Раді Вас бачити!

Ранок прийшов непомітно. Я прокинувся від тихого шуму дощу. Кілька секунд просто лежав із заплющеними очима, не зовсім розуміючи, де знаходжуся. Потім відчув тепло поруч і згадав.

Девід.

Його рука лежала в мене на грудях, а я сам притиснувся до нього уві сні. За вікном було сіре осіннє ранкове світло. Невеличкий сад унизу вже майже спорожнів — дерева стояли голі, мокрі гілки блищали від дощу. На вікнах сусіднього будинку хтось уже повісив помаранчеві гірлянди й вирізані з паперу гарбузи. До Геловіна залишався тиждень.

Я знову подивився на Девіда. Він спав.Каштанове волосся розсипалося по подушці, кілька пасом упало на лоб. Уві сні він здавався молодшим. Спокійнішим. Без тієї постійної настороженості, яку я останнім часом дедалі частіше помічав у ньому.

Я обережно прибрав пасмо з його обличчя. Він навіть не прокинувся. Я нахилився й дуже тихо поцілував його в скроню.

Девід щось сонно пробурмотів.

Потім усміхнувся.

— Не спиш? — тихо запитав він, так і не відкриваючи очей.

— Уже ні.

— Рано ще.

— Котра година?

Він ліниво розплющив одне око.

— Не знаю.

Я засміявся.

— Чудово.

Девід знову заплющив очі й притягнув мене ближче.

— Тоді спи.

— Я вже прокинувся.

— Це твоя проблема.

Я розсміявся і обійняв його. З насолодою вдихнув його запах. 

Ми ще довго нікуди не вставали. За вікном рівномірно шелестів дощ, десь унизу проїхала машина, а потім знову стало тихо. Нарешті Девід підвівся.

— Кава? — поцікавився він. 

— Було б непогано. Прямо в ліжко. 

— Краще в чашці. 

Він натягнув футболку й босоніж пішов до кухонної стійки.Я залишився на ліжку ще на кілька хвилин, спостерігаючи за тим, як він порається з кавоваркою.

Усе було дивно простим. Ніяких планів. Ніяких поспішних зборів. Ніхто не телефонував. Ніхто нічого від нас не вимагав.

 Девід уже поставив дві чашки на стіл.

— Цукор?

— Трохи. 

Я сів навпроти.Він дістав коробку з залишками піци, та розігрівати не став. Просто відкрив коробку, взяв шматок і простягнув мені.

— Холодна.

— Саме так і треба.

Він усміхнувся.

Ми пили гарячу каву й їли холодну піцу, дивлячись крізь вікно на мокрий сад. Час ніби зупинився. І мені здавалося, що саме так і має виглядати щастя.

Просто тепла кімната, дощ за вікном, чашка кави в руках і людина поруч, яку зовсім не хочеться нікуди відпускати.

Ми так і не пішли до університету.

Я зателефонував батькові вже ближче до обіду, коли кава давно охолола, а від ранкового дощу на вікнах залишилися тільки тонкі доріжки води.

— Привіт, тату.

— Ну нарешті. Я вже думав, ви там загубилися.

Я усміхнувся.

— Усе нормально. Я залишуся сьогодні в Девіда. Ми вчора пізно закінчили з переїздом, а сьогодні вирішили трохи відпочити.

— Добре.

Він нічого не питав. Я знав, що він усе розуміє. Принаймні більше, ніж я коли-небудь наважувався йому пояснити.

— Тільки дивись, не переселися до нього назавжди, — додав він після короткої паузи. — Бо Марія тоді почне бурчати через зіпсовані продукти. Вона ж готує на всіх. 

Я засміявся.

— Не переживай.

— Я не переживаю. Це Марія переживатиме. Особливо якщо виявиться, що ви померли з голоду. 

Його слова примусили мене розсміятися. 

— Передай їй, що я живий. І не голодний. 

— От і добре. Відпочиньте.

— Дякую, тату.

Я поклав слухавку. Девід сидів навпроти, обхопивши долонями свою чашку. 

— І тебе крутий старий.

Я усміхнувся.

— Це ще ти маму із сестрою не знаєш.

Він тихо засміявся, але майже одразу його усмішка згасла. Він дістав пачку з сигаретами і закурив. 

— Джордж мене б убив.

Я перестав усміхатися. Девід сказав це так спокійно наче повідомляв прогноз погоди на завтра. Наче це було звичною річчю. Аксіомою яку не потрібно доводити. 

— Якби дізнався, що ми з тобою зустрічаємося. 

Я мовчав. Перед очима раптом виник той вечір в майстерні. Девід на колінах з оголеною спиною на якій вже виднілися криваві смуги. Розлючений Джордж з ремінем в руках. Він бив Девіда за те, що той наважився суперечити йому. Вимагав повернути гроші які той забрав у нього. 

Час від часу саме цей спогад повертався до мене як нагадування про нелегке життя мого друга, в тепер і мого хлопця. 

Мій хлопець 

Це звучало трішки дивно. 

— Тепер цього не буде, — сказав я.

Девід підняв на мене очі.

— Що?

— Він більше тебе не скривдить.

Я сказав це тихо, але впевнено. Девід кілька секунд дивився на мене, а потім кивнув.

— Мабуть. — Він знову подивився у вікно. — Тепер я сам.

У цих словах було щось таке, чого я не зміг одразу зрозуміти. Наче він дуже хотів у це повірити. Я простягнув руку через стіл і накрив його долоню своєю.

— Усе позаду.

Девід стиснув мої пальці.

— Так. — Він усміхнувся. — В тебе справді крутий тато.

— Я ж кажу. А от щодо мами — це вже зовсім інша історія.

Девід засміявся. І цього разу його сміх звучав легко. Я теж усміхнувся. За вікном дощ майже припинився.Місто поволі поверталося до свого звичного ритму. А я подумав, що, можливо, Девід нарешті справді в безпеці. Що найгірше для нього вже залишилося позаду.

— Тепер все буде добре... — пообіцяв я пошепки, і погладив його руку. 

— Так. Тепер все буде добре. — невпевнено погодився він зі мною, наче сам не вірив в ці слова. 

Девід зробив затяжку і з сумом подивився у вікно.

— Нам же ще завдання Найта треба здати. — раптово нагадав він. 

Я мимоволі скривився.

— От чорт. — тихо вилаявся я. 

Він засміявся, дивлячись на мене поверх кружки.

— Після вчорашнього… думаю, в нас є гарний матеріал.

Я здивовано подивився на нього. 

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Як ніколи. 

— Тобто пропонуєш просто описати те, чим ми займалися?

Девід ледь помітно всміхнувся і знизав плечима.

— А хіба ми займалися чимось поганим? 

Я приснув від сміху. 

— Ну, принаймні з джерелами проблем не буде.

Девід поставив кружку.

— Давай підемо в дьонер. Тут поряд є непоганий. Візьмемо ноутбуки й там напишемо. Зараз майже нікого не буде.

Я швидко кивнув в знак згоди. Чесно кажучи, я вже відчував легкий голод. Шматка холодної піци виявилося недостатньо щоб поповнити втрачений запас енергії. 

— Супер. Саме те, що зараз треба. А то я боюся, що якщо ми залишимося в квартирі то знову почнемо практикувати. 

Мої слова примусили Девіда посміхнутися. В його неймовірних очах затанцювали веселі бісики. Він звабливо повів плечима.

— Чесно я не проти повторити. 

— Я також. Але спочатку напишемо якусь еротичну сцену. Не хочу розчаровувати містера Найта. Він крутий. 

Девід не став заперечувати. Ми швидко зібралися, і вискочили за двері.