Раді Вас бачити!

Я мовчав ще якусь хвилину після того, як він замовк. Потім тихо запитав:

— А гроші, які ти крав у Джорджа?

Девід підняв голову. Очі були червоні, але в них вже не було сліз. 

— Він сказав тобі самеце?

Я кивнув.

— І про те, що побив тебе того разу саме через них. 

Девід гірко всміхнувся. Усмішка вийшла крива, болісна.

— Я не крав. Не так, як він розповідає. Я хотів узяти лише своє. Те, що заробив. Те, що він мені недоплачував місяцями. Я більше не хотів… залежати. — Він кинув на мене короткий погляд і одразу відвів очі. — Навіть від тебе. Мені було незручно. Ти постійно платив. За каву, за їжу, за все. Я відчував себе… зобов’язаним. Ніби знову хтось тримає мене на гачку лише цього разу з доброти.

Слова вдарили несподівано сильно. Я стояв нерухомо й відчував, як десь глибоко під ребрами розливається тиха, їдка образа. Мені ж подобалося, що він залежить від мене. Подобалося платити. Подобалося бути потрібним. Подобалося, що він дивиться на мене з вдячністю, а він сприймав це як тягар. Я нічого не сказав. Лише стиснув щелепу так, що заболіли зуби. Девід, здається, не помітив, або вдав, що не помітив. Він дивився в підлогу й говорив далі — тихіше, ніби сам до себе. 

— Спочатку дійсно стало краще. Тітонька Дженні… вона жаліла мене. Справді жаліла. Готувала, питала, як я спав, чи не болить шрам. Купувала мені новий одяг. Я навіть почав вірити, що тепер усе буде інакше. Що можна жити нормально. — Він важко зітхнув. Ланцюг тихо брязнув. — А потім дядько почав вимагати більше. Спочатку просто допомагати в майстерні. Потім — більше годин. Потім — віддавати майже все, що заробляю. Казав, що я винен їм. Що вони мене прихистили. Що я повинен відпрацювати. І чим довше я залишався — тим більше він вимагав. — Девід підняв очі. У них з’явилося щось майже ніжне, коли він дивився на мене. — А потім я зустрів тебе. І вперше за довгий час життя наче… отримало сенс. Ти слухав. Ти не вимагав. Ти просто був поруч. Я думав, що нарешті знайшов місце, де мене не будуть ламати.

Він замовк. Я все ще стояв біля дверей і мовчав. Образа сиділа глибоко й не відпускала, а разом із нею — холодна, липка думка: Він ніколи по-справжньому не був моїм. Він лише шукав, від кого залежити наступного разу.

 Я дивився на нього й відчував, як образа повільно перетворюється на щось гостріше.

— І напевно саме тому ти зустрічався з Джулією? — сказав я з тихою, отруйною іронією.

Девід різко підняв голову.

— Ні. Я з нею не зустрічався. Ми просто… іноді розмовляли. Після пар. Це нічого не означало.

— Звісно. —Я їдко всміхнувся. — Просто розмовляли.

— Стівене, послухай… ми навіть не були друзями. Лише однокурсниками. Я ледь знав її прізвище.

Я вже не хотів слухати. Дістав телефон. Пальці трохи тремтіли, коли я відкривав студентський сайт із творчими роботами. Знайшов потрібне ім’я. Джулія Фостер. «Моя забавка». Той самий еротичний текст, який містер Найт задав нам восени. Той, від якого мені тоді стало зле. Я підійшов ближче — все ще тримаючи дистанцію, але вже достатньо, щоб він бачив екран.

— Читай.

Девід кліпнув.

— Що?

— Читай! — голос зірвався. Я майже закричав. — Уголос. Зараз.

Він взяв телефон скованими руками. Ланцюг коротко брязнув. Очі бігали по рядках. Обличчя спочатку було розгубленим, потім повільно сіріло.

— Це… це не про мене, — тихо сказав він.

— Ні? — Я нахилився вперед. — А звідки тоді вона знає про родимку? Ту, що прямо біля правого яєчка. Досить інтимне місце, чи не так? Ти їй спеціально показував? Як однокурсниці? Чи ти її всім показуєш?

Девід різко підняв на мене очі. У них стояв чистий, по дитячому наївний жах.

— Стівене, я клянуся… я ніколи з нею не…

— Не бреши мені! — Я вдарив долонею по одвірку так, що в маленькій кімнаті гучно ляснуло. — Вона описала все. Як ти стогнеш. Як просиш сильніше. Як саме виглядає ця клята родимка. Звідки їй це знати, якщо ви «просто розмовляли»?!

Девід тряс головою. Наручники дзвеніли від кожного різкого руху.

— Я не знаю! Я не знаю, звідки вона це взяла! Я з нею ніколи… ніколи не був так близько! Клянуся тобі!

Я стояв і важко дихав. У голові все шуміло. Образа, ревнощі, огида й щось темне, майже тваринне, змішалися в один клубок. Я дивився на нього — блідого, з широко розплющеними очима, зі скованими руками, і мені захотілося вдарити його. Знищити з його обличчя цей невинний, дитячий вираз. Наче він дійсно ні в чому не був винен. 

— Тоді поясни, — сказав я тихо, майже шепотом. — Поясни мені, Девід. Бо я більше не вірю жодному твоєму слову.

Девід лише важко зітхнув. Мені здалося, що я побачив як на його довгих майже як в дівчини віях засяяли сльози. 

— Я... Я не знаю. Можливо вона побачила це в дьонері. Вона ж тоді читала наш текст. Можливо вона зробила це спеціально...

Тепер він дивився на мене з надією. Я відчув як в середині в мені закипає лють. Я з силою ударив кулаком по столі так, що підскочила пляшка з водою, котру я приніс для нього, але так і не віддав. Девід налякано дивився на мене. 

— Стівене... Будь ласка... — в відчаї прошепотів він. — Ти ж не зможеш тримати мене тут все життя. Чи ні?...

Я мстиво посміхнувся у відповідь і нервово пригладив волосся. 

— Зможу... Після всього, що я зробив заради тебе невже ти думаєш, що я відступлю. 

В бурштинових очах Девіда, зазвичай ясних, та тепер тьмяних від снодійного з'явилося розуміння того, що відбувалося. Він якось дуже повільно похитав головою.

— Що?.. Що ти зробив Стівене?..

— Все... — Видихнув я, і голосно засміявся. — Я зробив для тебе усе що міг. Це завдяки мені тебе не вигнали з університету. Якби я не пішов тоді до старого гівнюка ти б давно вже був відрахований. 

Я знову вдарив кулаком по столу. Девід нервово здригнувся. 

— Ти...ти вбив містера Мелона... — ледь чутно прошепотів він. 

— Так мій любий. Але то був нещасний випадок як і з твоєю матір'ю. Так вийшло. 

Мені хотілося щоб він знав. Я надто довго носив це в собі. 

— А Джулія?... Ти її також вбив?

— Вона була ідіоткою. Навіть якщо ви й не трахалися всерівно їй не варто було чіплятися до тебе. Вона ж знала, що ми зустрічаємося. 

 Я встав зі стільця і нервово заходив по кімнаті. Девід продовжував мовчки сидіти. Він більше не намагався вирватися. Напевно зрозумів, що це йому не вдасться. А можливо вже змирився, з цим. 

— Ти.. ти вбив її лише тому, що думав, що ми трахаємося? Стіве... — його голос затремтів від сліз. — Ти ніколи не кохав мене по справжньому.

Його слова розлютили мене. Я кинув на нього зневажливий погляд. Девід вже не здавався мені таким вродливим. Його волосся сплуталося, і втратило свій блиск. Шкіра надто бліда, вилиці загострилися наче він був смертельно хворим. Під очима залягли темні кола. А звичний аромат old spice, і м'ятного шампуню тепер змінився неприємним, кислим запахом його поту і страху. Переді мною сидів не ангел яким я його завжди вважав, в звичайний, наляканий до смерті хлопчисько з неблагонадійної сім'ї. І цей хлопчисько ще наважувався мене в чомусь звинувачувати. 

— Та, що ти знаєш про кохання?

— вигукнув я і міцно стиснув кулаки. Я ледь стримувався щоб не вдарити його. — Ти! Ти син наркоманки який навіть не знає хто його батько бо його матуся трахалася зі всіма хто міг пригостити її стаканчиком пива. — Я важко дихає від люті яка спалювала мої нутрощі. — Ти жалюгідна шльондра яка відсмоктує усім хто заплатить. Це не я вбив, а ти... Ти вбив Джулію і містера Мелона. 

Я вже хотів було вийти. Залишити його самого. Без їжі, без води. Без змоги нормально пересуватися. Мені хотілося покарати його. Хотілося щоб він відчув той же біль, котрий відчував і я. І тут я згадав про телефон. Про телефон який він все ще тримав у своїх руках. Я рішуче підійшов до нього і різко вирвав його з рук. Я так само швидко відійшов до дверей, боячись, що він захоче напасти на мене. Але Девід навіть не ворухнувся. Він продовжував спокійно дивитися на мене і посміхався. 

Я опустив погляд на екран.

Спочатку не зрозумів.

На дисплеї все ще світився виклик.

911.

І маленький значок динаміка — увімкнений. Я почув голос оператора. Він усе ще був на лінії. І тоді я зрозумів. Не лише те, що Девід викликав поліцію.

Він дав їм почути мене. Усе.