Раді Вас бачити!

Епілог

 Я сидів біля великого вікна, поклавши блокнот на коліна, і дивився на зимовий сад. Голі дерева стояли серед снігу, тонкі гілки темніли на тлі білого неба. На склі мороз намалював химерні візерунки, крізь які світ здавався трохи нереальним.

Я дописав останній рядок і повільно поставив крапку. Я закрив блокнот. У двері постукали.

— Стівене?

Я підняв голову. До палати зайшов санітар.

— До тебе відвідувач.

Я обережно кивнув.

— Добре.

Санітар відійшов убік. У дверях стояв Девід. Я не бачив його відтоді як він зник під водою. З тих пір він змінився. Став худішим. Надто худим. Обличчя було блідим, а під очима залишилися темні тіні. Крижана вода не минула для нього безслідно. Руде волосся, яке тепер здавалося ще довшим, було дбайливо зібране в низький хвіст. Він несміливо зробив кілька кроків, і зупинився.

Від нього пахло морозом і якимось новим парфюмом. Легким морським бризом з легким шлейфом перцю і звісно кавою. Схоже він більше не користувався звичним для мене old spice. Я відчув гірке розчарування. 

— Привіт, Стіве. — тихо привітався він, і обережно посміхнувся. 

Його голос був незвично низьким і хрипким. На якусь мить моя уява повернула мене в той різдвяний вечір. Я згадав як він зник під водою. Як намагався його урятувати. Як мене тягнули геть від темного пролому. Як до нього вже бігли кремезні рятівники. 

Лише згодом... Отямившись в лікарні я дізнався, що Девід живий. Його все таки врятували, хоча він і був у важкому стані. Але... Він був живим.

В тепер він стояв переді мною наче справжній янгол яким я його уявляв, і винувато посміхався, наче це саме він був винен у всьому. 

— Привіт... — несміливо відповів я, і опустив погляд на блокнот. 

Він сів навпроти. Ми мовчали. Дивно було бачити його тут — у цій тихій кімнаті, серед білих стін і запаху ліків. Наче шматок мого колишнього життя випадково потрапив сюди. Девід поглянув на блокнот.

— Ти пишеш?

Я кивнув.

— Так.

— Що?

Я провів пальцями по пошарпаній обкладинці.

— Нашу історію.

Він нічого не сказав. Я подивився на нього.

— Хочеш прочитати?

Девід трохи нахилив голову.

— Не знаю. Не зараз.

— Чому?

Він промовчав, в потім так само тихо відповів.

— А раптом я там не такий?

Я не відповів одразу. Потім все ж таки наважився. 

— Можливо, я теж там не такий.

Девід подивився мені в очі. На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Можливо.

Знову запала тиша.

— Я можу надіслати тобі рукопис, — сказав я. — Коли закінчу.

Він опустив погляд на свої руки.

— Так. Якщо захочеш?

Я обережно кивнув. Він не сказав « Ні ». Він не звинувачував мене в тому, що сталося, і мабуть саме це давало мені надію на прощення. На те саме прощення, про яке я не наважувався просити. 

— Мені час.

Я кивнув. Він рішуче піднявся в пішов до даерей. Він уже взявся за ручку дверей, коли зупинився, і з сумом до якого примішувалася тиха ніжність подивився на мене. 

— Одужуй, Стіве. 

Я подивився на нього.

— Постараюся.

Він легко усміхнувся, і вийшов. Двері зачинилися. Я ще довго дивився на них. Після цього знову відкрив блокнот. На останній сторінці залишилося кілька вільних рядків.

Я взяв ручку. Повільно, обережно, вивів останнє слово.

 « Кінець»

Поставив крапку.

Закрив блокнот.

За вікном тихо падав сніг...

Жовтень 2026р. Олесь Король ( Марко Левчук).