Раді Вас бачити!

Було близько четвертої вечора, коли я виїхав із Брукліна. Канун Різдва. Місто ще трималося за святкове світло — гірлянди, яскраві вітрини, люди з пакетами, — але щодалі на північ, то швидше все це залишалося позаду. Сніг ішов уже не пластівцями, а суцільною мокрою стіною. Двірники працювали на максимумі й усе одно не встигали. Фари зустрічних машин розмазувалися жовтими плямами по лобовому склу.

Я їхав мовчки. На задньому сидінні Девід лежав так само, як я його поклав. Час від часу я кидав короткий погляд у дзеркало. Руде волосся, бліде обличчя, руки сковані перед собою. Іноді він тихо схлипував уві сні — ледь чутно, горлом. Кожного разу серце в мене стискалося.

Я не лікар. Не знав, як саме ці таблетки діють у такій дозі. Не знав, чи не стане йому раптом зле. Чи не відкриє очі десь посеред шосе. Дорога тягнулася сірою стрічкою крізь снігопад. Інколи траплялися машини з ялинками на дахах, сімейні кросовери, набиті подарунками. Люди їхали святкувати. Я віз зв’язаного хлопця в будинок на озері.

Десь через сорок хвилин я побачив аварію.

Велика вантажівка з’їхала в кювет. Кабіна стояла під кутом, фари ще горіли, розрізаючи снігопад двома тьмяними променями. Поруч уже мигали поліцейські маячки. Двоє чоловіків у світловідбиваючих жилетах махали зустрічним, щоб скидали швидкість. Я інстинктивно скинув газ. Руки на кермі стали липкими.

Якщо зараз зупинять…

Якщо попросять відкрити багажник чи просто заглянуть на заднє сидіння…

Я проїхав повз якомога рівніше, не повертаючи голови. У дзеркалі бачив, як один із поліцейських проводив поглядом мою машину. Кілька секунд здавалося, що він от-от підніме руку. Не підняв. Я видихнув тільки тоді, коли мигалки зникли в сніговій пелені. Далі дорога стала ще гіршою. Вітер бив у бік, машина злегка кидалася. Кілька разів шини пробуксовували на льоду. Я тримав швидкість нижчою, ніж хотілося б. Кожна зайва хвилина на шосе збільшувала ризик.

Девід знову тихо застогнав. Я різко глянув у дзеркало. Він лише повернув голову на бік. Повіки тремтіли, але не відкрилися. Слина блиснула в кутику рота.

— Тихо, — прошепотів я. — Ще трохи. Просто поспи.

Голос прозвучав хрипко навіть для мене самого. Я вже не сумнівався. Сумніви залишилися десь у Брукліні, разом із ялинкою й порожніми бокалами. Зараз був лише страх. Страх, що зупинять. Страх, що він прокинеться. Страх, що щось піде не так у останній момент.

Коли я нарешті побачив з’їзд з центрального шосе, плечі на мить розслабилися. Повернув на вужчу, гірше розчищену дорогу. Ліхтарі зникли. Навколо лишилися лише темні стовбури дерев і біла стіна снігу в світлі фар. До будинку на озері залишалося ще близько години. Я стиснув кермо сильніше й поїхав далі.

Дорога ставала все гіршою. Сніг уже не просто падав — він хльостав по лобовому склу косим, мокрим потоком. Двірники ледь справлялися. Колеса час від часу зривалися в бік, і машину кидало на слизькій колії. Я скинув швидкість майже до мінімуму. Фари вихоплювали зі темряви лише кілька метрів розритої снігом дороги та чорні стовбури дерев обабіч.

Було вже близько шостої.

Світло остаточно згасло. У салоні стало темніше. Я увімкнув салонну лампочку на кілька секунд — тільки щоб глянути на заднє сидіння — і одразу вимкнув. Девід лежав у тій самій позі. Обличчя бліде. Губи трохи розтулені. Наручники слабо блиснули в короткому спалаху світла.

Я знову дивився тільки на дорогу. І саме тоді він застогнав. Не тихо, як раніше. Голосніше. З протяжним, хрипким видихом. Я різко глянув у дзеркало. Девід поворухнув головою. Повіки здригнулися. На мить мені здалося, що він зараз відкриє очі. Що подивиться прямо на мене. Що зрозуміє. Серце вдарило так сильно, що я на секунду втратив відчуття керма. Машину понесло вбік. Я виправив траєкторію різким рухом, шини завищали по снігу.

— Ні… ні, ні, ні… — прошепотів я крізь зуби.

Девід ще раз тихо простогнав. Пальці на скованих руках злегка стиснулися. Потім його тіло знову обм’якло. Голова важко впала на бік. Дихання вирівнялося. Він знову провалився в сон. Але я вже не міг заспокоїтися. Руки на кермі стали мокрими. У горлі стояв сухий клубок. Кожен звук із заднього сидіння тепер здавався початком пробудження. Кожен поворот дороги — місцем, де мене можуть зупинити. Хоча навколо вже давно не було жодної машини. Лише темрява, сніг і вузька біла смуга колії.

Я їхав далі. Час розтягнувся. Хвилини тяглися як години. Кілька разів я ловив себе на тому, що дихаю ротом — коротко, поверхнево. Страх сидів десь під ребрами і не відпускав. Нарешті між деревами проглянув знайомий поворот. Я скинув швидкість майже до повзучої й звернув на ґрунтову дорогу, що вела до озера. Сніг тут був глибший. Машина вперлася носом, шини забуксовали, але я додав газу й витягнув її. Ще кілька сотень метрів — і в світлі фар з’явився темний силует будинку.

Самотній.

Без жодного вогня в вікнах. Занесений снігом по самі віконниці. Я зупинився біля ґанку, заглушив двигун і ще кілька секунд просто сидів, стискаючи кермо. Тиша після довгої дороги вдарила по вухах. Я повернувся й подивився на Девіда. Він все ще спав. Я полегшено видихнув Ми доїхали.

Я вийшов із машини й одразу ледь не впав. Під черевиками хруснув сніг, потім нога поїхала по льоду. Я вилаявся, схопився за дверцята й озирнувся на Девіда. Він так і не прокинувся. Снодійне діяло сильніше, ніж я очікував. Я відчинив пасажирські дверцята.

— Девіде...

Він не відповів. Мені довелося просунути руку й підхопити його під плечі. Він був вищий за мене, і коли я спробував витягнути його з машини, його тіло майже одразу потягнуло мене вниз.

— Чорт...

Я ледве втримався.

Він виявився важчим, ніж я очікував. Тендітний, так, але вищий за мене, і зараз, у повній безтямі, його тіло було просто млявою вагою. Голова безсило впала мені на плече. Ноги волочилися по снігу. Я зробив кілька кроків до ґанку, посковзнувся. Черевики зривалися на льоду під свіжим снігом. Я встиг лише вп’ястися коліном у сходинку, тримаючи Девіда однією рукою.

Я тягнув його повільно. Крок. Зупинка. Ще крок. Сніг набивався в рукава, танув за коміром. Плечі пекло від напруги. Кілька разів доводилося опускати його на сходи, щоб перехопити вагу й віддихатися.

Нарешті ми опинилися всередині.

Я зачинив вхідні двері плечем і притулився спиною до них на кілька секунд. У будинку було темно й холодно — я навмисно не вмикав опалення на повну заздалегідь. Лише мінімум, щоб труби не лопнули.

Далі — вузький коридор і двері вліво.

Кімната, яку я готував усі ці дні.

Невелика. Майже квадратна. Єдине вікно високо під стелею — з товстими прутами решітки, які я встановив ще минулого тижня. Вузьке ліжко біля стіни. Поруч двері в крихітний туалет без вікна. На підлозі — темний лінолеум, який легко мити. Жодних зайвих речей. Жодних гострих кутів.

Я знав, що в житті все інакше, ніж у фільмах.

Девід вищий. Сильніший у руках. Якщо прокинеться в люті — зможе нашкодити. Зможе спробувати втекти.

Тому я підготувався.

На ліжку вже лежав широкий шкіряний пояс із міцним кільцем. Від кільця йшов короткий, але товстий ланцюг, прикріплений до надійно вмурованої в стіну труби біля ліжка. Довжини вистачало, щоб дістатися до туалету й сісти на ліжко. Але не більше. До дверей і до вікна — ніяк.

Я поклав Девіда на ліжко.

Розстебнув куртку, зняв черевики. Руки все ще були в наручниках. Я обережно просунув пояс під його спину, застебнув на талії — щільно, але не тісно — і зафіксував ланцюг. Перевірив замок двічі.

Потім сів на край ліжка й просто дивився.

Девід дихав рівно. Бліде обличчя. Руде волосся розсипалося по подушці. На зап’ястях слабо блищали наручники, на талії — шкіра пояса. За вікном завивав вітер. Я провів долонею по його щоці. Шкіра була холодною від вулиці.

— Тепер ти нікуди не дінешся, — тихо сказав я.

І відчув, як

страх трохи відступає, залишаючи по собі тільки важку, липку впевненість.