Раді Вас бачити!

Наступного ранку ми вирушили до Брукліна.

Осінь за вікном була напрочуд ясною. Сонце час від часу визирало з-за хмар, ковзаючи по мокрому асфальту, а дерева вздовж дороги вже майже втратили своє листя. От тільки настрій у Девіда зовсім не відповідав цій погоді.

Він сидів поруч, притулившись скронею до холодного скла, і майже всю дорогу мовчав. Обличчя було блідим, під очима залягли тіні. Пиво з горілкою явно виявилися не найкращою ідеєю.

— Ти як?

— Нормально.

Він навіть не повернув голови. Я кинув на нього швидкий погляд.

— Точно?

— Стіве, все нормально. 

Цього разу в його голосі прозвучало щось таке, що мені не сподобалося. Я міцніше стиснув кермо.

 Учора ввечері все було інакше.Ми сміялися, цілувалися, сиділи біля каміна. Я був упевнений, що нарешті все стало на свої місця. А сьогодні він сидів поруч так, наче між нами знову виросла невидима стіна.

— Ти на мене сердишся?

Девід нарешті повернувся до мене.

— З чого ти взяв?

— Не знаю.

— Тоді навіщо питаєш?

Я замовк. Кілька хвилин у машині було чути лише рівномірний шум двигуна.

— Якщо я щось зробив не так, скажи.

— Ти нічого не зробив.

— Тоді чому ти поводишся так, наче я тебе образив?

Девід важко зітхнув і знову відвернувся до вікна.

— Я просто погано почуваюся.

Мабуть, він казав правду.

Мабуть. Але чомусь від цього мені не стало легше.Я дивився на дорогу й намагався не думати про те, що ще вчора він засинав поруч зі мною, а сьогодні навіть не хоче на мене дивитися. У голові знову почали народжуватися дурні думки. Може, він шкодує про те, що сталося між нами? Може, для нього це було просто частиною того вечора?А може, він уже вирішив, що я зробив усе надто швидко? Я відчув, як усередині повільно закипає роздратування.

Я ж намагався для нього. І чому тоді він не може просто сказати, що відбувається?

— Добре, — нарешті сказав я. — Не хочеш говорити — не треба.

Девід подивився на мене. У його очах на мить промайнуло щось схоже на подив. А потім він знову повернув голову до вікна.Я теж більше нічого не сказав.

Дорога до Брукліна раптом здалася мені набагато довшою, ніж була насправді. Я час від часу поглядав на Девіда, але він сидів, притулившись головою до скла, і дивився кудись у бік. Після вчорашнього він знову став якимось відстороненим. Не таким, як увечері біля каміна. Не таким, як тоді, коли сміявся зі мною біля вогню.

Я намагався переконати себе, що причина лише в похміллі. Але чомусь не вірив. Коли ми зупинилися біля його будинку, Девід не поспішав виходити.

— Ти точно нормально себе почуваєш?

— Так.

Знову це коротке «так». Наче за ним стояло щось, чого він не хотів мені говорити.Я заглушив двигун.

— Якщо щось не так...

— Все добре, Стіве. — Він усміхнувся, але усмішка вийшла втомленою.

Девід вийшов із машини й зачинив дверцята.Я ще деякий час сидів за кермом, спостерігаючи, як він іде до будинку. Двері відчинилися майже одразу. На порозі стояла жінка. Я бачив її вперше.

Вона була худою, блідою, у старому домашньому халаті. Побачивши Девіда, вона щось тихо сказала й одразу відступила вбік, пропускаючи його. Я не почув слів. Девід озирнувся на мене. Я підняв руку на прощання. Він відповів тим самим.А потім двері зачинилися.

Я ще кілька секунд дивився на них. Не знаю чому, але мені раптом стало неприємно. Та жінка... Тіточка Джені, мабуть. Вона виглядала так, ніби сама боялася власного будинку. Я відкинув цю думку й завів автомобіль.

Коли я повернувся додому, Марія вже була на кухні. Вона саме розкладала щось по тарілках і, почувши, як я зайшов, одразу визирнула в коридор.

— Ну нарешті! Я вже думала, ви там вирішили залишитися до Нового року.

— Ні.

— А як відпочили?

— Нормально.

Вона хитро посміхнулася.

— Просто нормально?

Я зняв куртку.

— Маріє...

— Добре, добре. Не буду допитувати. Хоча ти виглядаєш так, ніби зовсім не відпочивав.

Я промовчав. Вона поставила переді мною чашку кави.

— А Девід?

— Вдома.

— Не посварилися?

Я підняв на неї очі.

— Ні.

І знову це коротке слово. Наче воно мало закрити всі питання. Марія уважно подивилася на мене.

— Ви молодий сеньйоре якийсь сердитий.

— Я не сердитий.

— Ага.

Вона більше нічого не сказала. Я взяв чашку, але кава вже не викликала жодного бажання її пити. Перед очима знову стояв Девід. Його мовчання. Його погляд у вікно. Те, як він сказав: «Я нормально себе почуваю».

Я почав перебирати в пам'яті останні два дні.Може, я справді щось зробив не так? Може, він шкодував про те, що сталося між нами?

А може...

Я зупинив себе.

Ні.

Я не хотів навіть думати про це. Але думки вже не слухалися. Я згадав, як він дивився на озеро. Як сидів біля каміна. Як сьогодні майже не розмовляв зі мною. Я поставив чашку на стіл. Мені не подобалося, куди заводять ці думки. Але зупинити їх я вже не міг.

Після вечері я пішов до душу. Гаряча вода одразу огорнула мене парою, і на якийсь час я просто заплющив очі, дозволяючи їй стікати по обличчю й плечах. Я намагався ні про що не думати.Не виходило. Перед очима знову з'явився Девід.

Його мовчання в машині. Похмурий погляд.А потім я згадав Джулію. Вони розмовляли в університеті так легко, наче знали одне одного багато років. Вона щось сказала, Девід засміявся. Потім нахилилася до нього й щось прошепотіла. Я тоді не надав цьому значення. Тепер надав. Занадто велике. Я відкрив очі.

Звідки взагалі взялося це відчуття? Джулія ніколи не була його подругою. Вона постійно глузувала з нього. Я сам це бачив. Сам чув. Коли містер Мелон принижував Девіда, хто встав за нього? 

 Я! 

 Не Джулія — я!

Я був поруч, коли йому було погано. Я возив його. Допомагав. Запрошував до себе. Я забрав його від усього цього хоча б на кілька днів.То чому він дивився на Джулію так, наче між ними існувала якась особлива близькість?

Я стиснув зуби.

Вода шуміла над головою. Мені раптом стало важко дихати. Може, справа не в мені?Ця думка була ще гіршою за всі попередні. Я опустив погляд на руки.

І наступної миті з усієї сили вдарив кулаком по кахлю. Біль прийшов одразу.Гострий. Реальний.Я завмер, притиснувши руку до холодної стіни. На шкірі виступила кров. Кілька червоних крапель змішалися з водою й попливли вниз по білому кахлю, розчиняючись у прозорому потоці.

Я дивився на них. Чомусь це заспокоювало. Кров була просто кров'ю. Вона не ставила запитань. Не мовчала. Не дивилася на когось іншого.Я повільно провів долонею по обличчю і посміхнувся. 

— Що з тобою, Стіве?.. — тихо запитав я себе.

Відповіді не було. Тільки шум води. І думка, від якої я вже не міг позбутися. Я не хотів втратити Девіда.

Ні.

Я не міг його втратити.