Раді Вас бачити!

— Ні, — видушив я нарешті. Голос був хрипким, чужим. — Звісно, що ні. Я не хотів нікого вбивати. Це… це просто вийшло. Нещасний випадок.

Мелон повільно нахилив голову набік. Із рани на його скроні повільно повзли хробаки, падали на підлогу, але я дивився не на них. Я дивився в його очі. І раптом знову опинився там.

Того вечора в кабінеті містера Мелона пахло старим тютюном, віскі й пилом від книжок. На столі горіла лампа. За вікном уже стемніло. Я сидів навпроти нього й намагався говорити спокійно.

— Я лише прошу вас дати йому шанс.

Мелон важко видихнув. Він справді випив того вечора. На столі стояла майже порожня склянка з бурштиновою рідиною і напівпорожній графін.

— Досить, Стівене, — сказав він втомлено. — Я не хочу більше про це говорити.

— Але ви не розумієте...

— Ні. Це ти не розумієш. — Він рішуче підвівся. — Девід не стане письменником. І чим швидше він це усвідомить, тим краще.

Я відчув, як у грудях щось стиснулося. Наче мені самому сказали, що Девід нічого не вартий. Що його можна просто взяти й викинути з життя.Мелон пішов до маленької ванної кімнати, що була поруч із кабінетом. Цим він давав зрозуміти, що розмова завершена.

Що я більше не цікавий. Як і моє прохання залишити Девіда в спокої. Дати йому хоча б один єдиний шанс. Я пішов за ним. Не пам’ятаю навіщо. Можливо просто хотів ще раз пояснити. Хотів, щоб він вислухав.Просто вислухав. Нічого більше. Мелон стояв біля раковини й мив руки.

— Містере Мелон...

Він навіть не обернувся.

— Іди додому, Стівене.

— Але...

Я торкнувся його плеча. Лише хотів, щоб він повернувся. Щоб подивився на мене. Щоб почув. Мелон різко відштовхнув мене.

— Я сказав: досить!

І тоді...Я штовхнув у відповідь.Не сильно. Принаймні мені так здалося. Усе сталося надто швидко.

Містер Мелон похитнувся. Його рука ковзнула по краю раковини. Він намагався за неї схопитися та все вийшло надто швидко. А потім пролунав той звук, наче впустили щось важке. Я досі його пам’ятаю.

Мелон лежав на підлозі. Під головою, по пожовклому кахелі повільно розтікалася кров. Я стояв і дивився. Не міг поворухнутися. Не міг зрозуміти, що сталося. А потім кинувся геть.

Тоді я злякався. Злякався, що якщо викличу поліцію то у всьому звинуватять мене. Боявся, що мені не повірять і просто втік. Ніхто не бачив мене. Ніхто не запідозрив. Мелон був старим і самотнім. Експертиза показала, що він того вечора випив зайвого. Всім було байдуже до нього. І всіх влаштувало саме таке пояснення.

— Це був нещасний випадок, — повторив я, дивлячись на мертвого Мелона. — Я не хотів... Я просто хотів, щоб ви вислухали.

Мелон посміхнувся. Кров повільно стікала по його щоці.

— А хіба не всі так кажуть, Стівене?

За моєю спиною тихо засміялася Джулія. Я заплющив очі.

Ні. Він помиляється. Я не такий. Я не хотів. Я лише...

Я лише любив Девіда.

— Я не хотів його втратити, — вирвалося в мене. — Не міг!

У відчаї закричав я. Сльози вже текли по обличчю, і я навіть не намагався їх витерти. У грудях боліло так, ніби хтось стискав їх обома руками.

— Я робив усе заради нього! — крикнув я. — Усе! Я не хотів його втратити!

Мелон дивився на мене спокійно. Його обличчя вже не здавалося таким моторошним.

— А зараз хочеш?

Я перестав плакати.

— Що?

Він зробив крок до мене.

— Зараз ти готовий відмовитися від нього лише тому, що він став на кривий шлях?

Я мовчав. Десь позаду мене знову почувся тихий сміх Джулії. Джині перестала грати і з цікавістю спостерігала за нами.

— Він не може бути моїм, — прошепотів я.

— Ти сам у це віриш?

Я заплющив очі. Не хотів чути. Не хотів думати, але всередині вже народжувалася інша думка.

«Якщо кохаєш людину, ти не віддаєш її просто тому, що вона заблукала. Ти борешся за неї.»

Я розплющив очі. Мелона вже не було. Блакитна кімната спорожніла. Лише місячне світло лежало на клавішах рояля.

---

Я прокинувся різко. Кілька секунд просто лежав, не розуміючи, де знаходжуся. Моя кімната. Темрява. Тихий гул будинку. Я важко вдихнув і провів долонею по мокрому від сліз обличчю.

Сон.

Усього лише сон.

Я сів на ліжку. І тоді побачив її. Книгу Найта.

«Мій заборонений гріх».

Вона лежала на столі, освітлена вузькою смугою ранкового світла. Я довго дивився на обкладинку. Потім повільно встав. У голові ще звучали слова Мелона.

«— Ти готовий відмовитися від нього?»

Ні. Я не був готовий. Я вже зробив надто багато. Заради Девіда. Я не міг просто відступити тепер, коли з'ясувалося, що він пішов не туди. Він заблукав, ось і все. А якщо він сам не здатен повернутися… Я провів пальцями по обкладинці книги.

Мені стало спокійно, і це було так дивно і незвично.

Я не можу тепер втратити його так легко. Я не відпущу його, чого б це мені не коштувало.

Я пішов у душ. Гаряча вода поступово змила залишки сну, липкий холод зі шкіри й ту дивну тривогу, з якою я прокинувся. Я стояв під струменями довше, ніж зазвичай, заплющивши очі. Тепер усе здавалося простішим. Я прийняв рішення. І від цього мені стало легко. Коли я спустився вниз, Марія вже була на кухні. Вона щось готувала, і в будинку пахло кавою, підсмаженим сиром та свіжим хлібом.

— Доброго ранку сеньйоре. Сідайте снідати, — сказала вона, навіть не озираючись. — Я щойно все поставила.

— Дякую...

Я підійшов до столу, але замість сідати взяв одну кесадилью.

— Тільки це. У мене справи.

Марія нарешті повернулася до мене.

— Зранку?

— Так.

Я усміхнувся. Вона здивовано подивилася на мене, але нічого не сказала. Я й сам відчував, що сьогодні надто гарний настрій. Навіть дивний. Учора мені здавалося, що світ розсипався на шматки, а тепер усе раптом стало на свої місця.

Я взяв ключі й вийшов. Дорогою до будинку на озері я тихо наспівував собі під ніс якусь мелодію, сам не помічаючи цього.

До Різдва залишалося десять днів. Цього цілком вистачить. Будинок зустрів мене тишею й холодним повітрям. Я пройшов усередину, зачинив за собою двері й оглянув те, над чим працював останнім часом.

Ще залишалося кілька речей. Я спокійно зайнявся ними, один за одним доводячи все до ладу. Думка про Різдво не полишала мене. Я навіть усміхнувся. У мене буде час підготувати Девіду подарунок.

Особливий.

Я наспівував тихо, весело, працюючи в порожньому будинку. І вперше за багато днів мене зовсім не мучили сумніви. Я знав, чого хочу. І тепер залишалося лише дочекатися Різдва.