Раді Вас бачити!

Ми ще трохи посиділи, допиваючи пиво й доїдаючи піцу. Потім Девід раптом подивився на порожню коробку й засміявся.

— Цього мало.

— Чого саме?

— Піци.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

За кілька хвилин ми вже замовляли ще дві піци з собою. До них Девід узяв ще кілька пляшок пива і дві коли. Цього разу я навіть не став сперечатися, коли він розрахувався.

— Я ж казав, — нагадав він, забираючи пакет. — Сьогодні пригощаю я.

— Добре, — відповів я. — Сьогодні ти.

Ми пішли пішки. Машину я залишив біля закусочної. Після кількох пляшок пива сідати за кермо не хотілося, та й відстань була невеликою.

Надвечір місто змінилося. Вулиці стали тихішими, у вікнах сусідніх будинків поступово спалахувало світло. Повз нас проходили студенти з рюкзаками, хтось сміявся, хтось говорив по телефону, з відчинених дверей бару долинала музика.

Ми йшли поруч. Іноді наші плечі торкалися. Ніхто з нас більше не згадував ранкову розмову. Наче її не було. Коли ми дісталися квартири, Девід відчинив двері й поставив пакети на кухонну стійку.

— Ну що, — сказав він, озираючись, — тепер це офіційно мій дім.

— Схоже на те.

— Допоможеш розкласти речі?

— Звичайно.

Ми знову взялися за коробки. Книжки зайняли майже всю полицю. Одяг Девід запхав у шафу, кілька сорочок повісив окремо. Зошити поклав на стіл. Я знайшов у одній із коробок стару чашку.

— Це що?

— Не чіпай.

— Чому?

— Вона щаслива.

Я засміявся.

— Чашка?

— Саме так.

— Ти божевільний.

— Зате тепер у мене є щаслива чашка.

Він забрав її в мене й обережно поставив на полицю. Ми подивилися на неї. І обоє розсміялися.За пів години коробки спорожніли.На підлозі залишилося тільки кілька зім'ятих аркушів пакувального паперу. Девід відкрив першу пляшку.

— За переїзд?

— За переїзд.

Потім за нову квартиру. За те, що все вийшло. За те, що більше не треба було нікуди поспішати. Піцу ми їли прямо з коробок, сидячи на підлозі біля невисокого столика. Девід розповідав якісь дурниці про сусідів, яких ще навіть толком не знав. Я сміявся з нього.

Було легко. Так легко, що я майже забув про все інше. Про озеро. Про ту сварку. Про Джулію. Навіть про те куди він ходив того вечора коли помер містер Мелон. Бо саме це найбільш турбувало мене. Чому він не хотів зізнатися? Чому не хотів сказати правду. Бо я був більш чим впевненим, що ніякого дядечки Генрі не існувало.

Девід теж здавався спокійним. Він сидів навпроти мене, підперши спиною стіну, і час від часу усміхався. Я дивився на нього й думав, що, можливо, я справді все вигадав.Можливо, між нами знову все добре. Можливо, нічого не зламалося.

За вікном повільно темніло місто. А в маленькій квартирі горіло тепле жовте світло, пахло піцою й пивом, і вперше за кілька днів мені здавалося, що світ знову стоїть на своєму місці.

Девід поставив пляшку на підлогу й подивився на мене. Кілька секунд просто мовчав, ніби хотів щось сказати, але передумав. Потім нахилився ближче.

Його поцілунок був зовсім не схожий на ті, до яких я вже встиг звикнути.

Повільний. Глибокий. Ніжний і водночас спраглий — ніби він боявся зірвати цю мить, але вже не міг стриматись.

Він торкнувся моїх губ ледь відчутно, даючи мені час відступити… і коли я не відступив, його рот став гарячішим, м’якшим, більш наполегливим. Язик обережно ковзнув по нижній губі, і я відкрився йому. Я відчув знайомий запах його лосьйону — легкий, чистий аромат Old Spice, що змішався із запахом пива й тепла маленької кімнати. Його губи були м’якими, трохи солоними від пива, і такими живими. Я заплющив очі. Рука Девіда лягла мені на шию, великий палець ніжно погладив щелепу, ніби заспокоюючи й водночас притягуючи ближче. Поцілунок ставав глибшим, повільнішим, майже болісно ніжним — кожен рух був сповненим турботи і прихованої пристрасті.

На якусь мить зникло все навколо — коробки, недопита піца, вечір за вікном, навіть думки, які останніми днями не давали мені спокою.

Залишився тільки Девід. Його губи. Його тепло. Його ніжність, що пахла пивом і Old Spice. Він відсторонився зовсім трохи й подивився на мене.

У його очах була та сама невпевненість, яку я іноді помічав у ньому, але тепер до неї додалося щось тепле.

Він усміхнувся.

— Не хочеш залишитися сьогодні?

Я не одразу зрозумів, що він має на увазі.

— Тут?

— Ага. — Девід кивнув у бік кімнати. — Можемо випробувати нове ліжко.

Він сказав це майже жартома, але в мене від самої пропозиції пересохло в горлі. В кивнув.

— Звісно.

Він усміхнувся ширше.

— Тоді залишайся.

Я дістав телефон.

— Треба батькові сказати.

— Добре

Я набрав номер.

Батько відповів майже одразу.

— Привіт, тату.

— Привіт. Уже закінчили?

— Так. Ми сьогодні перевезли речі Девіда. У нього новосілля, — я глянув на нього й усміхнувся. — Я допомагаю йому тут. Можливо, залишуся на ніч.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Добре. Тільки не пийте багато пива, і не сідай за кермо. Викличи таксі.

Я засміявся.

— Постараємося.

— І передай Девіду вітання з новосіллям.

— Передам.

Я завершив розмову й поклав телефон на стіл. Девід звабливо усміхнувся.

І чомусь саме в ту мить мені здалося, що нарешті все буде добре.