Раді Вас бачити!

Наступного дня я приїхав до Девіда так, наче нічого не сталося. Саме це й було найважчим. Я знав, де він був напередодні. Знав, що відбувалося в тому барі на околиці. Знав про чужі руки на його тілі, про гроші, про те, як легко він сідав у чужий джип. Знав набагато більше, ніж Девід міг собі уявити. І все одно, коли він відчинив двері, я лише усміхнувся — спокійно, звично, вдаючи, що нічого не знаю про те як він заробляє гроші.

— Привіт.

— Привіт, — відповів він і відступив, пропускаючи мене всередину.

У квартирі було тепло. На столі стояла порожня коробка з-під піци, біля ноутбука валялися книжки, на підлозі валявся один його светр. Усе виглядало так само, як завжди. Ніби минулої ночі не існувало. Ніби я не сидів у машині й не дивився, як його голову силоміць опускають до чужого паху.

Ми влаштувалися на дивані. Девід притулився до мене, поклав голову на плече. Я обійняв його — обережно, ніби боявся, що він відчує, наскільки напружені мої руки. На екрані йшов «Один удома». Я майже не стежив за фільмом. Дивився на нього. На те, як світло від телевізора ковзає по його обличчю. На те, як він тихо сміється з якоїсь сцени. І я теж усміхався у відповідь. Бо треба було. Бо я вже вирішив, що гратиму цю гру до кінця. Усе здавалося майже нормальним. Майже.

Я провів пальцями по його волоссю. Воно було м’яке, чисте. Пахло його звичайним шампунем. Не пахло чужими руками. Не пахло тим баром, і ти більше тим мерзотним типом який купив його тіло.

— А давай на Різдво поїдемо до будинку на озері, — сказав я якомога безпечно.

Девід не відповів одразу.

Його усмішка повільно згасла. Плечі ледь помітно напружилися.

— На озеро?

— Ага. Будемо тільки вдвох. Ялинка, камін, сніг за вікном. Марія спече нам імбирне печиво. Все буде як в дитинстві.

Девід не поспішав з відповіддю. Він напружено дивився на екран.

— Не знаю, — нарешті сказав він тихо.

— Чому?

— Та просто… Погоду обіцяють погану. Сніг, вітер. Може, дороги замете.

— І що з того? — Я щиро посміхнувся. — Тим краще. Ніхто не приїде нас турбувати.

Девід невдоволено скривився.

— Можемо й тут залишитися. У мене затишно. Купимо маленьку ялинку, замовимо щось смачне… Навіщо кудись їхати?

Він намагався говорити спокійно, але в голосі вже не було тієї легкості, до якої я звик. Там з’явилося щось інше. Обережність. Страх, який він старанно маскував під звичайне небажання виїжджати з міста. Я притягнув його трохи ближче. Відчув, як його тіло на мить напружилося, перш ніж знову розслабитися.

— Подумаємо, — сказав я м’яко.

На екрані Кевін знову щось витворяв зі своїми пастками. Девід усміхнувся — але вже не так щиро, як хвилину тому. Усмішка вийшла коротка, майже тренована.

А я продовжував дивитися в екран і думав лише про одне. До Різдва залишалося дев’ять днів. І за ці дев’ять днів мені треба було вирішити, що я з ним зроблю, бо відпускати я його більше не збирався.

Я взяв його руку. Ніжну, з довгими тонкими пальцями — майже дівчачими. Підніс до власних вуст, і обережно поцілував кожен. Девід щось тихо промуркотів і ще ближче притулився до мене.

Я намагався не думати.

Не думати про те, що вчора ці самі пальці обіймали чужий член.Що ця рука брала гроші.

Що вона знала, як правильно рухатися, щоб чоловік швидше закінчив. Я відганяв ці думки геть. Зараз він був тут.

Зі мною. Отже — мій.

Я повільно провів його долонею вниз, по своєму животу, і зупинив її на паху. Там уже було гаряче й важко. Девід одразу зрозумів. Не запитав нічого — просто обережно стиснув мене крізь тканину штанів і почав гладити. Я заплющив очі. Його пальці були вмілі. Занадто вмілі. Я відчував, як він знаходить правильний ритм, як трохи сильніше стискає, коли я мимоволі сіпаю стегнами.

— Сильніше, — тихо сказав я.

Девід слухняно послухався. Його рука ковзнула під гумку білизни, обхопила мій член. Шкіра до шкіри. Тепло. Волога. Я глухо видихнув і відкинув голову на спинку дивана. Я запустив пальці йому у волосся. Спочатку просто гладив. Потім стиснув сильніше. Відчув, як Девід здригнувся, але не відсторонився. Я повільно, але невідворотно натиснув йому на потилицю.

— Нижче...

Він опустився без слів. Спочатку щокою провів по моєму стегну, потім губами торкнувся члена крізь тканину. Я різкіше потягнув його за волосся, змушуючи піднятися трохи вище, і вже сам зіпхнув штани разом із білизною нижче.

Девід не пручався. Коли його рот обхопив мене, я тихо загарчав крізь зуби. Однією рукою я все ще тримав його за волосся, контролюючи глибину й ритм. Іншою вперся в диван, щоб не втратити рівновагу. Він працював старанно. Губи, язик, горло — усе було точно й досвідчено. Я дивився вниз, на те, як його руде волосся рухається під моєю долонею, і відчував, як усередині розростається щось темне й жадібне.

Мій.

Зараз — тільки мій.

Я сильніше натиснув йому на голову, змушуючи взяти глибше. Девід захлинувся, але не відсахнувся. Сльози виступили в куточках його очей, проте він продовжував. Я відчував, як тремтить його горло навколо мене.

— Ось так… — прошепотів я хрипко. — Добре… дуже добре.

Я рухав його головою так, як хотів. Не грубо до болю — але жорстко. Кожен раз, коли він намагався відсторонитися хоча б на мить, щоб вдихнути, я знову повертав його назад. У голові пульсувала одна думка:

«Вчора він робив це за гроші.

Сьогодні — бо я так сказав.»

І від цієї думки мене кидало в жар ще сильніше. Я вже майже не контролював себе. Стегна самі штовхалися вперед, пальці в його волоссі стискалися до болю. Девід тихо схлипував, але продовжував мене задовольняти — слухняно, вміло, віддано. Так як і має бути. Коли оргазм накотив, я притиснув його голову до кінця й утримував, поки все не закінчилося. Девід давився, його руки вчепилися мені в стегна, але він не відштовхнув мене.

Лише коли я нарешті відпустив, він відсахнувся, кашляючи, з мокрими від сліз і слини щоками.

Я дивився на нього зверху вниз.На червоні губи. На вологі від сліз очі. На те, як він важко дихає, стоячи на колінах між моїми ногами. І це видовище примусило мене посміхнутися

— Ти мій, — тихо сказав я, скоріше констатуючи ніж запитуючи.

Девід мовчав. Лише витер рот тильною стороною долоні й повільно підняв на мене очі. У них уже не було тіє

ї м’якості, до якої я звик, але він кивнув, погоджуючись з моїми словами.