Раді Вас бачити!

Девід і далі мовчки дивився на фотографію.Так уважно, ніби намагався запам'ятати кожну рису наших облич.Я сам не зрозумів, чому раптом простягнув руку.

— Це старе фото, — сказав я, забираючи світлину. 

Девід слухняно відпустив її.

Я поставив фотографію назад... але чомусь не на комод. Натомість присунув її глибше на книжкову полицю, між товстими томами Діккенса й Фолкнера, так, що тепер із-за книг виднівся лише срібний край рамки.

— Гарна сім'я, — тихо сказав Девід.

— Так.

Я ще кілька секунд дивився на полиці, хоча давно вже поставив фотографію. Сам не розумів, навіщо це зробив. Наче мені раптом стало ніяково від того, що хтось надто довго дивиться на наше сімейне життя. А може?..

Ні!

Я навіть не став додумувати цю думку до кінця. Натомість простягнув Девідові футболку.

— Приміряй. Думаю, буде якраз.

Він усміхнувся.

— Якщо виглядатиму безглуздо, це буде на твоїй совісті.

— Звикнеш.

— Ти теж?

— Уже багато років.

Він тихо засміявся.

Я саме хотів відповісти щось іще, коли на зап'ясті коротко завібрував смартгодинник.

За ним пролунав знайомий електронний сигнал.

Я машинально підняв руку.

15:27.

Кілька секунд я просто дивився на дисплей.

— Чорт...

— Щось сталося? — запитав Девід.

— Я зовсім забув. — Я нервово потер долонею чоло. — Обіцяв батькові допомогти в бюро після обіду.

Я знову глянув на годинник. Невже вже пів на четверту Чесно кажучи, я й сам не помітив, як швидко сплив час.

Здавалося, ми щойно піднялися до кімнати.Я винувато всміхнувся.

— Вибач. Мені треба їхати. —На мить замислився. — Ти можеш залишитися тут. Я попрошу Марію, щоб вона принесла тобі чаю... або ще чогось поїсти. Вона тільки зрадіє, якщо буде про кого піклуватися.

Девід опустив очі. На його обличчі промайнуло збентеження.

— Дякую... — ледь чутно промовив він. — Але... не думаю, що це гарна ідея.

Я насупився.

— Чому?

Він трохи помовчав.

— Якщо можна...

Девід невпевнено потер шию, ніби йому було незручно навіть просити.

— Я б краще поїхав із тобою.

На мить я навіть забув відповісти. Насправді мені дуже хотілося, щоб він поїхав.

Дивно, наскільки швидко я звик до його присутності. Але варто було мені згадати червоні смуги на його спині, як радість одразу змінилася сумнівом.

— Девіде... —Я з тривогою подивився на нього. — Ти впевнений?

— Так. Мені зараз... не дуже хочеться залишатися самому.

У цих словах не було ні жалю до себе, ні прохання про співчуття, лише тиха, якась сором'язлива чесність. І саме вона остаточно переконала мене.

— Добре.

Я усміхнувся.

— Тоді поїхали разом.

 До бюро ми приїхали за якихось двадцять хвилин. Я добре знав дорогу, тому майже не дивився на навігатор. Девід мовчав. Лише час від часу переводив погляд із вікна на мене, ніби хотів щось сказати, але щоразу передумував.

Батько вже чекав на нас у холі.

Щойно ми переступили поріг, він відклав теку з документами й підвів голову. Його погляд одразу зупинився на мені.

— Стівене Райдер...

Ох! 

Я добре знав цей тон. Запізнився. Причому дуже. Я вже подумки готувався вислухати коротку, але неприємну лекцію про відповідальність, коли батько перевів погляд на Девіда. Суворі зморшки біля очей помітно розгладилися.

— Девіде. — На його обличчі навіть з'явилася ледь помітна усмішка. — Радий бачити тебе знову.

— Доброго дня, містере Райдер.

Крістофер уважно подивився на нього. Здавалося, помітив більше, ніж хотів показати, але нічого не сказав. Лише коротко кивнув.

— Добре.—Потім глянув на мене. — У тебе хороший друг, Стівене. Бережи таких людей.

Я не знайшовся, що відповісти. Лише мовчки кивнув.

— Ну що ж, — батько потер долоні. — Якщо ви вже тут, то роботи для вас знайдеться.

До вечора ми майже не присіли. Я носив із комори важкі дерев'яні підставки для вінків, розставляв складні стільці в церемоніальній залі, міняв свічники й перевіряв, чи все стоїть на своїх місцях. Девід допомагав мені. Удвох справа йшла значно швидше. Найбільше часу забрали квіти.

Ми по кілька разів ходили до вантажного входу, звідки флористи привезли високі дерев'яні ящики з білими ліліями, трояндами й хризантемами. Квіти пахли так сильно, що за кілька годин я майже перестав це помічати.

— Обережніше, — кинув батько, проходячи повз нас із текою документів. — Ці композиції коштують дорожче, ніж моя машина.

— Тоді нехай Девід несе, — не втримався я. — Він сильніший.

Девід лише тихо пирхнув.

— Боягуз.

— Реаліст.

Батько лише похитав головою.

— Вам майже по двадцять два, а поводитеся, як дванадцятирічні.

Ми лише перезирнулися. Коли останній вінок зайняв своє місце, Крістофер розгорнув теку.

— Наш клієнт — Гарольд Ешлі. П'ятдесят вісім років. Власник будівельної компанії. — різним голосом почав батько. — Учора ввечері виїхав на зустріч із партнерами. На мокрій дорозі його автомобіль винесло на зустрічну смугу. Зіткнення з вантажівкою. — Він перегорнув сторінку. — Дружина просила провести закриту церемонію. Так буде легше для родини.

Крістофер замовк. І все. Жодних подробиць. Жодного драматизму. Лише необхідні факти. Я звик до цього ще в дитинстві. У нашій родині смерть ніколи не була видовищем. Вона була роботою. Важкою. Не завжди вдячною. Але потрібною. Краєм ока я помітив Девіда. Він уважно слухав батька.

В його погляді не було ні страху, ні огиди, лише якась незрозуміла мені цікавість. Наче він намагався зрозуміти людину, яка щодня має справу зі смертю й при цьому не втратила здатності залишатися доброю.

...

Коли ми закінчили, за вікнами вже давно стемніло. Останні працівники роз'їхалися по домівках. Батько зняв окуляри, потер перенісся й дістав із внутрішньої кишені гаманець.

— Гарно попрацювали. 

 Він простягнув мені кілька купюр. Потім стільки ж Девідові.

— По п'ятдесят доларів кожному.

Для кількох годин нескладної роботи це були цілком чесні гроші. Девід здивовано подивився на купюри.

— Містере Райдер... це забагато.

— Ні. — Батько похитав головою. — Це оплата за вашу працю. — Він усміхнувся куточком губ. — У моєму бюро ніхто не працює безкоштовно.

Девід ще кілька секунд дивився на гроші, ніби не знав, чи має право їх узяти. Потім обережно сховав їх до кишені.

— Дякую.

— Це вам дякую. — 

Батько поправив краватку. — Приходь ще. Ти хороший помічник.

Я помітив, як Девід ледь помітно усміхнувся, але чомусь мені здалося, що ці прості слова означали для нього значно більше, ніж п'ятдесят доларів.

---

Надворі вже зовсім стемніло. Ми ще трохи постояли біля входу до бюро, поки батько замикав двері. Повітря пахло мокрим асфальтом і осінню. Я вже збирався відчинити дверцята машини, коли Девід неголосно сказав:

— Стіве... відвезеш мене додому?

Я здивовано подивився на нього.

— Ти серйозно?

Він кивнув.

— Так.

— Після всього, що сьогодні сталося?

Девід опустив очі.

— Усе буде нормально.

Я похитав головою.

— Не буде.

Він сумно всміхнувся.

— Повір. Для мене це не вперше.

Ці слова прозвучали так буденно, що мені стало не по собі.

— Джордж уже, мабуть, спить. Нап'ється, випустить пару... і вимкнеться до ранку.

Він говорив про це так, ніби описував прогноз погоди.

— Завтра навіть не згадає.

— А якщо згадає?

Девід ледь знизав плечима.

— Значить, згадає.

Я мовчав. Мені страшенно не хотілося везти його назад. Хотілося сказати батькові. Хотілося залишити Девіда в нас хоча б на одну ніч. Але я пообіцяв не втручатися. Та чомусь зараз ця обіцянка здавалася мені надто важкою. 

— Добре, — нарешті сказав я. — Відвезу.

Він вдячно усміхнувся. 

Коли ми вже сіли до машини, Девід раптом дістав із кишені кілька акуратно складених купюр. Тих самих, які сьогодні дав нам батько.

— Ось.

Я здивовано подивився на нього.

— Це ще навіщо?

Він простягнув гроші.

— Сховай їх.

— Девіде...

— Будь ласка. — Його голос знову став серйозним. — Якщо Джордж знайде їх удома... їх більше не буде.

Я мовчки взяв купюри. Вони здавалися напрочуд легкими. Але відповідальність, яку я відчув у ту мить, важила набагато більше. Я акуратно поклав гроші до внутрішньої кишені куртки.

— Обіцяю.

Він кивнув.

— Дякую.

Двигун тихо загуркотів. Ми вже виїжджали з парковки, коли я краєм ока глянув на Девіда.

— То що... завтра знову літературна майстерність?

Він важко зітхнув.

— Ага.

Я всміхнувся.

— Побачимося у містера Старого Гівнюка?

Девід пирхнув.

— Якщо він раніше не вижене мене з університету.

— Не вижене.

— Звідки така впевненість?

Я повернув кермо на вулицю.

— Бо йому ще треба комусь псувати настрій.

Ми щиро розсміятися. Просто сміх двох хлопців, які на кілька хвилин дозволили собі забути про все погане. І мені дуже хотілося вірити, що таких вечорів у нас попереду ще буде багато.