Раді Вас бачити!

Я ліг просто у вітальні. Канун Різдва. За вікном завивав вітер, час від часу кидаючи жмені снігу в шибки. Будинок здавався більшим, ніж був насправді. Порожнім. Наче всі кімнати чекали на чиїсь голоси, але ніхто не збирався їх наповнювати.

Чомусь мені було кепсько. Я не розумів Девіда. Після всього, що я для нього зробив, він усе одно дивився на мене так, ніби я чогось не розумів. Ніби я був тим, від кого йому потрібно було захищатися. Але ж я знав краще. Той світ не для нього. Там його зламають. Люди, які приходять до таких місць, гроші, які він отримує, усе це рано чи пізно знищить його. Я вже бачив, куди це веде. Бачив, як він став тихішим. Як змінився. А тут йому буде спокійно. Без Джулії. Без тих людей. Без усього того життя, у яке він сам себе загнав. Йому просто треба дати час. Він зрозуміє. Я був у цьому впевнений. Принаймні мені так здавалося. Я заплющив очі.І цього разу не снилося нічого. Я просто провалився в темряву.

Коли я прокинувся, у будинку було холодно. Я не одразу зрозумів, котра година. Вогонь у каміні давно згас, і навіть у вітальні повітря стало різким та зимним. За вікнами все змінилося. Снігу намело стільки, що доріжки зникли повністю. Дерева стояли важкі, білі, пригнуті вітром. На склі мороз намалював химерні візерунки — тонкі гілки, листя, якісь дивні переплетення, схожі на старі мережива.

Я підійшов до вікна. Озеро замерзло.Це траплялося тут не так уже й часто. Принаймні не настільки, щоб можна було просто вийти на лід. Поверхня була білою від снігу, лише подекуди крізь нього проступав темніший, блакитнуватий лід.

Здалеку він здавався міцним. Але я знав, що це нічого не означає. Товщина могла бути недостатньою навіть для того, щоб ступити на нього. Я ще кілька секунд дивився на озеро. А потім згадав про Девіда. Настрій одразу зіпсувався.

Я потер обличчя долонями. Треба було піти до нього. Він, напевно, уже прокинувся. Йому потрібна вода. Я пішов на кухню, взяв пластикову пляшку й налив її до половини. На мить затримався біля столу. Потім дістав таблетку. Я не хотів, щоб він знову заснув. Не настільки. Просто трохи слабкості. Трохи сонливості. Щоб він не наробив дурниць, поки я не поясню йому все як слід.

Я опустив таблетку у воду. Вона зникла майже одразу. Я закрутив кришку й кілька разів струсив пляшку. Потім узяв її та пішов коридором. Спокійно. Нікуди не поспішав. У мене був увесь день. І я все ще вірив, що коли Девід зрозуміє, навіщо я це зробив, він перестане боятися мене.

Коли я відчинив двері, Девід уже не спав. Він сидів на краю вузького ліжка, трохи подавшись уперед. Руки в наручниках лежали на колінах, пальці зчеплені так міцно, що кісточки побіліли. Широкий ремінь на талії й короткий ланцюг тримали його на місці. Я залишив йому рівно стільки свободи, щоб дістатися до туалету, і ні кроку далі.

Я зупинився біля дверей.

Достатньо далеко. Після вчорашнього я більше не збирався наближатися без потреби. Девід підняв на мене очі. Люті вже не було. Замість неї — напружена, майже болісна зібраність. Він явно намагався виглядати спокійним. Але я бачив, як тремтить тонка шкіра на його шиї, як швидко підіймаються й опускаються плечі.

— Стівене, — сказав він. Голос вийшов тихішим, ніж він, мабуть, планував. — Я мовчав.— Послухай мене.

Він ковтнув. Я помітив, як сіпнувся кадик.

— Розв’яжи мене. Просто розв’яжи — і ми поговоримо. Нормально. Як раніше.

Я похитав головою. Девід трохи подався вперед, і ланцюг тихо брязнув. Він одразу завмер, ніби сам себе зупинив.

— Ти наляканий, — продовжив він уже м’якше, майже вкрадливо. — Я розумію. Ти зробив дурість, але все це ще можна виправити.

«Дурість».

Слово прозвучало так легко, ніби він говорив про розбиту чашку. Я лише усміхнувся.

— Я готовий пробачити тобі цей… жарт, — сказав він. Пальці на мить розтиснулися й знову стиснулися. — Справді. Ти перегнув. Але нічого страшного. Я не злитимуся.

Він говорив так, ніби вмовляв перелякану дитину. Тільки очі видавали його: вони бігали по моєму обличчю, шукаючи хоч якусь слабкість.

— Між нами все може бути як раніше. Ми можемо відсвяткувати Різдво, як планували. Тільки відпусти мене. Ми поїдемо назад. Або залишимося тут, якщо ти хочеш. Просто… зніми це. — Він кивнув підборіддям на наручники. Рух вийшов різким, нервовим. — І все буде нормально.

— Ні.

Девід замовк. На секунду його обличчя стало зовсім юним і розгубленим. Потім він знову зібрався.

— Ти завжди так робив, — сказав я тихо.

— Як?

— Брехав.

Він ледь помітно здригнувся.

— Стівене…

— Завжди.

Я відступив ще на півкроку, хоча й так стояв далеко.

— Ти брехав мені про гроші, які крав у Джорджа.

Девід мовчав. Тільки пальці знову стиснулися до болю.

— Брехав про шрам.

Він опустив погляд. Довгі вії кинули тінь на щоки.

— І про свою матір.

Тепер він знову підняв очі. У них уже не було навіть спроби прикинутися спокійним. Тільки голий, тваринний страх і щось схоже на благання. Я відчув, як усередині підіймається знайоме холодне роздратування. 

— Ти казав, що вона померла від передозування, коли тобі було дев’ять. — Пауза. — Але це неправда.

Девід не кліпав. Груди ходором ходили під тонким светром.

— Ти казав, що вона померла сама. А Джордж розповів мені, що бачив усе.

Я говорив тихо. Мені навіть не потрібно було підвищувати голос — у цій маленькій кімнаті кожне слово лягало важко.

— Він бачив тебе біля неї.

Обличчя Девіда стало сірим. Я зробив ще одну коротку паузу, дозволяючи тиші дотиснути його.

— Ти вбив її, коли тобі було п’ятнадцять.

Він не відповів. Лише сидів, стиснувши сковані руки так сильно, що на зап’ястях уже проступали червоні сліди від наручників, і дивився на мене широко розплющеними очима. Я дивився у відповідь.

— Хіба ні?