Раді Вас бачити!

Ритуальне бюро батька мало претензійну назву — «Райдер і Сини», хоча син у нього був лише один, та й той не надто відповідав його уявленням про спадкоємця. Будівля розташовувалася в історичній частині Брукліна, неподалік від старого парку й церкви Святого Йосифа. Тут не було неонових вивісок чи яскравих кольорів — лише стримані кам’яні фасади, темне дерево дверей і латунна табличка з вигравіруваними літерами.

Всередині завжди панував напівморок і тиша, яка тиснула на вуха сильніше за будь-який шум. Повітря було насичене запахом формальдегіду, лілій і чогось металевого — запахом, який не зникає навіть після ретельного прибирання. Підлога з темного мармуру виблискувала так, що в ній можна було побачити власне відображення — спотворене й бліде, немов ти вже не зовсім живий.

( Вітаю щойно ви знайшли промокод на мою книгу в жанрі слеш фентезі " Бранці пустелі". До 23 жовтня

P-54aadd34fa946a07)

Зала прощання виглядала майже як дорогий готельний хол: м’які крісла, важкі портьєри кольору мокрого асфальту, столи з ідеально рівними букетами квітів. Усе було продумано до дрібниць, щоб смерть виглядала пристойно. Навіть красиво. Люди легше приймають кінець, якщо він добре оформлений — так любив казати батько.

За скляними дверима ховався службовий коридор. Там не було жодної естетики: холодні лампи денного світла, сталеві столи, шафи з інструментами, акуратно підписані контейнери. Саме тут смерть скидала маску урочистості й ставала тим, чим була насправді — тілом, яке потрібно підготувати, вимити, зашити, зафіксувати.

Я завжди ненавидів це місце. І водночас воно було для мене таким же звичним, як кухня в нашому домі.

Я заглушив мотор і на мить затримався в машині. Девід мовчки дивився у вікно, ніби намагався запам’ятати вулицю або зібратися з думками. Я не знав, чи правильно роблю, приводячи його сюди. Але відступати було пізно.

Я відчинив дверцята й вдихнув знайомий запах ще до того, як зайшов усередину.

Батько зустрів нас у головній залі. Він уже скинув піджак і закотив рукави сорочки — знак того, що сьогодні доведеться працювати довше, ніж планувалося. Побачивши мене, він лише коротко кивнув, а потім перевів погляд на Девіда.

Я напружився. Батько завжди дивився на людей так, ніби зважував їх — не очима, а досвідом. Наче вони вже були потенційними клієнтами.

— Це мій товариш з університету, — поспіхом сказав я. — Девід. Девід Моріссон.

— Райдер. Крістофер Райдер, — сухо представився батько і простяг руку.

Девід потис її впевнено — без надмірної чемності, але й без зухвалості. Він дивився батькові просто в очі, не відводячи погляду і не намагаючись сподобатися.

— Приємно познайомитися, містере Райдер, — спокійно мовив він. — Стів сказав, що вам сьогодні потрібна допомога.

Батько окинув його ще одним оцінювальним поглядом і, здається, лишився задоволений.

— Якщо не боїшся роботи — знайдеться, — відповів він. — Але до тіла вас не пущу.

— Розумію, — легко погодився Девід. — Ми можемо підготувати залу.

Це прозвучало так, ніби він говорив про щось цілком буденне. Не байдуже — просто без напруження.

Батько мовчки дістав список і передав його мені.

— Міс Мердок. Прощання завтра зранку. Вона любила фіалки. Усе має бути у відповідних тонах. Без зайвого пафосу.

Я кивнув.

Ми взялися до роботи. Я розставляв стільці, рівняв ряди, перевіряв, щоб між ними було достатньо простору. Девід тим часом мовчки розпаковував ящики з квітами. Фіалки — живі й штучні — швидко наповнили залу м’яким, трохи гіркуватим ароматом.

Він працював уважно, не поспішаючи, іноді відходив на кілька кроків, щоб подивитися на композицію збоку. Кілька разів сам пересував вази, ніби інтуїтивно відчував, де їм краще стояти.

— Так краще, — сказав він, переставляючи букет ближче до вікна. — Світло падає м’якше.

Батько зупинився поруч, глянув і мовчки погодився.

— У тебе є смак, — зауважив він. — Не всі це розуміють.

— Просто люди хочуть, щоб прощання було… людяним, — відповів Девід. — Навіть якщо вони самі цього не усвідомлюють.

Я здивовано глянув на нього.

Батько — теж.

Девід м’яко посміхнувся.

— Смерть мало приваблива, хлопче. Але моє завдання — сховати її бридке обличчя під квітами і косметикою.

— І це вам вдається, містере Райдер, — надто швидко відповів Девід.

Так ми пропрацювали ще кілька годин. Час сплинув непомітно. Я й не помітив, як приміщення наповнили м’які вечірні сутінки.

Батько закінчив возитися з тілом і вийшов до нас.

— Ну що ж, хлопці, ви молодці, — констатував він і доброзичливо всміхнувся. — Дякую, Девіде, за допомогу. Я радий, що Стів нарешті знайшов справжнього друга.

— Мені було цікаво, містере Райдер. Я радий, що зміг допомогти вам і Стіву.

Девід кинув на мене такий погляд, ніби ми були старими добрими товаришами, пов’язаними якоюсь таємницею.

Я відчув, як жар кинувся в обличчя.

— Ну що ж… — старший Райдер задоволено потер руки. — Пропоную випити по пляшечці пива і перекусити сендвічами.

— Залюбки, містере Райдер, — відповів Девід раніше, ніж я встиг заперечити.

Мені не хотілося, щоб батько почав розпитувати Девіда про його родину й минуле.

Службова кухня була тісною, але чистою. Батько дістав із холодильника три пляшки «Будвайзера» і без церемоній поставив їх на стіл. Сам сів навпроти нас.

Деякий час ми мовчали. Девід тримав пляшку обома руками, не наважуючись зробити ковток першим. Він виглядав спокійним, навіть розслабленим — так, наче перебував тут уже не вперше.

— Ти не з місцевих, — нарешті сказав батько. — Я не бачив тебе раніше.

— Ні, — відповів Девід. — Я живу на околиці. З дядьком.

— Чим він займається?

— Тримає СТО. Невелике. Старе приміщення, — знизав плечима Девід. — Роботи вистачає, грошей — не завжди.

Батько кивнув, ніби щось відмітив для себе.

— А батьки?

Девід нарешті зробив ковток пива, не відводячи погляду.

— Мама померла, — сказав він просто. — Давно.

Батька я не знаю. Навіть імені. Певен, що він і сам не здогадується про моє існування.

Він говорив це рівно, без пауз і без тіні образи. Як сухий факт з анкети.

Батько не перепитував. Не співчував уголос. Лише повільно поставив пляшку на стіл.

— Життя інколи не залишає вибору, — сказав він після короткої паузи. — Але людина завжди обирає, ким їй бути.

Девід ледь усміхнувся.

— Саме так.

Я сидів мовчки, слухаючи їх, і раптом усвідомив: батько говорить із ним не як з чужим хлопцем.

А як із рівним.

— Добре, хлопці. Ви молодці. Відпочивайте, — батько рішуче підвівся й попрямував до дверей. — Я залишу вас. Потрібно ще владнати деякі справи щодо завтрашньої церемонії. Дякую тобі, Девіде.

Він подивився на хлопця з якоюсь особливою ніжністю. Я відчув дивне відчуття — чи то заздрощі, чи ревнощі. На мене батько так не дивився ніколи.

— Нема за що, містере Райдер. Завжди радий допомогти, — з готовністю відповів Девід і посміхнувся своєю чарівною посмішкою.

Я залпом допив пляшку, майже не відчуваючи смаку.

— У тебе крутий старий, — зауважив він, коли за батьком зачинилися двері.

— Так. Він крутий, — погодився я й важко зітхнув.

— Слухай, мені потрібно в туалет. Покажеш?

— Залюбки.

Я провів його до туалету для відвідувачів і повернувся назад. Розігрів сендвічі, що приготувала Марія, й дістав ще по пляшці пива. Лише тоді помітив, що Девід мав би вже повернутися.

Можливо, він образився й вирішив піти, не прощаючись. Від цієї думки мені стало лячно. Не варто було привозити його сюди. З важким серцем я вирушив на пошуки друга.

Девід стояв у прощальній залі, куди батько вже вивіз труну з тілом міс Мердок. Він був поруч, схилившись над нею. Обличчя ховалося в темряві, але мені здалося, що в його очах я побачив щиру зацікавленість.

Я обережно підійшов.

— Девіде?..

— Дивна річ — смерть… — промовив він, не відводячи погляду від покійниці, яка завдяки старанням мого батька виглядала значно краще, ніж будь-коли за життя. — Перед нею всі рівні. Їй байдуже, багатий ти чи бідний. Але навіть у смерті відчувається нерівність. Мою матір поховали в дешевій цинковій труні, купленій за рахунок громади. На похороні були лише тітка з дядьком і священик. Жодних квітів. Жодних сліз…

— Мені шкода, Девіде… — тільки й зміг сказати я й легко торкнувся його плеча.

Він нервово здригнувся й подивився на мене.

— Знаєш, я тоді не плакав. Я навіть не сумував… — його голос став глухим, надтріснутим. — Найстрашніше було те, що я радів. Думав, що нарешті все скінчилося. Її коханці, нічні п’янки, вічні сварки… Я був певен, що після її смерті моє життя зміниться на краще.

Він дивився на мене, а я мовчав. Я не знав, що відповісти на це зізнання.

— Уже пізно, Стіве, — раптом сказав він. — Мені час додому. Дядько і так розлютиться.

— Я відвезу тебе. Якщо ти не проти.

Девід обережно кивнув.

Ми разом залишили кімнату — і міс Мердок.