Раді Вас бачити!

Наступного дня ми зустрілися в аудиторії Найта. Девід прийшов майже вчасно, сів поруч зі мною і привітався так само, як робив це завжди. Наче він не обманював мене і не зраджував.

— Привіт.

— Привіт.

Я подивився на нього. Він усміхнувся. Звичайна усмішка. Спокійне обличчя. Ніякої провини, ніякого хвилювання.Я змусив себе усміхнутися у відповідь. Ми навіть кілька хвилин говорили про завдання Найта, наче напередодні я не сидів у своїй кімнаті, переконуючи себе, що Девід мені зраджує.

 Я не став нічого питати. Точно не тут і не зараз Навколо сиділи інші студенти, хтось переглядав записи, хтось сонно гортав підручник. Найт зайшов до аудиторії, поклав папку на стіл і почав заняття.

Я слухав. Принаймні намагався робити вигляд, що слухаю. Джулія так і не прийшла. Я помітив це одразу. Кілька разів мимоволі дивився на двері, очікуючи, що вони відчиняться й вона, як завжди, з'явиться із запізненням.Але двері залишалися зачиненими. Ніхто, здається, особливо не переймався. Зрештою заняття закінчилося. Ми з Девідом вийшли разом. Він говорив про якісь дрібниці, я відповідав.І поступово життя справді почало повертатися на свою колію.Тільки Джулії на цій колії більше не було.

Вона не прийшла й наступного разу.Потім ще. Через кілька днів я вже перестав чекати, що вона з'явиться. Дивно було те, наскільки легко її відсутність розчинилася в чужому житті. Ніхто не влаштовував пошуків. Ніхто не телефонував до університету щодня. Її батьки перебували десь у Європі й, наскільки я зрозумів, не поспішали повертатися. Сара, її подруга, лише одного разу знизала плечима, коли хтось запитав, де Джулія.

— Та вона, мабуть, із черговим своїм бой - френдом.

І на цьому все. А осінь тим часом поволі згасала.Дерева біля університету скидали останнє листя. Спочатку воно ще трималося на гілках — жовте, руде, коричневе, — а потім одного ранку я вийшов на вулицю й побачив майже голі дерева. Газони вкривав мокрий листяний килим. Після дощу асфальт блищав під сірим небом. Дні ставали коротшими.Вечорами вже рано темніло, і вікна будинків світилися теплими прямокутниками посеред холодного міста. Потім почалися перші заморозки. Лід тонкою плівкою з'являвся на калюжах, трава вранці ставала білою, а повітря пахло вже не осінню, а чимось гострим, зимовим.

Я помічав ці зміни. Раніше, можливо, не звернув би уваги. Тепер звертав.Мені здавалося, що разом із природою змінююся і я. Щось у мені стало тихішим. Те, що ще недавно здавалося неможливим, поступово ставало звичним.Я проводив вечори або з Девідом, або їхав до будинку на озері. З Девідом усе було так само, як раніше. Чи можливо це мені просто здавалося. Ми говорили, сміялися, працювали над завданнями, іноді проводили разом ночі. Батько вже звик до цього і не завдавав зайвих питань. Марія ж незадоволено бурчала, що ми зіпсуємо шлунки. Я більше не питав про Джулію. Не питав, де він був того вечора. Не повертався до тієї розмови. Я чекав.

Але не просто чекав. Я готував для нього сюрприз. Іноді після занять я їхав до будинку на озері сам. Там уже майже не залишилося осінніх барв. Ліс стояв голий і тихий. Сухе листя шурхотіло під ногами, коли я проходив до будинку. Озеро стало темним, майже чорним, і над водою часто висів ранковий туман. Човен я давно витягнув із води.Він стояв у сараї, накритий брезентом. Навколо було так тихо, що я чув власні кроки. Я заходив у будинок, розпалював камін і працював над тим, що задумав.Поступово все набувало форми. Я хотів, щоб Девід нічого не запідозрив. Щоб одного вечора він просто зайшов сюди й побачив усе вже готовим.

Мені подобалася ця думка. Можливо, навіть занадто. За вікном темнів ліс. На голих гілках сиділи ворони, час від часу здіймаючись у холодне небо. Я стояв біля вікна й дивився, як над озером повільно густіє туман.Осінь закінчувалася. Зима була вже зовсім близько.

Знайшли Джулію вже тоді, коли про неї майже перестали питати. Це сталося вранці.

Я пам'ятаю, що того дня було особливо холодно. Не зимово — до зими ще залишалося кілька днів, — але повітря вже стало таким прозорим і гострим, що хотілося швидше зайти кудись у тепло.

Тіло знайшли випадково в озері Проспект-парку.Я потім чув різні версії. Одні казали, що це була пара, яка гуляла біля води. Інші — що її помітив чоловік, який ночував неподалік і вранці прийшов до берега. Ніхто достеменно не знав.Поліція приїхала досить швидко.Потім приїхали медики В Університеті дізналися про це вже до обіду.Новина переходила від одного до іншого пошепки.

— Ти чув?

— Про Джулію?

— Кажуть, її знайшли мертвою.

Спочатку я навіть не повірив. Я сидів у коридорі й дивився у вікно. За склом повільно падало листя. Воно вже майже не було жовтим. Переважали коричневі й темно-руді кольори, мокрі від ранкового дощу. Вітер ганяв листя по асфальту, закидав його під лавки, притискав до бордюрів. Осінь ніби прибирала за собою.

— Це точно вона? — хтось запитав неподалік.

— Так.

Я нічого не сказав. Побачив Девіда. Він стояв біля вікна на іншому кінці коридору. І чомусь саме його реакцію я помітив найперше. Він був блідий.Не настільки, щоб це одразу кинулося в очі іншим. Але я знав його достатньо добре. Він дивився кудись назовні й мовчав.

— Девіде...

Він повернув голову.

— Що?

— Ти чув?

Він кілька секунд дивився на мене.

— Так.

І більше нічого.

Поліція ще кілька разів приїжджала до університету.Поставили питання. Поговорили з людьми, які знали Джулію. Сара теж із ними говорила. Потім з'явилася офіційна версія. Нещасний випадок. Ніяких явних ознак насильницької смерті. Джулія була п'яна. Експертиза також виявила наркотичну речовину. Через тривале перебування тіла у воді результати токсикології не дозволяли точно визначити, наскільки сильною була дія речовин у момент смерті. Але для всіх цього виявилося достатньо. Дівчина випила. Прийняла наркотик. Прийшла до озера. Впала у воду. Осінь була холодною, вода — крижаною. І на цьому історія закінчилася. Принаймні офіційно.

Через кілька тижнів про Джулію говорили вже набагато рідше. Її ім'я зникло з розмов так само природно, як зникали останні листки з дерев. Тільки Девід не став колишнім. Я помічав це поступово. Спочатку він просто став мовчазнішим. Потім перестав жартувати на заняттях.Іноді я говорив щось, а він усміхався, але ця усмішка була короткою й ніби чужою.Він більше не затримувався після пар. Не питав, чи поїду я з ним кудись.Не говорив про майбутнє. Іноді я ловив його погляд, коли він думав, що я не дивлюся. У ньому було щось таке, чого я не міг зрозуміти.

Сум? 

Можливо.

Провина?

Я не знав.

Але чомусь вирішив, що він сумує за нею. І ця думка боліла сильніше, ніж я хотів собі признатися. Я не запитував.Може, боявся почути відповідь. А може, вже тоді почав розуміти, що між нами з'явилося щось таке, про що ми обоє мовчимо.

 За вікнами ставало дедалі холодніше. Озеро в парку темніло під низьким небом. Дерева стояли майже голі.Іноді я дивився на них і думав, що природа дуже дивна. Вона нічого не пояснює. Просто одного дня листя стає жовтим.Потім падає. Потім приходить холод. І те, що ще вчора було живим і густим, раптом стає голим, тихим і чужим. Мені здавалося, що зі мною відбувається приблизно те саме. Тільки я не втрачав листя. Я втрачав щось усередині себе. І ніхто цього не помічав.