Раді Вас бачити!

— Я вам не вірю, — надто різко сказав я.

Джордж лише криво всміхнувся, ніби почув найтупіший жарт сезону.

— Як хочеш. Твоя справа. Але якщо колись він і тобі встромить ножа в спину — не кажи, що я не попереджав.

Я мовчав. Кілька секунд просто дивився на нього, відчуваючи, як щось холодне і важке осідає всередині. Розповідь Джорджа багато чого пояснювала. Особливо той шрам внизу живота. Схоже Джині його пирнула коли намагалася захиститися. Ні. Це не могло бути правдою. Мій Девід не міг цього зробити. Він був ще дитиною... Але.... Він брехав мені. Він казав, що йому було девять, коли померла його мати. Дев'ять... Що він отримав шрам коли впав на залізний штир... Що Джордж вимагав в нього гроші...

А тепер я чув зовсім іншу, протилежну історію... Це звучало настільки дико, настільки… неможливо, що мені хотілося розреготатися йому в обличчя. Але я не сміявся. Сміх застряг десь у горлі разом із повітрям.

— Тоді чому ви не пішли у поліцію? — тихо спитав я.

Джордж опустив очі на порожню пляшку. Пальці нервово крутили її.

— Бо він благав. Ридав, як дитина. Просив не здавати. Казав, що його посадять. Що він не хотів її вбивати. — Він помовчав, а тоді додав уже сухіше, майже знущально: — І я погодився.

— Просто так?

— Не просто так. — Джордж нарешті підвів погляд. У ньому не було ні жалю, ні сумнівів. Лише втома і щось схоже на огиду. — Поставив умови. Щоб слухався. Щоб працював тут. І щоб більше ніколи не ліз у таке лайно.

Я дивився на нього і намагався скласти цю історію в голові. Кожне слово било по чомусь дуже особистому.

— А гроші? — видавив я.

Джордж важко видихнув, ніби я питав про щось дрібне і нудне.

— Які ще гроші?

— Ви казали, що він крав у вас гроші...

— Крав. — Він дістав цигарку, прикурив. Дим повільно розійшовся між нами. — На травку. Звичайно.

Я мовчки дивився, як сизий серпанок ховає його обличчя.

— Він і тоді вже був зіпсований, — спокійно сказав Джордж. — Такий самий, як його батьки.

Слово «батьки» різонуло особливо сильно.

— Ви справді думаєте, що він такий самий? — спитав я хрипко.

Джордж знизав плечима. Усмішка вийшла насмішкуватою.

— А який іще?

Він говорив упевнено. Занадто упевнено. І раптом я подумав: а що, якщо Джордж просто ненавидить його? Що, якщо все це — правда? Або лише його правда. Та, яку зручно носити роками, як старий шрам.

Я вийшов із майстерні. Відчуття, ніби залишив там частину себе, не відпускало. Сніг уже майже перестав. На машині лежав тонкий вологий шар, і я кілька секунд просто стояв, не знаючи, куди дивитися.

Пів на п’яту.

До Angry Birds — хвилин п’ятнадцять. Не більше. Я сів за кермо. Руки тремтіли. Дорогою думки не складалися. Вони рвалися, билися одна об одну.

Девід убив матір.

Девід благав Джорджа мовчати.

Девід крав.

Девід…

Я стиснув кермо так сильно, що пальці забіліли.

Ні.

Я не можу в це вірити. Не хочу. Мені потрібно почути правду від нього самого. Від нього.

Від того, кого я… Я різко видихнув і прискорився.

Біля бару я припаркувався трохи осторонь — так, щоб мене не було видно з дверей одразу. Заглушив двигун, але з машини не вийшов. Небо висіло низько, сіре й важке, ніби хтось розмазав мокрий попіл по всьому району. Дрібний сніг змішався зі слякоттю й ліпився до скла, до бордюрів, до старих вивісок. Вітер тягнув з боку затоки — холодний, солонуватий, з присмаком іржі й бензину. Майданчик перед баром був майже порожній. Кілька машин стояли навмання, ніби їх покинули поспіхом. Сам заклад тулився на околиці, далеко від головних вулиць. Вивіска над входом давно втратила половину літер, неонова трубка миготіла брудно-червоним і час від часу шипіла. Стіни були розписані графіті, вікна — заклеєні зсередини темною плівкою. Місце мало погану репутацію. Сюди не ходили випадкові люди.

Минуло кілька хвилин. Я дивився на двері. І тоді до них підійшов Девід.

Я впізнав його одразу — навіть крізь брудне скло, навіть у цьому тьмяному світлі. Він не озирнувся, не зупинився, не виглядав людиною, яка вперше опинилася в такому місці. Просто спокійно переступив поріг і зник усередині.

Наче знав, куди йде.

Наче вже бував тут не раз. У мене пересохло в роті. Серце билося так глухо й важко, ніби хтось бив кулаком зсередини грудей. Я дивився на двері, за якими він зник. Може, зайти? Зараз. Просто відчинити й поставити всі запитання прямо в обличчя.

«Де ти був? Хто цей клієнт? Чому ти приховав від мене це місце?»

Я вже потягнувся до ручки дверей машини — і зупинився. Пальці застигли на холоді металу. Ні. Я не знав, чого боявся більше: почути відповідь чи побачити її власними очима. Побачити його там, усередині, серед людей, яких я навіть уявити не міг поруч із ним. Побачити, як легко він тут почувається.

Сніг знову посилився. Дрібні мокрі пластівці сікли по лобовому склу, розмазувалися двірниками, яких я так і не увімкнув. Я залишився в машині. Сидів і дивився на двері, за якими зникла людина, яку я кохав сильніше, ніж готовий був собі визнати.

Минуло ще трохи часу. Я сидів у машині, ніби вкопаний. Холод уже давно пробрався під одяг, але я навіть не поворухнувся, щоб увімкнути пічку. Мені потрібно було мерзнути. Інакше я б просто розлетівся на шматки.

Я все ще чіплявся за той образ Девіда, який сам собі вигадав. М’який. Сором’язливий. Трохи зламаний. Той, кого треба берегти. Той, хто ніби випадково опинився в моєму житті й дивився на мене так, ніби я міг його врятувати.

Я зробив його таким.

Сам себе обдурив.

Двері бару знову відчинилися.

Девід вийшов не сам.

Поруч ішов чоловік — старший, широкий у плечах, у дорогій темній куртці, яка кричала грошима на тлі цього гнилого району. Вони розмовляли. Девід усміхався. Не тією обережною напівусмішкою, яку я звик бачити. А легко. Майже з викликом. Чоловік відповідав йому так само — звично, звично до огиди.

Я не дихав.

Вони пішли до великого чорного джипа. Чоловік щось сказав. Девід знову всміхнувся. А потім чоловік поклав важку руку йому на сідниці й повільно, з насолодою стиснув. Не ніжно. Не грайливо. Як товар, який уже оплачений.

У мене всередині щось тріснуло. Не серце — щось брудніше. Огида піднялася разом із люттю так різко, що в очах потемніло. Я дивився, як чужі пальці втискаються в його тіло. Як Девід навіть не сіпнувся. Не відсторонився. Стояв і дозволяв. Ніби так і треба. І раптом усе стало огидно ясним.

«Є клієнт».

Angry Birds.

Мовчання.

Зникнення.

Це був не роман. Не таємний коханець. Девід продавав себе.

Продавав те тіло, яке я цілував, гладив, вважав своїм. Мій хлопчик. Той, кого я носив у голові як щось крихке й чисте. А він навіть не глянув у бік моєї машини. Просто сів у джип, коли чоловік відкрив йому дверцята. Спокійно. Як на роботу.

Двері зачинилися. Я залишився сидіти в темряві, стискаючи кермо так, ніби хотів його зламати, і відчув, як мене нудить від власної наївності.