руку, інший лежав без свідомості.
Почали збирати трофеї. Найбільше голів виявилося у Лібки - аж три. У мене - дві, одна з яких частково належала Дітору. У нього самого, через запізнення, їх було лише одна - найменше серед усіх. Голів чудовиськ, убитих стрілами, ми не чіпали: хай уже лучники самі розбираються, чия стріла влучила в яку ціль.
***
Увечері ми втрьох сиділи в корчмі “У Трьоми”, обмиваючи першу зарплату Дітора. Теплий зал був наповнений запахом смаженого м’яса, свіжого пива та немитих тіл. Навіть у такому гомоні ми почувалися своєю компанією, відгородженою від решти світу.
- З ким тебе в пару поставили? - поцікавився Лібка, відставляючи кухоль убік.
- З Гредором Матським, - відповів Дітор, жуючи настільки жадібно, що ледве не захлинувся шматком смаженої свинини.
- Пощастило ж як! - схвально промовив Лібка й навіть підняв великий палець. - Минулого його напарника нещодавно в могилу відправили - упав з коня п’яним і шию собі зламав. А сам Гредор мужик на диво спокійний, випиває лише на свята, без потреби в бійки не лізе. І головне - чесний та надійний. За стільки років жодного разу мене не підводив.
- А ти звідки його так добре знаєш? - поцікавилася я. Мені було цікаво, бо поки Лібка перелічував чесноти Гредора, сам лише зітхав і кидав на мене сердиті погляди. Його власний напарник був повною протилежністю: п’яниця, забіяка, якого тягнуло встрявати в будь-яку бійку.
- Так він же через два будинки від мене живе, - пояснив Лібка. - Разом виросли, ще з дитинства знаю.
- Я спершу думав, що мене взагалі не візьмуть, - признався Дітор, - такі суворі й похмурі вони всі були на відборі.
- Та ще б не взяли, - посміхнулася я, - з такими рекомендаціями, та ще й від мене.
- А в тебе якісь особливі рекомендації? - підозріло запитав Дітор.
- Авжеж, - усміхнулася я, згадуючи перекошене лице Жадки, коли довелося звітувати за мого підопічного. Наче його кислим вином пригостили, а не офіційний папір на стіл поклали.
Ім’я Жадка підходило йому якнайліпше. Він був до грошей жадібний, немов дракон до своїх скарбів. Про таких у народі казали: “Узимку снігу не випросиш”, - не те що премії чи надбавки до платні. Тож його сьогоднішня щедрість здивувала всіх, і в мене закралася підозра, що він під шумок приписав собі кілька волведівських голів, аби ще тугіше набити власний гаманець. Лібка якось жартував, що у Жадки, мабуть, предки-дракони водилися, бо такої любові до золота й срібла не кожна людина досягне.
Трохи згодом у корчму зайшов Барго зі своїм новим напарником. Я впізнала його відразу - високий, худорлявий Сарка Литий, який лише нещодавно відслужив свій обов’язковий термін і тепер вирішив заробляти сам на себе. Барго, побачивши нас, кивнув на привітання, але далі з напарником зайняли столик неподалік та жваво заговорили про щось своє.
Цього вечора “У Трьоми” було не проштовхнутися. Схоже, зібралися всі найманці, окрім тих, хто ніс варту, аби обговорити денні події. Навіть дехто зі вартових зазирнув - не молоді новобранці, а ті, чий термін служби добігав кінця й хто вже придивлявся до лав найманців як до майбутнього.
Неофіційне зібрання тривало аж до півночі. Ми з Дітором зібралися йти, та виявилося, що місто залишити неможливо: за законом усі ворота замикалися із заходом сонця. У мене завжди була своя “хвіртка” - таємний прохід, який відчиняли за мідний, - але цього разу навіть там довелося отримати відмову. Через прибулих “гостей” наказ був жорсткий: ніхто не виходить і не входить.
- І що тепер? - зітхнув Дітор. - У казарму йти? Чи, може, в трактир? Раптом кімната вільна є, - він майже не пив, обмежившись кількома ковтками пива, тож говорив тверезо.
Я скривилася. Годувати казармених вошей чи трактирських клопів - задоволення сумнівне. Доведеться йти до Лібки, з яким ми лише пів години тому попрощалися, побажавши одне одному спокійної ночі.
***
В самотніх вікнах ще жевріло світло - містяни засиджувались до глибокої ночі, намагаючись виготовити побільше товару. Десь у темряві ще бухала молотами кузня, і, що дивно, цей гуркіт зовсім не заважав сусідам спати. Але більшість будинків стояли глухими й мовчазними: чорні порожні вікна дивилися на мене з білих стін, немов сліпі очі. Я тільки й молила небеса, щоб пізній гість, тобто я, не застала, коли господарі сплять уже десятим сном. Краще було б одразу їхати разом із Лібкою, а не тягнутися до воріт і ще пів години марно торгуватися з вартовими.
Позаду майже дрімав у сідлі Дітор. Він повністю довірив мені вибір дороги й, здавалося, вже бачив сни на ходу. Тому, коли я різко зупинила Ебона, він лише в останню мить встиг смикнути повід, аби його шкапа не врізалася нам у хвіст.
- Ти чого? - запитав хлопець, роззявляючи рота у величезному позіху.
- Тс-с! - я різко приклала палець до губ і жестом показала вперед, у темний закуток вулиці.
Повільно й без зайвого шуму витягла меч із піхов і повела коня вперед. Дітор, зрозумівши, що справа серйозна, теж звільнив свій полуторник і став час від часу озиратися назад, немов очікуючи удару з темряви.
Інстинкт мене не підвів. Варто було під’їхати ближче, як із закутка вийшла компанія брудних, давно не голених типів. Від них тхнуло пивом, кислим вином, сечою і потом, аж нудило.
- Ей, ваша милість, - заговорив один, очевидно ватажок, простягаючи руку й хапаючи Ебона за повід, - не підкажете, де тут можна швидко заробити?
- На цвинтарі, - холодно прошипіла я у відповідь, краєм ока вловивши, як Дітор напружився, стежачи за іншими. Двоє вже зайшли з флангів, відрізаючи нам шлях до втечі, а на даху я помітила ще одного - сидів там, певно, з арбалетом. Хитрий хід, тільки не врахували одного: мені зовсім не складно йти по трупах. Совість мене не мучитиме.
- А ближче немає? - з тією ж гидкою посмішкою запитав ватажок.
- Немає, - відповіла я і в ту ж мить зіскочила з коня.
Ебон, відчувши свободу, став дибки й важким ударом копита проламав череп нахабі, що тримав його за повід. Кістки хруснули так, що аж мороз по спині пробіг. Той звалився додолу навіть не встигнувши крикнути.
Інші грабіжники застигли на мить, не встигаючи збагнути, що трапилось. Їх тепер залишалося шестеро, якщо не рахувати арбалетника на даху. Але й його довго не довелося чекати: Дітор, оцінивши ситуацію, швидко вихопив ніж і, не вагаючись, метнув у темну постать нагорі. Ніж цілі досяг. Злодюжка захрипів, похитнувся й полетів із даху каменем вниз.
- П’ятеро, - буркнула я, роблячи різкий випад і зносячи голову найближчому нападнику.
Кров теплим фонтаном окропила сніг, а Дітор, відбивши чужий удар полуторником, різко відштовхнув другого грабіжника плечем у стіну. Той зойкнув і впав, а ми знову стали спина до спини, готові до нової хвилі атаки.
Повітря різко загусло від запаху крові. На мить у вузькому провулку запала тиша - нападники, шоковані загибеллю свого ватажка, не знали, що робити. Але вже за кілька ударів серця натовп ожив.
Перший кинувся до мене, замахнувшись іржавим тесаком. Я легко відскочила убік, і його клинок ковзнув лише по повітрю. В наступну мить моє лезо увійшло йому в груди між ребрами, а коли я виривала меч назад, він захрипів і впав на коліна, обхопивши рану, немов міг її затулити.
- За спиною! - крикнув Дітор.
Я встигла обернутись - іскри посипалися, коли полуторник новоспеченого найманця відбив удар сокири, спрямованої мені в потилицю. Хлопець ще не мав достатнього досвіду в реальному бою, рухи часом були різкими й надто поспішними, але в очах палав вогонь: він не дасть мене зачепити. Його суперник отримав ногою в живіт, і той зойкнув, відлетівши до стіни.
Третій наважився напасти одночасно на нас двох. Я підставила клинок під його удар і зробила різкий розворот, дозволивши Дітору завдати бокового рубаного удару. Лезо пройшлося по шиї, і темрява назавжди поглинула грабіжника.
Тим часом Ебон, все ще скажений від напруги, копитами розкидав двох інших. Один отримав удар прямо в груди й упав на сніг, хриплячи, другий полетів на спину, вдарившись потилицею об камінь.
Я вже відчувала, як серце гупає в скронях, а тіло рухається саме, не потребуючи довгих роздумів. Лезо співало в моїх руках, розрізаючи холодне повітря й плоть, а крики й брязкіт зброї розносилися луною по вулиці.
Останній з тих, що лишився на ногах, спробував утекти. Та я випередила його - зробила випад і встромила меч у спину, аж поки лезо не вийшло з грудей. Він здригнувся, спробував щось сказати, але з рота полилася лише кров.
Коли все скінчилося, провулок наповнила тиша, і тільки наш прискорений подих та ржання Ебона порушували її. Сніг під ногами вже був не білим, а багряним.
Дітор витер меч об сорочку одного з мертвих і видихнув:
- От крек… це було не так страшно, як я уявляв.
Я глянула на нього й посміхнулася краєм вуст.
- І що у вас тут відбувається? - запитав молодий вартовий, зупинившись у кінці провулку й здивовано дивлячись, як я витираю закривавлений меч об брудну сорочку одного з убитих. Його обличчя біліло в світлі смолоскипа, а в очах читалася суміш страху й юнацької бравади.
- А ти що, не бачиш? Вулиці за вас прибираємо, - огризнулася я, навіть не підводячи погляду.
Вартовий ковтнув слину, злегка переминаючись із ноги на ногу, ніби намагаючись виглядати серйозно, але при цьому не надто підходити ближче. Мабуть боявся, що його знудить.
- Арідара, а що ви так пізно робите в місті? - його голос зрадницьки тремтів.
- Тебе чекаю, - відрізала я, ховаючи меч у піхви. Дурні запитання хлопчиська дратували ще більше, ніж запах вміст кішок та крові. Звідки він знає моє ім’я - мене не цікавило. - А ось де ви були, коли вони на нас напали? - різко кинула я у відповідь.
Стражник відвів очі, відчутно знітившись.
- Та… тут недалеко, - промимрив він, переступаючи з ноги на ногу, - але… вам доведеться завтра зайти й пояснювальну написати. А то й перед графом особисто звітувати. Занадто вже багато трупів у вас вийшло цього разу.
Я пирхнула, зловивши його переляканий погляд. Хлопчина явно ніколи не бачив стільки мертвих одразу, та ще й таких обдертих грабіжників.
- Зайду, не переймайся. На вас нічого не повісять, - відповіла я з ледь помітною посмішкою. - Спокійної ночі, юначе.
З цими словами я легко підскочила в сідло. Ебон нетерпляче бив копитом по бруківці, готовий вирватися з темного закутку. Я натягнула повід, і ми потихеньку поъхали вперед, залишивши за спиною тишу, перервану лише тремтливим тріском смолоскипа та нервовим подихом молодого вартового.
***
На наше щастя, у будинку Лібки ще не спали. Мар’єна, побачивши нас заляпаних кров’ю, театрально закотила очі, ніби ось-ось має впасти в непритомність.
- Де ж це вас так, діточки? - розвела руками і заголосила жінка.
- По дорозі до вас, - відповіла я, передаючи Мар’єні плащі, заляпані кров’ю.
- І де ти тільки знаходиш ці неприємності? - запитав Лібка, який також повертався цією дорогою додому.
- Це не я їх знаходжу, - тихо усміхнулася я, - це вони мене знаходять, - додала, спостерігаючи, як Мар’єна метушилася на кухні, збираючи посуд і щось шурхотіло в каструлях.
Не звертаючи уваги на наші запевнення, що ми зовсім не голодні, жінка поклала на стіл ще теплі пиріжки з м’ясом та грибами. Світра, дочка Лібки, швидко поставила їх на стіл. Поки я з Дітором обережно змивали кров з рук і обличчя у відрі, запах свіжоспечених пиріжків наповнив кухню, нагадуючи, що, незважаючи на всі пригоди, ми все ще в безпеці.
Поївши вдруге, ми нарешті завалилися спати. І тут я була непохитна. Відмовившись від спальні, ми з Дітором розклалися прямо на кухні на широких лавках, застелених шкурами, які чудово заміняли лежаки. Мене непокоїв тільки погляд Світри - той голодний, тваринний погляд, яким вона оцінювала Дітора. Ні, я не ревнувала найманця, але зайвих проблем із Лібкою мені зовсім не хотілося. Тим паче, що дівка заміжня, а зараз перебуває у батьків, бо її чоловік з караваном десь на півдні.
Заснути відразу не вдавалося. Мене не покидала одна деталь: тінь, що промайнула неподалік від місця бійки. Спочатку я майже не звернула на неї уваги, але тепер, у тиші ночі, храп Дітора не рахувався, відновлюючи в пам’яті події, пов’язані з грабіжниками, тінь спливла у пам’яті, як непрошений знак. Мимоволі я напружилася, прислухаючись до кожного шурхоту в будинку, і серце трохи стиснулося - відчуття небезпеки не відпускало.
