Раді Вас бачити!

Осінь скінчилася майже непомітно. Спочатку дерева стояли зовсім голі, потім кілька разів ішов холодний дощ, а одного ранку я прокинувся й побачив за вікном перший сніг. Він швидко розтанув. Але після нього повітря вже змінилося. Місто готувалося до Різдва, хоча до свята ще залишався час. На вулицях з'являлися перші прикраси, у вітринах — ялинкові кульки й гірлянди. На дверях магазинів висіли зелені вінки, а вечорами все більше вікон світилися маленькими різдвяними вогниками.Мені подобалося дивитися на це. Зима робила місто тихішим.

Того вечора я був у Девіда. У його квартирі було тепло. Настільки тепло, що за вікном можна було майже забути про холод. На склі вже з'являлися перші тонкі візерунки від морозу, а на столі перед нами стояла відкрита коробка з піцою і дві пляшки пива.Ми писали історію. Чергове завдання Найта. Цього разу він наказав нам зробити різдвяну оповідь.

— Різдвяну, — прочитав я його формулювання ще раз. — Обов'язково з атмосферою свята.

— У нас із цим проблем не буде, — сказав Девід.

Я подивився на екран. У нашій історії вже була стара церква, заметена снігом дорога, зникла дитина і якийсь дивний чоловік, котрий приходив до будинків напередодні Різдва.

— Думаєш, це достатньо святково?

Девід засміявся.

— Абсолютно.

Я теж засміявся. Насправді історія виходила моторошною.Але нам це подобалося. Ми навіть сперечалися, хто придумає страшнішу деталь.

— Люди раніше взагалі інакше сприймали ці свята, — сказав Девід, відкусивши шматок піци. — Там і забобонів вистачало.

— Ага. І всякі історії про нечисть.

— От саме.

Я дописав кілька речень і перечитав їх. За вікном повільно падав сніг. Тепер він уже не танув. Білі пластівці осідали на підвіконнях, на дахах сусідніх будинків, на голих гілках дерев. Вуличні ліхтарі світили крізь сніг, і від цього все навколо здавалося трохи нереальним. Я раптом подумав, що мені добре. Просто добре. Девід сидів поруч. У кімнаті було тепло.Ми писали разом. І на кілька годин мені вдалося не думати ні про Джулію, ні про те, що сталося восени. Ні про те, що я зробив. Ні про те, що ще мав зробити.

— Я в душ, — раптом сказав Девід.

Я підняв голову.

— Добре.

Він трохи помовчав, а потім подивився на мене.

— Ти не приєднаєшся?

Я завмер на секунду. У мене всередині одразу щось м'яко здригнулося. Я відвів погляд до ноутбука, хоча вже не бачив тексту перед собою.

— Залюбки.

Девід усміхнувся.

— Тільки... — Я глянув на останній абзац. — Зараз допишу.

— Добре.

Він підвівся і пішов до ванної.Я почув, як зачинилися двері. За кілька секунд звідти долинув шум води. Я знову подивився на екран. Курсор блимав у кінці речення. Я поклав пальці на клавіатуру. Намагався зосередитися. Але думки вже були зовсім не про різдвяну історію. Я усміхнувся сам до себе й тихо похитав головою.

Допишу абзац, і піду до нього.

Я вже збирався йти до нього. Зберіг документ, закрив ноутбук і підвівся з крісла. У ванній усе ще шуміла вода. Крізь прочинені двері до кімнати долинало її рівне шипіння, і я мимоволі усміхнувся. Я зробив кілька кроків до ванної. І тоді на столі засвітився телефон Девіда. Короткий звук сповіщення. Я зупинився. Подивився на екран. Не хотів. Принаймні спочатку. Це було чуже. Його телефон. Його особисте повідомлення. Я навіть подумав, що треба просто пройти повз. Але потім побачив, що повідомлення висвітилося на заблокованому екрані. Абонент без імені. І лише один рядок: «Є клієнт. Завтра о п'ятій вечора в Angry Birds».

Я перечитав його. Потім ще раз. Щось усередині мене похололо.

Angry Birds.

Я знав це місце.

Бар на околиці, куди нормальні люди без особливої потреби не ходили. Дешевий, галасливий, із поганою репутацією. Там збиралися люди, про яких краще було не знати нічого. Я повільно взяв телефон до рук. Мені навіть не потрібно було відкривати повідомлення. Я вже його прочитав. Але все одно дивився на екран, наче від додаткового погляду слова могли змінитися.

Є клієнт.

Я відчув, як у мене напружилася щелепа. Який ще клієнт? Що Девід робитиме в Angry Birds? І чому йому пише людина, якої навіть немає серед контактів?Мій Девід. Мій тихий, м'який Девід, який соромиться навіть підвищити голос. Я уявив його в тому барі.Серед тих людей. І мені стало неприємно. Першою була образа. Потім — страх. А за ними прийшла лють. Він знову мені не сказав. Знову щось приховав.

Після Джулії. Після тієї брехні. Після всього. Я поставив телефон назад. Вода у ванній усе ще шуміла. Я стояв посеред кімнати й відчував, як у мені поволі закипає щось важке. Хотілося дочекатися, поки він вийде, і просто запитати.

Що це означає?

Хто такий клієнт?

Що ти збираєшся робити в цьому барі?

Я навіть уже знав, яким буде його здивований погляд. Можливо, він почне пояснювати. Можливо, знову скаже, що я все неправильно зрозумів. Я стиснув кулаки.

Ні.

Не зараз.

Я подивився на двері ванної. Якщо я зараз почну допитувати його, він зрозуміє, що я читав його повідомлення. І тоді розмова піде зовсім не туди. До того ж я хотів знати більше. Хотів побачити, що він робитиме завтра. Тому я змусив себе видихнути 

Повільно. Ще раз. Я повернувся до ноутбука, сів на своє місце й відкрив наш текст. Наче нічого не сталося. Наче я не прочитав щойно повідомлення, яке перевернуло все в моїй голові. Курсор блимав у кінці останнього абзацу. Я поставив пальці на клавіатуру. Через кілька секунд двері ванної відчинилися. Девід вийшов, витираючи волосся рушником.

— Ну що, закінчив?

Я підняв на нього очі. Він стояв у проході, лише з рушником на стегнах. Волосся темне від води, краплі стікали по ключицях, грудях, животі. Шкіра була рожевою від гарячої води.Він подивився на мене і тихо сказав:

— Підемо в спальню.

Це було не питання.Я встав. Підійшов ближче. Девід не відвів очей, коли я провів долонею по його вологому боку, від ребер до стегна. Рушник зісковзнув на підлогу. У спальні світло було приглушеним. Я притиснув його до дверного одвірка ще до того, як ми дісталися ліжка. Поцілунок вийшов глибоким, майже жадібним. Девід відповів одразу — руками вчепився в моє волосся, притиснувся всім тілом. Я відчував, як швидко б’ється його серце.

Я розвернув його і повів до ліжка. Він ліг на спину, дивлячись на мене знизу вгору. У цьому погляді не було ніякої сором’язливості — лише очікування і повна довіра.Я накрив його собою. Цілував жорсткіше, ніж зазвичай: шию, ключиці, груди. Девід закинув голову, відкриваючи горло, і тихо застогнав, коли я прикусив шкіру біля ключиці. Його руки ковзали по моїй спині, залишаючи червоні сліди нігтів.

Коли я увійшов у нього — одним довгим, сильним рухом, — Девід різко видихнув і вчепився пальцями в мої плечі. Я не дав йому часу звикнути повністю. Почав рухатися глибоко, ритмічно, майже грубо. Кожен поштовх був чітким, владним. Девід піднімав стегна назустріч, зустрічаючи мене, і його стогони ставали гучнішими.

Я тримав його за стегна, фіксуючи, задаючи темп. Іноді сповільнювався, входячи майже до кінця і завмираючи, змушуючи його тремтіти й просити ще. Потім знову набирав швидкість. Девід кидав голову з боку в бік, кусав губу, шепотів моє ім’я хрипким, зірваним голосом.

— Стівене… сильніше…

Я виконав. Притиснув його зап’ястя до подушки над головою однією рукою, іншою тримав під стегно, змінюючи кут. Девід вигнувся дугою, очі заплющив, рот відкрився в беззвучному стогоні. Я відчував, як він стискається навколо мене, як тремтить усім тілом.

Ми рухалися жорстко, майже відчайдушно. Піт у нас змішувався. Шкіра липла. Подих був гарячим і нерівним. Я цілував його глибоко, майже грубо, і Девід відповідав так само — язиком, зубами, пальцями, що впивалися мені в спину.

Коли він кінчив, то зробив це з довгим, низьким стогоном, вигнувшись піді мною так сильно, що я ледь не втратив ритм. Я продовжував рухатися, допомагаючи йому пережити хвилю, і лише після цього дозволив собі відпустити контроль. Кінчив глибоко, з глухим стогоном у його шию, притиснувшись усім тілом.

Кілька довгих секунд ми лежали нерухомо, важко дихаючи. Я все ще був у ньому. Девід повільно розтиснув пальці на моїй спині і провів долонями вгору-вниз — уже м’яко, майже ніжно. Я підняв голову. Його очі були напівприкриті, губи припухлі, на щоках палав рум’янець. Він тихо, хрипко видихнув:

— Не йди...

І я не пішов.