Раді Вас бачити!

Я й сам не помітив, як заснув удруге. Цього разу без снів. Прокинувся вже надвечір від тихого стуку у двері.

— Стіве? — почувся голос Марії. — До тебе прийшли.

Я сів на ліжку. Голова все ще була важкою, але гарячка, здається, потроху відступала. За мить до кімнати несміливо зайшов Девід.

— Привіт...

Він усміхнувся. Точніше, спробував. Усмішка вийшла якоюсь неприродною. 

— Ну й налякав же ти нас.

— Та... дрібниці.

Я жестом запросив його сісти. Девід мовчки опустився в крісло біля вікна. Лише тепер я уважніше придивився до нього. Під очима залягли темні кола. Волосся було скуйовджене, ніби він кілька разів проводив по ньому руками. Виглядав він так, наче сам не спав уже кілька ночей.

— Усе гаразд? — запитав я.

— Так.

Відповідь прозвучала надто швидко.

— Точно?

— Звісно.

Він знову усміхнувся, але очі залишилися тривожними. Запала незручна тиша. Девід сперся ліктями на коліна й машинально потер долоні.І саме тоді я помітив це. Трохи нижче зап'ястя темніли синці. Наче хтось міцно стискає йог зап'ястя. Я мимоволі нахмурився.

— Девіде...

Він простежив за моїм поглядом. І майже миттєво смикнув рукави светра вниз. Надто пізно. Я вже все побачив.

— Джордж... знову за старе?

Девід мовчав. Кілька секунд дивився собі під ноги. Потім ледь помітно кивнув, але навіть цей кивок видався мені якимось... непевним.

— Девіде, що сталося?

— Не хочу про це говорити.

Я відчув, як у грудях знову закипає знайоме безсилля. Те саме, яке відчував у майстерні. Те саме, яке відчував біля будинку Мелона. Я важко видихнув.

— Чорт, Девіде... — Мій голос прозвучав різкіше, ніж я очікував. — З цим треба щось робити.

Він нічого не відповів. Лише сидів, опустивши голову, і стискав пальці так сильно, що кісточки побіліли. Потім різко підвівся.

— Мені час.

Він навіть не подивився на мене. Швидко рушив до дверей.

— Девіде...

Він не зупинився. Я наздогнав його вже біля виходу Сам не пам'ятаю, як опинився поруч Моя рука міцно стиснула його плече.

— Девіде!

Він здригнувся й повільно обернувся. Я зрозумів, що тримаю його надто сильно, але чомусь не міг розтиснути пальців.

— Так більше не може тривати — Слова вирвалися самі — Ти чуєш мене? Ніхто... ніхто не має права так із тобою поводитися — Мій голос зірвався. — Ніхто не має права бити тебе. Принижувати. Дивитися на тебе так, ніби ти гірший за інших.

Девід вперто мовчав. Він дивився на мене своїми бурштиновими очима так уважно, що мені стало ніяково.

— Стіве...

Тихо промовив він, але від нього в мене чомусь перехопило подих. Ми стояли зовсім близько.

Я відчував запах мокрої куртки після дощу — свіжий, трохи солонуватий — і знайомий аромат Old Spice, який уже давно почав асоціюватися в мене лише з ним. Теплий, різкий, майже інтимний.

Світ навколо ніби стих. Я вже не чув ні приглушеного телевізора внизу, ні голосу Марії на кухні. Лише його дихання — нерівне, трохи прискорене — і власне серце, що калатало десь у горлі. Я навіть не встиг подумати. Тіло випередило думку. Я нахилився вперед і торкнувся його губ своїми. На коротку, майже болісну мить. М’яко, обережно, ніби перевіряючи, чи не розсиплеться все від одного дотику. Одразу ж відсторонився. У грудях усе похололо.

«Що я наробив?..»

Я був певен, що зараз він відштовхне мене. Або хоча б відвернеться. Скаже, що я неправильно все зрозумів. Що це помилка. Але нічого з цього не сталося. Девід дивився на мене ще кілька секунд. Очі темні, злегка розширені. Наче й сам не вірив тому, що щойно сталося. Потім повільно, майже нерішуче, скоротив відстань між нами. І цього разу поцілував мене сам. Губи сухі, трохи тремтячі. Але не відступив. Навпаки — притиснувся ближче, ніби шукав опори. Я відчув, як він тремтить усім тілом. Не менше, ніж я.

Моя рука сама піднялася й лягла йому на шию, пальці ковзнули в коротке вологе волосся на потилиці. Він тихо видихнув мені в рот — короткий, зірваний звук — і поцілунок став глибшим. Усе ще обережним, але вже з тією голодною, стриманою жадібністю, яка довго ховалася під страхом.

Коли наші губи нарешті роз’єдналися, ми ще довго мовчали. Дихання змішувалося в вузькому просторі між нами. Я відчував тепло його шкіри крізь тонку тканину футболки, яку сам йому дав. І розумів, що відступити вже майже неможливо.

— Вибач... — майже пошепки сказав я.

— За що?

Я розгублено подивився на нього. Девід усміхнувся. Уперше за весь вечір. Трохи сумно, але щиро.

— Не вибачайся.

Запала тиша. Тепер вона вже не здавалася незручною.

Девід першим опустив очі.

— Мені справді треба йти.

Я кивнув. Цього разу не став його затримувати. Лише мовчки провів до дверей. Уже на порозі він обернувся.

— Побачимося?

— Завтра, — відповів я.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Завтра.

Двері тихо зачинилися.

 Я ще довго стояв у передпокої, дивлячись на порожнє місце, де він щойно був.

І лише тоді зрозумів, що вперше за останні кілька днів мені стало трохи легше.

Ненадовго. Лише до ранку.

Я повернувся до своєї кімнати, ледь зачинивши двері за собою. Тіло палало. Не від хвороби — від чистого, нестримного бажання. Кров стукала в скронях, шкіра була гарячою, а між ногами все ще нило після того короткого, але нищівного поцілунку. Я скинув одяг майже навмання, ліг на холодні простирадла й заплющив очі.

Сон прийшов одразу. Глибокий. Важкий. І цього разу — без кошмарів.

Уві сні Девід стояв переді мною так само близько, як щойно в коридорі. Тільки тепер його погляд був іншим — темнішим, голоднішим. Він дивився на мене так, ніби вже давно чекав чогось більшого. Потім повільно опустився на коліна. Його руки — тремтячі, але рішучі — розстебнули мій ремінь. Я відчув гарячий подих на внутрішній стороні стегна, перш ніж його рот обхопив мій член. М’яко спочатку несміливо, ніби він усе ще боявся, що я відштовхну. Але коли я тихо застогнав і вплів пальці в його волосся, він узяв глибше. Жадібно. З тією самою стриманою пристрастю, яку я відчув у поцілунку.

Я дивився вниз і бачив, як він віддається цьому повністю. Як рухає головою, як стискає мої стегна, як тремтить від власного збудження. Коли я спробував відтягнути його, щоб не закінчити надто швидко, він лише міцніше притиснувся губами й узяв мене до кінця.

Потім сон змінився. Ми вже були на ліжку. Девід лежав піді мною, розпластаний, з розплющеними очима, в яких не було страху — лише довіра і гостра, майже болісна потреба. Він сам розвів ноги, сам притягнув мене ближче, сам прошепотів моє ім’я, коли я повільно входив у нього.

Це було тісно. Гаряче. Надто гаряче і прекрасно. Я рухався обережно спочатку, але він обхопив мене ногами і тихо, майже благально сказав:

— Не стримуйся…

І я не стримувався. Кожен поштовх був глибоким, жадібним, сповненим усього того, що накопичувалося між нами днями. Його стогони — зірвані, низькі — змішувалися з моїми. Він цілував мене куди міг дотягнутися: в шию, у плече, в губи, і весь час тремтів піді мною, ніби тіло саме не витримувало тієї близькості.

Коли він кінчив, то зробив це з моїм ім’ям на губах, сильно стиснувши мене зсередини. І цього було достатньо, щоб я теж зірвався — глибоко, довго, з відчуттям, ніби віддаю йому не лише тіло, а щось значно більше.

Я прокинувся з різким видихом, серце калатало, простирадла були гарячими й вологими. За вікном усе ще шумів дощ. А в голові досі звучав його голос.