Раді Вас бачити!

Девід виглядав так, ніби його щойно вдарили по обличчю. Воно стало мертво-блідим. Губи тремтіли. Він дивився на мене широко розплющеними очима й, здавалося, ще мить — і втратить свідомість.

— Це… тобі Джордж сказав? — тихо спитав він.

Я кивнув. Девід відчайдушно прикусив нижню губу так сильно, що на ній одразу виступила кров. Потім затравлено, озирнувся по кімнаті — на решітку, на ланцюг, на стіни, — ніби шукаючи вихід, якого не було. Нарешті його погляд знову зупинився на мені.

— Я не хотів… — прошепотів він. Голос зірвався. — Я не хотів. Це сталося випадково…

Він заплющив очі й закрив обличчя скованими руками. Наручники різко, дзвінко брязнули. Плечі тряслися.Я мовчав. Давав йому час все добре обдумати. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж він знову заговорив. Голос був глухий, здавлений, ніби він говорив крізь вату.

— Вона ніколи мене не любила. Жодного дня. Називала виродком. Казала, що я зіпсував їй життя. Що через мене вона нічого не досягла. Але… не поспішала відмовлятися. Щомісяця приходили гроші. Від якоїсь організації… чи фонду, я так і не зрозумів до кінця. На мене. На утримання. Вона жила на них. Пила на них. Приводила чоловіків на них.

Він опустив руки. Очі були червоні, на довгих як у дівчини віях тремтіли сльози. Девід дивився перед собою порожнім поглядом.

— Я з дитинства працював. Носив продукти сусідам, підмітав подвір’я, мив машини. Усе, що давали, — віддавав їй. Думав… думав, що якось заслужу. Що вона хоч раз подивиться на мене нормально. Як матір на свого сина.

Девід ковтнув повітря, ніби йому бракувало кисню.

— Того дня я повернувся зі школи раніше. У дворі стояв чорний автомобіль. Дорогий. Такий, яких у нашому районі не водилося. На пасажирському сидінні сидів хлопець… мій ровесник. Блідий, худий. Я здивувався, але пішов у будинок. Хотів одразу до себе в кімнату. І почув голоси з кухні.

Він замовк на мить. Пальці знову стиснулися в кулак. до білих кісточок.

— Вони говорили про мене. Чоловік був… багатий. Дуже. Костюм, годинник, голос такий, ніби звик, що йому ніхто не відмовляє. Казав, що його син хворий. Терміново потрібна нирка. Що чекати в черзі не можна. Що в нього є знайомі лікарі, які все зроблять тихо. І що… що я підходжу.

Девід підняв на мене очі. У них стояв такий відчай, що навіть мені на секунду стало важко дихати.

— Мама… погодилася. Вони домовилися, що завтра вона відвезе мене в потрібне місце. Чоловік дістав товсту пачку грошей. Тисячу доларів завдатку. Поклав їй на стіл. Потім вийшов у коридор. Побачив мене. І… всміхнувся. Отак схвально. Ніби я вже був його власністю.

Він затремтів усім тілом.

— Уночі я не спав. Сидів на ліжку й думав. А вранці… коли вона ще спала… я просто…

Девід не договорив.

Лише заплющив очі й повільно похитав головою, ніби досі не міг повірити, що це сталося з ним. Я стояв біля дверей і мовчав. Слухав. І не знав вірити йому чи ні... Девід говорив тихо, монотонно, але голос час від часу зривався, ніби щось гостре різало його зсередини.

— Вранці я вирішив тікати.

Просто зібрати речі й піти. Куди завгодно. Лише б не залишатися. Я ж ще був дитиною. Не думав ні про поліцію, ні про те, що буде далі. Думав лише — втекти. Бо розумів: це тільки початок. Вона вже давно натякала. Казала, що мені пора зайнятися чимось серйозним. Що я… подобаюся чоловікам. Що є такі, які платять не копійки. Справжні гроші. За певні послуги. — Він важко зітхнув. Ланцюг тихо брязнув, коли він здригнувся. — Я зібрав рюкзак. Хотів вислизнути, поки вона спить. Але вона вже була у вітальні. Сиділа за столом. На столі лежав шприц наповнений напкотиком. І пляшка. Вона була… не в собі. Очі блищали так, як завжди, коли вона вже далеко.

Девід заплющив очі на мить, ніби знову бачив ту кімнату.

— Я сказав, що йду. Куди завгодно. Лише не тут. Що більше не можу. Вона спочатку засміялася. А потім… різко зірвалася. Схопила ніж зі столу. Кухонний. Великий. І кинулася на мене. Кричала, що сама виріже мені ту нирку. Що я нікуди не дінуся. Що я її власність.

Він відкрив очі. Вони були сухі, але в них стояв такий жах, ніби все відбувалося просто зараз.

— Вона була п’яна й під наркотиком. Рухи були незграбні, але сильні. Я намагався відштовхнути. Ми впали. Ніж… увійшов. Сюди.

Девід повільно, майже машинально, провів скованою рукою по животу — туди, де під одягом ховався старий шрам.

— Я закричав. Кров була гаряча. Дуже гаряча. Вона замахнулася знову. І тоді я побачив шприц. Просто схопив його й… всадив їй у шию. Натиснув до кінця.

Він затремтів усім тілом. Наручники дзвінко брязнули.

— Вона ще кілька секунд дивилася на мене. Здивування. Потім очі заплющилися. Вона оселилася на підлогу. А я… я сидів поруч і притискав руками живіт. Кров текла крізь пальці. Я майже втратив свідомість.

Девід помовчав. Дихання стало уривчастим.

— І тоді прийшов Джордж.

Він завжди приходив уранці — перевірити, чи все гаразд, чи не померла вона знову від дози. Побачив нас. Мене в крові. Її… нерухому.

Він підняв на мене очі. У них вже не було страху перед мною. Лише стара, глибока відраза до самого себе.

— Джордж забрав гроші. Ту тисячу. Сказав, щоб я мовчав. Що якщо хтось дізнається — звинуватять мене. Що я вбивця. Що посадять. А він… він просто прибрав усе. І змусив мене жити далі так, ніби нічого не сталося.

Девід опустив голову. Голос став зовсім тихим, майже дитячим.

— Я не хотів її вбивати.

Справді не хотів.

Я просто… хотів жити.

Я стояв біля дверей і мовчав. У маленькій кімнаті бул

о так тихо, що чути було лише, як за вікном б’ється об решітку сніг.