Раді Вас бачити!

Кентавр справді не спав. Він сидів у бібліотеці - у тій самій кімнаті, де книги пахли так спокусливо: запах старого паперу, сухого пилу, воскових свічок, які поволі згасали на полицях. Колись я не могла терпіти цей аромат - він здавався задушливим, надто густим, ніби витісняв повітря. Але тепер… тепер він навіював дивне поєднання спокою й тривоги. Наче дім, у якому давно не була, але пам’ятаю кожну деталь.

Адір сидів за низькою круглою тумбою, схожою на зріз якогось прадавнього дерева. Грубі пальці перекладали сторінки товстої книги так обережно, ніби то була жива істота - не дивно, він завжди мав до них надмірну повагу. Його темне волосся спадало на широкі плечі, а кінські копита ритмічно постукували по дерев’яній підлозі, відбиваючи думки, які він не озвучував.

- Хто я така, щоб судити грабіжників і вбивць? - запитала я тихо, але твердо.

Адір підняв голову.

Його карі зі світлими цяточками очі світилися тією мудрістю, яка у кентавра завжди межувала з терпінням.

- Демон, - філософськи відповів він, не кліпнувши. - Стародавній демон. На мить він ніби всміхнувся куточками губ. - Вийшло?

- Так, - видихнула я. - Він упорався. Аж камінь з душі впав.

- А могло бути інакше? - спитав Адір уже м’якше, закладаючи закладку й прикриваючи книгу долонею.

- Могло, - зізналася я. Плечі нарешті відпустили напругу, але руки все ще тремтіли. - Але сьогодні вдача була зі мною.

Кентавр уважно на мене подивився, ніби намагаючись зважити на очах - скільки того везіння, а скільки сили й… крові.

- Вдача рідко приходить просто так, - нарешті мовив він. Його голос був спокійний, навіть рівний, але я відчула прихований підтекст, наче легке тремтіння під землею перед землетрусом.

- Частіше її приманюють.

Він прекрасно розумів, що саме відбулося. І хотів, щоб я теж це визнала вголос.

- І хто ж приманив її цього разу? - запитала я, зробивши вигляд, що не збираюся відповідати на очевидне.

Та відповідь так і не прозвучала.

Обидва знали - ім’я, що стояло за моєю “вдачею”, ліпше не вимовляти. Не тут. Не зараз. Не вголос.

Щоб розірвати тягучу тишу, я різко змінила тему:

- Як гадаєш, чи є в цьому світі щось таке, через що хтось би захотів зруйнувати його?

- Краще б ти це питання задала ельфам, - буркнув Адір, злегка знизивши плечима. - Вони в таких справах обізнані більше за мене.

- Ельфи далекі, от я й питаю тебе, - я намагалася говорити рівно, переховуючи напругу. - Маєш хоч якусь книжечку на цю тему? Манускрипт?

Кентавр трохи накрив повіки, замислившись, і нарешті відповів:

- Копія “Книги Душ”, де йдеться про ритуал призову, зберігається в Триграді.

Я смикнулася, ніби хтось невидимий вдарив мене.

До чого тут ця книга?

Так, через неї мене витягли із Забуття.

Але в Забутті перебувала не лише я… Там залишилися інші. Набагато небезпечніші. Злі. Ображені на світ, на долю… і на мене.

Але ж руйнувати весь світ, лише щоб помститися мені?

Це надто. Навіть для тих, кому я колись перейшла дорогу.

Ні.

Сюди тягне щось інше.

Щось значно більше, ніж звичайна помста.

Це відчувалося, мов холодний вітер, що проникає під шкіру й тягне за собою тривогу.

- Знову Триград… - розлюченно прошепотіла я, ледве стримуючи голос. - Ну що це за магічний центр прив’язаності такий?!

Я намагалася вкласти в слова роздратування, та вийшло лише втомлено й надтріснуто - так звучить відчай, що спалює зсередини.

Адір підвів брову; його хвіст знову нервово ляснув по підлозі.

Маленький жест - але надзвичайно промовистий. Кентавр майже не показував емоцій, отже, він справді занепокоївся.

- Наче ти й справді не знаєш, - тихо мовив він, і в тиші ці слова прозвучали майже докірливо.

Ми обидва зітхнули, дозволивши мовчанню на мить заповнити простір. Та довго воно не тривало - мене роздирала внутрішня тривога, і мовчати не було сил. Я лишилась поруч, хоч мала б іти й відпочити.

Адір першим повернув нас до розмови:

- А чому просто не запитати чаклуна? Влаштуйте йому допит.

Я втомлено відмахнулася.

-  Він упевнений, що його завдання - врятувати світ. І саме йому я вірю. В його словах і вчинках немає сумніву - лише рішучість і готовність іти до кінця.

Ми знову замовкли. В повітрі зависла важкість невимовленних сумнівів.

Але я не втрималася:

- Ти коли не будь чув про Шагара? - запитала я, так і не дочекавшись від нього коментарів.

- Читав дещо в записах, - відповів він стримано.

- Як ти гадаєш, що станеться, якщо його зараз звільнити? - я говорила обережно, наче торкалася леза, яке може порізати вже самою думкою.

- У якому сенсі? - щиро не розуміючи, перепитав кентавр. Він явно не знав усіх подробиць, і це тільки ускладнювало розмову.

- Що він зробить, отримавши волю? - уточнила я.

Адір задумався на мить.

- Я б на його місці знову пішов проти Стародавніх, - нарешті мовив, і в його голосі не було ні страху, ні драматичності. Лише холодний, ясний факт.

- Але спочатку він має виконати волю того, хто його звільнить? - я продовжувала логічну нитку, випробовуючи її міцність.

- Так само, як і ти, - кивнув він. - Вас запечатували за одним принципом. Тобто ти хочеш сказати, що когось ще, крім тебе, перебуваючих в Забутті хочуть визволити?

- Так, - я ковтнула повітря, яке в цю мить мені здалося сухим і ледь не дряпало горло. - Я питаю, що буде, якщо хтось вирішить призвати ще одного “демона”?

- Навіщо? - щиро не збагнув Адір.

- Та крек його знає! - роздратовано махнула я рукою. - Мені здається, вони й самі не усвідомлюють наслідків. Шагар хоч і перебуває у Забутті, але це не завадить йому будувати план помсти та набиратися сил. А ще хто знає, чи не захоче він розплатитися з тими, хто використає його як купку м’яса для власних забаганок. Знаєш, мовляв: дали свободу - тепер танцюй під наш дудок.

Кентавр кивнув, і в його очах промайнув тінь розуміння.

- Нонський, здається, хитро загадав. Відгородив не лише себе, а й увесь цей світ від подібної небезпеки. А ти все ще шукаєш шпарини проти нього… - Адір тихо зітхнув. - А минуло вже не одне сторіччя. Термін чималий.

- Як ти знаєш з книжок та розповідей, це мало допомогло, - зітхнула я, знову відчувши, як спогади про ту війну піднімаються мов отруйний дим.

- Так. Але що було б, якби не ті умови? - запитав кентавр.

- Важко сказати… Та мститися цьому світу я ніколи не мала ані наміру, ані бажання. Він був для мене оазисом спокою - єдиним місцем, де я могла відпочити, скинувши всі ті маски, що їх на мене наділа родина з дня мого народження. Тут я нарешті могла бути собою. А зараз… зараз разом із цим світом у мене знову є що захищати.

- Родича. Дітор, здається. Чи в нього тепер інше ім’я.

- Так. Мабуть, це моя карма - захищати близьких за будь-яких умов. Спочатку - родину, тепер - друзів.

- Дивно чути такі слова від тебе, - задумливо сказав чоловік.

- Це тому, що ти погано мене знаєш, - усміхнулася я гірко. - Але… повернімося до справи.

Адір кивнув і продовжив:

- Коли вперше кликали, усі розраховували побачити саме Шагара. І ти це знаєш. Поява ж тебе вкрай усіх здивувала. Довелося виходити з ситуації як могли. Тож подумай краще: кого і навіщо вирішив викликати ваш переслідувач? І чи справді це переслідувач? Може, він навпаки прагне цьому завадити?

- Він не завадити прагне. Він завжди підганяє, навіть якщо його методи… суперечливі, - промовила я, відчуваючи, як тривога стискає груди.

- А може, йдеться про різних людей, - тихо додав кентавр.

Я зніяковіла - ця проста думка не раз спалада мені на думку.

- У голові крутиться лише одне ім’я: Шагар. Якщо саме його вирішили викликати - буде війна. Жахлива, нищівна. А якщо хтось інший… то й проблеми будуть інші. Я була не першою зі Стародавніх, кого спіткала та доля. Але я й гадки не маю, чи хтось повернувся із Забуття, окрім мене.

- Тобто, якщо й були випадки, то вже після тебе, - підсумував Адір і важко зітхнув.

Я мовчки кивнула. А про себе я додала, що якщо хтось колись і залишив Забуття, наприклад таким самим способом, як і я, то особисто мені про це нічого не було відомо.

- А з чого ти взагалі взяла, що когось хочуть прикликати? - запитав він.

- Занадто багато нових… істот на моєму шляху останнім часом. І вони з’являються не випадково. А ще я відчуваю… силу прохання Нонського. Воно досі діє, - визнала я неохоче.

- Погано. З місцевою поганню ми б дали собі раду простіше. Але тут… - він зробив паузу, підбираючи слова. - Може, воно й на краще, що ти не змогла повернутися. А може - й ні.

Я мовчки погодилася. Інколи тиша була точнішою за будь-які слова.

***

З наших ніхто не спав, тож я, набравшись хоробрості й відчайдушності, вирішила дещо розповісти про своє минуле та поділитися думками про майбутнє.

І Вір’єн, і Кріст’єр залюбки погодилися вислухати - їх давно розпирала цікавість, на відміну від Дітора. Нащадок знав усе.

- Отже, - почала я. - Народилася я в іншому світі багато років тому. Дуже багато. Моя раса, як і раса Дітора, називається Аелан. Деякі неосвічені люди помилково називають нас Стародавніми Демонами. Але це неправда - і справжні демони дуже… ображаються на таке порівняння.

Ми, як ви вже встигли помітити, маємо не одну іпостась: бойову та повсякденну. Саме тому в бою нам майже немає рівних. Та кожна перевага має свою ціну.

Ми майже не володіємо расовою магією. Усе, що ви бачили, - це наслідок багаторічних навчань, тренувань і смертей. Саме смертей. Щоб остаточно опанувати потрібну магію, ми випиваємо її з носія - разом із його життям, пам’яттю й силою.

Я народилася в непростій родині з надзвичайно суворими правилами та стародавніми традиціями. Щоб отримати хоча б право голосу, не кажучи вже про статус, я мусила здобути магічну силу.

Своїм вчителем я обрала старого, але дуже досвідченого шамана з раси Рад’ї.

Спочатку він просто навчав мене: мовчазно, жорстко, без співчуття. А згодом настав час пов’язати себе з духами.

Я вбила свого вчителя…

Забрала намисто-провідник і підкорила п’ятьох Духів-Елементалів. Потім з’явилися інші - Світло, Темрява та ті, чиї імена краще не вимовляти вголос. Окрім цього, я навчилася викликати й підкорювати душі загиблих, змушуючи їх служити моїй волі.

Родина пишалася мною. Я не відступилася - я досягла мети.

Мої нові сили принесли низку перемог: підкорення нових земель, зростання кількості рабів, розширення впливу.

Мій рід і раніше посідав високе місце, але після моїх звитяг нам відкрили вільний доступ до апартаментів Імператора. Навіть він сам особисто підібрав мені пару й призначив дату весілля.

Врятувало мене від одруження повстання.

Війна була жорстокою. Тисячі загиблих, нескінченні руїни, спалені міста. У її вирі мене та ватажка віл’янів викинуло в цей світ - на південний континент.

І добре.

Інакше тут було б значно гірше, ніж під час нападу руріків…

Спочатку ми билися. Потім - виживали. Повернутися додому не мав можливості жоден із нас.

Тимчасове перемир’я дозволило трохи пізнати одне одного. Саме тоді він дізнався мою таємницю. Життєво важливу та смертельно небезпечну. Але тоді це вже не мало значення.

Ми змирилися й почали облаштовуватися, готуючись до довгого перебування. Та несподівано на нас натрапив Мандрівник між світами - представник невідомої мені раси. Він мав необхідні здібності й вивів нас звідси: мене - до мого дому, віл’яна - до його.

Мене одразу викликали до імператора. Перемови щодо весілля почалися знову. Добре, що попередня наречена встигла вийти заміж, адже я вважалася загиблою.

Мені вдалося тимчасово відтягнути цей момент, наполягаючи на тому, що ватажок повстанців досі живий.

Я його шукала.

Шукала, щоб убити.

І знайшла…

Та не змогла.

Він стільки разів рятував мені життя, ризикуючи своїм, - стільки ж разів я рятувала його. Ми обоє розуміли: поодинці не виживемо. Здавалося, що ніхто нікому нічого не винен.

Але саме тоді моя рука вперше не змогла підняти меч…

Імператор дізнався.

Нас судили в один день. Мою страту навмисно відклали, доки не знайшли віл’яна.

Та спочатку, на його очах, убили всю його родину: матір, двох дружин, дітей, онуків… усіх.

Він знав, що в цьому винна лише я.

І пообіцяв вирватися із Забуття та знищити все, що для мене важливе.

Його слова мене не лякали. Я, як і він, мала перебувати в Забутті вічно. Разом із своєю таємницею.

Він так і не зрозумів, що міг виконати свою погрозу просто там і тоді - розповівши все імператору.

Та я не врахувала одного.

Віл’ян, як і я, згодом ще кілька разів навідувався в цей світ завдяки Мандрівникові, з яким підтримував постійний зв’язок.

Я також зберігала подібний зв’язок. Подорожі між світами – стільки можливостей, відкритів.

Ми з віл’яном потрапляли сюди в різні часи, тож навіть не здогадувалися про подорожі одне одного.

Цей світ визнав нас своєю часткою.

Я тут просто відпочивала - без воєн, без інтриг, без крові.

Віл’ян же налагоджував дружні зв’язки.

Тож коли напали рурікі, вони хотіли викликати саме Віл’яна, а не мене. Але хтось - випадково чи навмисно - переплутав нашу кров. Її зразки Мандрівники зберігали тут, аби світ міг нас пропустити.

Чи хотів той, хто взяв не ту кров, урятувати цей світ, чи навпаки - знищити його остаточно так і не відомо.

Та Нонський загадав бажання. Дуже правильне.

І воно дивним чином збіглося з моїм.

Мені подобався цей світ. У ньому зберігалося надто багато теплих, майже забутих спогадів.

Після перемоги я не планувала повертатися в Забуття. Тут у мене була нова родина. Не потрібно було боятися, що хтось дізнається мою таємницю, не потрібно було захоплювати нові території чи придушувати черговий заколот.

Але Забуття мало іншу думку.

Воно покликало мене назад.

Я опиралася. Довго. Відчайдушно…

Та марно.

Мене затягнуло.

…А потім, через деякий час, я повернулася.

Тут минуло близько ста років. Мій чоловік давно помер, а син став сивим старцем, оточеним великою й люблячою родиною.

Я не стала їм заважати чи нав’язуватися. Тим паче, що в них не було жодних проявів аеланської крові. Її властивості я запечатала на прохання чоловіка - щоб уберегти їх від усіх можливих наслідків.

Я замовкла.

Присутні теж мовчали, обмірковуючи почуте.

А я думала, що ще можу їм розповісти.

Так. Я чудовисько.

Безжальний убивця.

Я стояла по коліна в крові й називала це обов’язком.

Я знищувала родини, народи й світи - не з ненависті, а з холодної необхідності.

Мої руки пам’ятають більше смертей, ніж я можу порахувати. Моє серце давно навчилося мовчати там, де інші кричали б від болю.

Я - та, хто забирає силу разом із життям.

Та, чиє ім’я не вимовляють уголос.

Та, кого кличуть, лише коли іншого виходу вже немає.

- Твій чоловік - це Рент’єр Нонський? - порушив тишу Вір’єн.

- Так. Дітор - його прямий нащадок. Інакше меч не прийняв би його. Чи існують інші - невідомо.

Усі погляди звернулися до Дітора.

- Якщо родичі по цій лінії й існують, то мені про них нічого не відомо, - відповів він. - Меч належав дідові. До нього ніколи ніхто не приїздив у гості, та й сам він рідко залишав селище.

Далі питання посипалися, мов горох із порваної торби. Я намагалася відповідати максимально відверто, та на багато з них не мала відповіді навіть для себе.

- А що це за таємниця така страшна? - раптом запитав Кріст’єр.

Я важко зітхнула.

- Моя мати певний час була наложницею імператора. Це дало нашій родині перші шалені переваги - не лише сім’ї, а всьому роду. Згодом мати завагітніла мною й була змушена залишити палац. Надалі їй заборонялося мати інших чоловіків - навіть після невдалих пологів.

Усі чекали на хлопця-спадкоємця.

А народилася я.

Це була ганьба й смертний вирок - і для дитини, і для матері. Рід миттєво втрачав усі привілеї.

Але мій винахідливий дядько надто прагнув влади, щоб із цим змиритися.

Якби в нього була ще одна сестра - він підсунув би й її. Та, на щастя для нього, сестри не було, а імператор ніколи б не глянув на жінку з роду, заплямованого такою ганьбою.

Тож дядько повідомив імператору, що в нього народився син. Ще один спадкоємець.

Цим він прирік увесь рід.

Бо якщо за народження доньки смерть чекала лише на матір і дитину, то за брехню - на всіх.

Час минав, і мене виховували як хлопчика.

Жодних ляльок, суконь, вишивок чи танців. Лише фехтування до кривавих мозолів, виснажливі години в сідлі, стрільба з лука, тактика, дисципліна. Мене вчили триматися, як воїн, думати, як командир, і діяти, як спадкоємець.

Я навіть навчилася говорити про себе в чоловічому роді - “він”. І досить довго щиро вважала себе хлопчиком, не ставлячи цього під сумнів.

Переховувати правду вдавалося довго.

Я виросла, очолила власне військо й здобула безліч земель та славу - не для себе, а для батька й усього роду. Моє ім’я стало символом перемог, мої накази - законом.

Аж раптом імператор надумав мене одружити.

Я злякалася. По-справжньому. Не битв і не смерті - викриття.

Та дядько заспокоїв мене. Він був майстром ілюзій і сильним менталістом, тож пообіцяв, що з цією частиною подружнього життя ми якось упораємося. Маски, навіювання, обмани - все, що потрібно, аби приховати правду.

Але, як ви пам’ятаєте, стався заколот.

Лише згодом я дізналася, що до нього приклав руку мій усюдисущий дядько.

- Тебе могли вбити! - вигукнув Вір’єн.

- Так, - кивнула я. - Саме на це й розраховував родич. Немає мене - немає проблеми. Бо рано чи пізно батько поцікавився б чому в мене досі не має спадкоємця.

- А чому тебе просто не підмінили хлопчиком? – знов запитав аристократ.

- Імператор дізнався б майже одразу під час перевірки, - відповіла я. - Лише прямі нащадки Імператора володіють астральним тілом. Це спадщина його крові, яку неможливо підробити жодною ілюзією.

- І я… теж зможу? - раптом запитав Дітор. Він майже не брав участі в розмові, лише уважно слухав.

- Так, - відповіла я після паузи. - Через певний час і за умови відповідних тренувань.

- А що зробить імператор, коли дізнається про моє існування?

Я завмерла й закусила губу, вже здогадуючись, що чекає на нас обох.

І це було точно не Забуття.

- Що б він не почав планувати, - холодно сказала я, - на нього чекатиме смерть.

Я буду битися за родину до останнього подиху.

І мені байдуже, що мій батько значно сильніший і могутніший за мене.

Є межі, які я не дозволю переступити навіть йому.