Раді Вас бачити!

Я сів на стілець навпроти ліжка й просто дивився. У голові все було ясно. Я роблю це заради нього. Не для себе. Для нього. Світ надто жорстокий. Надто брудний. Він би його зламав. Зжер би по шматочках, як уже почав. А я… я просто заберу його звідти. Посаджу на своє підвіконня. Де ніхто більше не торкнеться. Де він буде в безпеці. Ніжний. Чистий. Мій.

Час тягнувся повільно.

За вікном голосно завивав вітер. Решітка на вікні злегка деренчала від поривів. Я не знав, скільки минуло часу — година чи півтори, — коли Девід уперше поворухнувся.Він повільно відкрив очі. Його погляд був затуманеним, важким. Він кліпнув кілька разів, намагаючись зловити фокус. Оглянув стелю, стіни, решітку на вікні, потім його очі зупинилися на мені. На мить у них майнуло щось схоже на полегшення.

— Стівене…? — голос вийшов хрипкий, сонний. — Що… де ми?

Я подався вперед, але не вставав.

— У будинку на озері. Ти пам’ятаєш? Ми ж хотіли провести Різдво разом.

Девід повільно кліпнув. Спробував підняти руку, і різко завмер. Погляд упав на наручники. Метал тихо брязнув. Він кілька секунд просто дивився на свої зап’ястя.

— Це… що це?

— Сюрприз, — м’яко сказав я. — Різдвяний подарунок. Від мене.

Він підняв на мене очі. У них уже не було сонної м’якості. З’явилося щось обережне, насторожене.

— Стівене… зніми.

— Пізніше.

Девід спробував сісти. Тіло ще погано його слухалося — снодійне не до кінця відпустило, — але він усе ж піднявся на лікті. І тоді ланцюг натягнувся. Короткий, жорсткий ривок на талії. Він завмер. Повільно опустив погляд униз. Побачив широкий шкіряний пояс. Ланцюг, що йшов від нього до труби в стіні. Кілька секунд у кімнаті стояла повна тиша.Потім він підняв на мене очі, і я побачив, як розуміння повільно, важко проступає крізь залишки туману в його погляді.

Це не було грою чи дивною сексуальною витівкою. Він зрозумів, що я зайшов надто далеко.

— Стівене… — тихо сказав він. Голос уже не був сонним. — Що ти зробив?

Я дивився на нього рівно,спокійно. 

— Захистив тебе.

Девід ще кілька секунд мовчав.

Потім тихо, ледь чутно запитав:

— Від чого… ти мене захистив?

Я подався трохи ближче, але залишався на стільці. Не хотів його лякати різкими рухами.

— Від усього. Від цього міста. Від людей, які дивляться на тебе як на річ. Від тих, хто платить п’ятдесят доларів за те, щоб ти на хвилину став їхнім. Від вулиць, від барів, від чоловіків у дорогих куртках, які вважають, що можуть торкатися тебе, коли захочуть.

Девід дивився на мене некліпаючи. Зіниці все ще були трохи розширені від снодійного, але погляд уже прояснювався.

— Ти… бачив?

Я кивнув.

— Так. Того вечора. Біля бару.

Він заплющив очі. На мить його обличчя стало таким, ніби йому боляче. Потім знову відкрив їх.

— Стівене… це не твоя справа.

— Це саме моя справа. — Я гірко посміхнувся . — Ти мій. А я не вмію ділитися тим, що люблю. І не збираюся віддавати тебе назад у той бруд.

Девід повільно потягнув ланцюг. Метал тихо брязнув об трубу. Він перевірив довжину — до дверей явно не вистачало. До вікна теж.

— Ти збожеволів, — сказав він тихо. Без істерики. Просто констатуючи наче це було фактом. 

— Можливо. Але ти в безпеці. Тут ніхто до тебе не добереться. Ніхто не змусить тебе щось робити. Ніхто не кине гроші тобі в обличчя. Тільки я. І я ніколи не зроблю тобі боляче.

Він засміявся. Коротко, хрипко, з іронією. 

— Ти вже зробив.

Я мовчав. Девід відкинувся головою на стіну. Кілька секунд просто дихав. Потім знову заговорив — тихіше, але твердіше:

— Зніми це. Зараз. Наручники. Пояс. Усе. І відвези мене назад.

— Ні.

— Стівене…

— Ні. — Я похитав головою. — Ти поки що не розумієш. Але зрозумієш. Тут тобі нічого не загрожує. Я подбаю про все. Їжа, вода, тепло. Ти будеш писати. Читати. Відпочивати. Без бруду міста. Без тих людей. Без страху.

Девід дивився на мене довго. У його очах уже не було туману.

Лише холодне, важке усвідомлення.

— Ти справді віриш, що це захист? — спитав він нарешті.

Я відповів без вагань:

— Так. Звісно. Найкращий, який я можу тобі дати.

За вікном знову рвонув вітер. Решітка ледь чутно деренчала. Девід відвернувся до стіни.

Я встав і вийшов, не кажучи більше жодного слова. Двері за мною щільно зачинилися. Замок клацнув голосніше, ніж я очікував. У коридорі я зупинився й притулився спиною до стіни. Серце билося рівно, але десь під ребрами сиділо важке, роздратоване розчарування.

Я ж знав. Звісно, знав, що він не кинеться мені на шию з подякою, але все одно сподівався. Хоча б на тінь розуміння. Що він побачить — це ж заради нього. Усе. А він дивився на мене так, ніби я став ворогом.

Я пішов на кухню. Дістав із холодильника звичайний пакований бургер — той, що купив ще вчора «на всяк випадок». Налив воду в просту пластикову пляшку. Нічого щоб він міг використати проти мене, чи не дай Бог заподіяти собі шкоди. Ніяких ножів, ніякого скла.

Коли повернувся, Девід сидів на краю ліжка, напружений, з прямою спиною. Ланцюг був натягнутий. Він одразу підняв на мене очі. Я поставив пляшку й бургер на підлогу — достатньо далеко, щоб він міг дотягнутися, але щоб я залишався поза зоною досяжності.

— Поїж, — сказав я спокійно. — Треба. Ти не маєш голодувати.

Мої слова примусили скотитися його вуста в кривій посмішці. 

— Звільни мене. — Голос Девіда був тихим, але твердим. — Це викрадення. Це незаконно. Ти розумієш, що робиш?

Я не відповів. Лише кивнув на їжу.

— Спочатку поїж. Потім поговоримо.

Девід кілька секунд дивився на мене. Потім різко рвонувся вперед. Ланцюг одразу зупинив його. Метал гучно брязнув, пояс врізався в талію. Він не дотягнувся навіть близько. Я стояв біля дверей — свідомо далі, ніж потрібно. Він зрозумів, що фізично дістатися не зможе. Тоді схопив пляшку й кинув у мене. Я ледь встиг відхилитися. Пляшка вдарилася об одвірок і гучно впала на підлогу. Слідом полетів бургер у м’ятій упаковці. Він упав біля моїх ніг. У кімнаті запанувала важка тиша. Я повільно підняв погляд.

— Ну добре, — сказав я рівно. — Тоді не отримаєш ні води, ні їжі.

Девід важко дихав. Груди ходором ходили. Очі блищали від злості й безсилля. Я нахилився, підібрав пляшку й зім’ятий пакет і вийшов, не дивлячись на нього більше.

Замок знову клацнув. Цього разу я навіть не притулився до стіни. Просто пішов на кухню й поставив усе назад у холодильник. Нехай посидить. Нехай подумає. Він зрозуміє.

Обов’язково зрозуміє.