Раді Вас бачити!

Прокинувся я від сонця. Тонкий промінь пробився крізь незашторене вікно й упав просто мені на обличчя. Я невдоволено примружився, перевернувся на інший бік і машинально простягнув руку.

Порожньо. Я розплющив очі. Ліжко поруч було акуратно зім'яте, але холодне. Девіда не було.Спочатку я не надав цьому значення. Напевно, пішов на кухню. Або надвір. Я сів на ліжку.

У будинку стояла дивна тиша. Жодного брязкоту посуду. Жодних кроків. Навіть камін давно згас. У грудях неприємно кольнуло. Я швидко натягнув джинси й футболку.

«Та годі тобі...»

Він просто вийшов.

Але думки вже котилися одна за одною. Може, він пошкодував. Може, вчорашній вечір був помилкою. Може, я поквапився. Може, потрібно було дати йому більше часу. А може...Я завмер. Він просто поїхав. Поки я спав. Повернувся до Джорджа. Не захотів нічого пояснювати.

Чомусь саме ця думка вдарила найболючіше. Я навіть відчув образу. Після всього, що між нами було... Невже він не міг хоча б залишити записку?

Я різко відчинив двері спальні.

— Девіде?

Тиша. Пройшов коридором. Вітальня була порожня. На столі стояли дві недопиті пляшки пива, паперові тарілки й тарілка з недоїденими ковбасками. Учорашній вечір ще жив у цих дрібницях. Але самого Девіда не було. Я визирнув у вікно.

Ранок видався напрочуд ясним.ьОзеро блищало під сонцем, ніби його вкрили тисячами маленьких дзеркал. Сосни майже не ворушилися. Навіть вітер кудись зник. І саме ця безтурботність раптом почала мене дратувати.

Я відчув, як усередині повільно закипає злість. Не на Девіда. Принаймні я тоді так думав. На все. На цю безглузду тишу. На його звичку зникати, нічого не сказавши. На самого себе.Чорт забирай... Невже так важко було мене розбудити?

Я різко відчинив вхідні двері й ступив на ґанок. Прохолодне ранкове повітря одразу вдарило в обличчя. Я ще раз озирнувся. Порожньо.

— Девіде!

Мій голос розчинився між соснами. Лише за мить звідкись із лісу озвався самотній крук. І чомусь саме тоді я вперше по-справжньому злякався. Не тому, що Девід міг потрапити в біду. А тому, що мені раптом здалося: я не витримаю, якщо він просто... вирішить піти. Саме ця думка налякала мене більше за будь-яку іншу.

.

Я кинувся сходами вниз. Трава ще блищала від ранкової роси. Машина стояла там само, де ми залишили її ввечері. Я завмер.

Добре. Значить, він не поїхав. Але де тоді? У грудях усе одно не ставало легше. Навпаки.ьСерце билося так сильно, що я чув його у власних вухах.

— Девіде!

Ніхто не відповів. Я озирнувся навколо. І раптом згадав про сарай. Батько завжди тримав там човен, рибальські снасті й усілякий мотлох, який, за його словами, "колись обов'язково знадобиться".

Я швидко побіг вузькою стежкою. Навісний замок лежав на дерев'яній полиці. Двері були прочинені. Я штовхнув їх.

Усередині пахло старим деревом, мокрими мотузками й озерною водою. Човен стояв перевернутий на дерев'яних козлах. А за сараєм починався невеликий дерев'яний причал. І там сидів Девід. Спустивши ноги до води. Він навіть не ворухнувся.

Лише дивився на гладеньку поверхню озера, ніби намагався побачити в ній відповідь на якесь запитання.

Я видихнув так голосно, що він озирнувся.

— Стів?

На його обличчі з'явилося здивування.

Я майже підбіг до нього.

— Ти що тут робиш?

Він кліпнув очима.

— Просто...

Кивнув на озеро.

— Хотів трохи посидіти.

Я дивився на нього кілька секунд. Потім слова самі вирвалися назовні.

— Я думав, ти пішов.

Він насупився.

— Що?

— Я думав... ти залишив мене. — Мій голос прозвучав різкіше, ніж того мені хотілося. — Навіть записки не залишив.

Девід повільно підвівся. Його бурштинові очі були сповнені щирого нерозуміння.

— Стів...

Я вже не слухав. Раптом міцно обійняв його. Так міцно, що сам здивувався силі власних рук. Кілька секунд ми просто мовчали. Я відчував, як калатає моє серце. І як повільно заспокоюється дихання.

— Я справді злякався... — тихо сказав я вже зовсім іншим голосом. — Не роби так більше.

Девід обережно поклав долоню мені на спину.

— Вибач. — прошепотів він — Я не хотів тебе налякати. Просто прокинувся раніше. Хотілося подихати свіжим повітрям. — Він усміхнувся кутиком губ. — Тут дуже красиво.

Я нарешті відпустив його, але ще довго не міг змусити себе зробити крок назад. Лише тепер до мене почало доходити, як безглуздо я поводився.ьВін просто вийшов до озера. Лише на кілька хвилин, а я вже встиг уявити, що він зник назавжди..І чомусь це налякало мене не менше, ніж сама думка про те, що його поруч може не стати.

— Ходімо на озеро. — раптом запропонував він.

Я здивовано подивився на Девіда.

— Зараз?

Він усміхнувся. 

— Ти ж казав, у вас є човен.

Я озирнувся на сарай.

— Є.

— Тоді... покатаємося?

Я не зміг стримати усмішки.

— Звісно.

---++++

Човен був не новий. Невеликий моторний Lund, якому, мабуть, уже років двадцять. Батько купив його ще тоді, коли ми всі часто приїжджали сюди разом.

Я навіть пам'ятав, як мама сварилася, що він занадто багато витратив. Хоча це було не в її стилі рахувати гроші. А він лише сміявся й казав, що чоловік хоча б раз у житті має купити собі човен.

Потім з'явилося похоронне бюро. Клієнтів ставало дедалі більше. Вільного часу — дедалі менше.А коли мама пішла... Будинок на озері ніби теж спорожнів. Батько ніколи не говорив про це. Ніколи не казав, що сумує. Але я майже не пам'ятаю, щоб після розлучення він ще хоч раз сам запропонував сюди приїхати. Мені завжди здавалося, що тут йому було надто багато спогадів.

---

Мотор неголосно загуркотів. Човен повільно відійшов від дерев'яного причалу. Озеро було бездоганно спокійним. Лише за кормою залишалася довга срібляста смуга.

Береги повільно віддалялися. Сосни відбивалися у воді так чітко, що важко було зрозуміти, де закінчується ліс і починається його відображення. Повітря пахло хвоєю, і ще чимось невловимим, що завжди буває лише біля води.

 Девід сидів на носі човна. Вітер розвівав його каштанове волосся.Сонячне світло ковзало по його обличчю. Він заплющив очі й підставив обличчя теплому осінньому сонцю. У ту мить він здавався напрочуд красивим. Не тому, що був бездоганним. Скоріше навпаки.Темні кола під очима. Кілька майже непомітних шрамів. Звичка трохи сутулитися. Усе це робило його... справжнім. Я спіймав себе на тому, що вже кілька хвилин просто дивлюся на нього.

— Що? — усміхнувся він, не розплющуючи очей.

Я швидко відвів погляд.

— Нічого.

— Брешеш.

— Можливо.

Він тихо засміявся. І знову запанувала тиша, але цього разу вона була не незручною. Мені подобалося просто бути поруч. Не говорити. Не поспішати. Не думати ні про університет, ні про смерть містера Мелона, ні про Джорджа. Лише слухати, як вода м'яко розтинається носом човна. 

 Та за кілька хвилин я краєм ока помітив, що усмішка повільно зникла з обличчя Девіда. Він знову дивився кудись удалину. На протилежний берег. Та насправді, мені здалося, бачив зовсім не озеро. Його пальці несвідомо стисли край сидіння. Плечі напружилися.

— Про що думаєш? — тихо запитав я.

Девід не відповів одразу. Лише довго дивився на темну смугу лісу, що оточувала озеро. Потім ледь чутно видихнув.

— Не знаю... —Він сумно всміхнувся.— У мене дивне відчуття.

— Яке?

Він похитав головою.

— Наче все це... занадто добре. — Він якось втомлено подивився на мене. — Знаєш, іноді починаєш боятися щастя. Бо майже завжди після нього життя забирає щось натомість.

Я хотів сказати, що він помиляється. Що цього разу все буде інакше. Але чомусь не зміг. Лише трохи додав газу. І човен тихо ковзнув далі, залишаючи позаду довгу хвилясту доріжку на гладкій, майже дзеркальній воді.