Раді Вас бачити!

Норма відійшла до нових відвідувачів, і я знову залишився сам.

За сусіднім столиком уже сиділи двоє чоловіків у мокрих робочих куртках. Вони голосно скидалися на жарти, перебиваючи один одного. Один замовив пиво, другий щось міцніше. Норма принесла їм напої, поставила на стіл миску з горішками й повернулася за стійку.

Я слухав їхні голоси. Чомусь вони мене дратували. Не тому, що робили щось погане. Просто в них було звичайне життя. Вони могли сміятися. Говорити про роботу, про погоду, про бейсбол, а я сидів перед склянкою віскі й не міг перестати думати про одну людину.

Я зробив ще один ковток. Потім ще. Дощ за вікном став густішим. По склу текли довгі смуги води, і світло вуличних ліхтарів розпливалося в них жовтими плямами. Я вже майже не відчував холоду в мокрому одязі. Мені було просто погано. Хотілося тільки, щоб це відчуття закінчилося.

— Вільно?

Я підняв голову. Переді мною стояв містер Найт. Я кілька секунд просто дивився на нього.

— Ви?

Він усміхнувся.

— Схоже, я.

Я не знав, що сказати. Ректор університету. Відомий письменник. Людина, чиї книги я бачив у книгарнях і на полицях університетської бібліотеки. І він сидів у дешевому барі поруч зі мною. Найт сів на сусідній стілець.

— Не дивуйтеся.

— Я просто... не очікував вас тут побачити.

— А де ще мені бувати?

Я невпевнено знизав плечима. Він озирнувся на зал.

— Тут хороше місце.

— Тут?

— Саме тут.

Найт подивився на чоловіків за сусіднім столиком.

— Де ще отримаєш таке натхнення, як не серед простих людей?

Я ледь усміхнувся.

— Ви приходите сюди писати?

— Іноді.

— Про цих людей?

— Іноді.

Він подивився на мене.

— Але сьогодні, здається, не писатиму.

Я опустив очі.

— Чому?

— Бо ти виглядаєш так, ніби тобі потрібен співрозмовник більше, ніж мені блокнот.

Я нічого не відповів. Норма поставила перед Найтом склянку.

— Як завжди?

— Як завжди.

Вона кивнула й відійшла. Я дивився на свій напій. Мені вже було важко тримати думки рівно. Віскі зробило їх повільнішими, але не тихішими. Навпаки.

— Можна запитати?

— Звичайно.

— Ви коли-небудь... — я замовк.

Найт не поспішав. Просто чекав.

— Коли-небудь так сильно боялися втратити людину, що вже не знали, що думати?

Він не відповів одразу.

— Так.

Я провів пальцем по краю склянки.

— А якщо ця людина вам збрехала?

— Тоді треба запитати її, чому.

Я тихо засміявся.

— Все так просто?

— Ні. Саме тому це найскладніше.

Я замовк. Мені чомусь було легко говорити з ним. Можливо, через алкоголь. Можливо, через те, що він нічого не знав.Не знав, хто це. Не знав його імені. Не знав мене настільки добре, щоб судити.

— Є один хлопець, — сказав я нарешті. — Найт слухав. — Я йому довіряв. Дуже. — Я зробив ковток віскі і скривився. — Я робив для нього все, що міг. Допомагав. Влаштував його на роботу. Допоміг із житлом. Все заради нього.А сьогодні він сказав мені, що його викликали на роботу.

Найт мовчав. Слухав надто уважно, не насмілюючись 

— Але людини, яка нібито його викликала, там не було. — Я відчув, як у грудях знову стиснулося. — І він не сказав мені, де насправді був.

— Ти питав?

Я кивнув.

— так. — хоча насправді не питав. 

Сам не розумію навіщо я збрехав. Можливо щоб виправдати свій стан? А можливо просто хотів щоб мене пожаліли. 

— І?

— Нічого.

Я зробив ще один ковток.

— Є ще одна дівчина.

Найт трохи нахилив голову.

— Якась причина для ревнощів?

— Вона до нього чіпляється.

Я відчув, як голос став тихішим.

— І ти думаєш, що вони разом?

Я довго мовчав. Потім кивнув.

— Думаю.

Найт дивився на мене спокійно. Не перебивав. Не казав, що я дурень. Не казав, що я правий. Просто слухав. І я раптом зрозумів, що говорю вже зовсім не про сьогоднішній вечір.

— Мені страшно, — сказав я.

Ці слова ледве вийшли. Я опустив голову.

— Не знаю, що з ним робити. Не знаю, що робити із собою.

Найт трохи помовчав.

— Поговори з ним.

Я підняв очі.

— А якщо він збреше знову?

— Тоді ти це знатимеш.

Я дивився на нього.

— А якщо він скаже правду?

Найт ледь усміхнувся.

— Тоді, можливо, ти весь цей час боявся не того, чого слід.

Я відвів погляд.Дощ усе ще йшов. Найт допив свій напій і поставив склянку на стійку.

— Ти його любиш?

Я завмер. Не відповів. Не міг відповісти. Найт більше нічого не питав. І від цього мовчання я раптом зрозумів відповідь сам.

— На сьогодні досить, — сказав Найт.

Я подивився на нього.

— Що?

— Віскі. — Він кивнув на мою склянку. — І розмов.

Я хотів щось заперечити, але не знайшов слів.

— Тобі краще поговорити з ним завтра.

— Завтра...

Я повторив це слово, ніби воно було чимось далеким.

— Коли прокинешся і зможеш нормально думати, — продовжив Найт. — Сьогодні ти вже занадто багато всього надумав.

Я промовчав. Можливо, він мав рацію. Але я не хотів цього визнавати.

— Можливо, все не так страшно, як ти собі уявив, — сказав він.

Я глянув на нього.

— А якщо страшно?

Найт ненадовго замовк.

— Тоді ти дізнаєшся правду. — Він узяв гаманець. — Якою б вона не була, вона все-таки краща за постійну брехню.

Ці слова чомусь зачепили мене сильніше за все інше. Я опустив очі.

— Я відвезу тебе додому.

— Не треба.

— Треба.

Він сказав це спокійно, без тиску, але сперечатися я вже не хотів. Не мав ні сил, ні бажання. 

Надворі дощ трохи стих. Місто блищало мокрим асфальтом. Ми вийшли з бару й сіли в його машину. У салоні було тепло. Пахло шкірою, кавою і старим папером.

Я пристебнувся і відкинувся на сидіння. Найт завів двигун. Ми кілька хвилин їхали мовчки. Я дивився у вікно. Вуличні ліхтарі ковзали по склу, перетворюючись на довгі жовті смуги.

І тоді я помітив книгу. Вона лежала на задньому сидінні. Стара. Невелика. З потертою дешевою обкладинкою. Я нахилився й узяв її. На обкладинці було написано:

«Заборонений гріх»

Я перегорнув книгу.

— Я її не читав.

Найт глянув у дзеркало.

— Не дивно.

— Вона ваша?

— Моя.

Я подивився на нього.

— Ви ніколи про неї не розповідали.

Він усміхнувся.

— Бо особливо нема чим хвалитися.

Я провів пальцем по потертій обкладинці.

— Вона стара.

— Дуже.

— Але чому вона в такому стані?

Найт тихо засміявся.

— Бо це моя перша книга.

Я здивовано подивився на нього.

— Перша?

— Перша. — Він помовчав. — І майже остання.

Я повернув книгу в руках.

— Чому?

Найт кілька секунд дивився на дорогу.

— Її ніхто не хотів видавати.

— Через що?

— Через усе.

Він усміхнувся краєчком губ.

— Казали, що надто похмура. Надто провокативна. Що персонажі неприємні. Що читач не захоче їм співчувати. Один редактор сказав, що я взагалі не розумію, що таке література.

Я тихо засміявся.

— А тепер ви ректор і відомий письменник.

— Саме тому не варто надто серйозно слухати редакторів.

Я знову подивився на книгу.

— А як вона все-таки вийшла?

Найт замовк. Потім усміхнувся.

— Вона не вийшла.

Я насупився.

— Тобто?

— Я здався. — Він знизав плечима. — Одного вечора взяв рукопис, засунув у стару коробку й виніс до смітника.

— Ви викинули власну книгу?

— Я був молодий. — Найт повернув на перехресті. — Наступного ранку коробки не було.

Я подивився на нього.

— Хтось забрав?

— Мій сусід. — Він усміхнувся. — Старий чоловік із квартири навпроти. Він побачив папери біля смітника, забрав додому, а потім через кілька днів повернувся й сказав мені, що прочитав.

— І?

— І запитав, чому я викинув найкраще, що він коли-небудь читав. 

Я мимоволі всміхнувся.

— Серйозно?

— Цілком. — Найт постукав пальцями по керму. — Він працював у маленькій друкарні. Показав рукопис своєму знайомому. Той погодився надрукувати кілька сотень примірників.

Я знову подивився на обкладинку.

— І це вони?

— Один із них.

— А решта?

— Не знаю.

Він усміхнувся.

— Можливо, десь припадають пилом. Можливо, давно опинилися в смітнику.

Я провів пальцем по краю обкладинки. Вона була справді потерта. Кути загнулися, папір місцями потемнів.

— А ви чому досі її зберігаєте?

Найт не відповів одразу. Ми їхали нічним Брукліном, і якийсь час було чути лише шурхіт шин по мокрій дорозі.

— Щоб пам'ятати, — сказав він нарешті.

— Про що?

Він глянув на мене через дзеркало.

— Що іноді ми викидаємо речі саме тоді, коли думаємо, що вони нам більше не потрібні.

Я опустив очі на книгу. Чомусь мені здалося, що він говорить не тільки про неї.