Раді Вас бачити!

Я наздогнав Девіда і ми поспішили до кампусу де проводилися заняття з авторської майстерності. 

Широкими алеями снували десятки студентів. Хтось поспіхом допивав каву просто на ходу, хтось сидів на лавках із ноутбуком на колінах, не звертаючи уваги на галас навколо. Біля центрального фонтану якась дівчина роздавала листівки із запрошенням до театрального гуртка. Неподалік двоє хлопців у спортивних куртках сперечалися про вчорашній баскетбольний матч, так голосно, що їх, мабуть, було чути на весь двір.

Над усім цим височіли старі корпуси з червоної цегли, поєднані критими переходами зі скла й металу. Старовинна архітектура дивно сусідила із сучасністю, але саме це мені завжди подобалося в нашому університеті.

— Швидше! — кинув я, перестрибуючи через дві сходинки.

Девід мовчки біг поруч. Дихав він рівно, ніби зовсім не втомлювався. Ми промчали повз бібліотеку, повернули до південного корпусу й мало не врізалися в професора історії, який саме виходив із дверей із величезною стопкою книжок.

— Перепрошую! — крикнув я вже на бігу.

Він лише невдоволено похитав головою.

Ми піднялися на другий поверх. Коридор був майже порожній. І це було найгіршим знаком. Коли біля аудиторії вже нікого немає, значить лекція почалася щонайменше хвилин п'ять тому. Я коротко постукав у двері.

— Заходьте, — почувся знайомий, холодний голос містера Мелона.

Я ковтнув слину й натиснув на ручку. У просторій аудиторії миттєво запала тиша. Два десятки студентів майже одночасно повернули голови в наш бік. Містер Мелон саме щось писав на дошці. Не поспішаючи, він поклав крейду, обернувся до нас і повільно зняв окуляри. Його погляд спочатку зупинився на мені. Потім ковзнув до Девіда. Я відразу зрозумів, що нічого доброго зараз не буде.

 його ставлять нижче за інших.

Містер Мелон мовчав. Він навіть не запросив нас зайти. Просто стояв біля кафедри, поклавши одну руку на стіл, і дивився на нас так довго, що мені захотілося провалитися крізь підлогу.

В аудиторії стояла така тиша, що було чути, як десь у кінці ряду клацнула кулькова ручка. Нарешті він заговорив.

— І чим же, панове, викликане ваше запізнення?

Я вже відкрив рота, щоб вибачитися. Та Девід випередив мене.

— Снідали, — спокійно відповів він.

Містер Мелон ледь підняв брову.

— Снідали?

— У китайській закусочній неподалік.

Кілька студентів тихо засміялися.Містер Мелон не усміхнувся.

— Яка прикра новина. Виходить, сніданок виявився важливішим за мою лекцію.

Девід мовчав.

— Що ж, містере Моріссон... — продовжив викладач тим самим рівним голосом. — Якщо закусочна настільки вас зачарувала, можете негайно повернутися туди й спокійно доснідати.

Я відчув, як у мене похололи руки.

— Містере Мелон, ми...

Та договорити я не встиг. Девід різко розвернувся до дверей.

— Куди це ви? — сухо запитав Мелон.

Девід озирнувся через плече.На його обличчі грала дивна і надтр ввічлива усмішка.

— Назад. Допити чай.

В аудиторії хтось пирснув зі сміху.Обличчя містера Мелона залишилося незворушним. Лише в очах на мить промайнуло роздратування.

— Досить.

Одне коротке слово прозвучало різкіше за будь-який крик.

— Обидва. На свої місця.

Девід кілька секунд дивився на нього, ніби вирішував, чи варто сперечатися далі. Потім байдуже стенув плечима й попрямував до свого столу.Я поспішив слідом. Коли я вже збирався сісти, голос Мелона знову пролунав за моєю спиною.

— І ще дещо, містере Райдер.

Я завмер.

— Те, що ви один із найкращих студентів на моєму курсі, ще не означає, що для вас існують окремі правила.

— Вибачте... — тихо промовив я.

— Сподіваюся, більше цього не повториться.

Він перевів погляд на Девіда.

— А від вас, містере Моріссон, я вже давно перестав чекати здорового глузду.

Девід лише мовчки схилив голову. Руде волосся прикрило його обличчя, але я помітив як сильно він зціпив зуби. 

Містер Мелон відклав журнал відвідуваності й обвів аудиторію уважним поглядом.

— Сьогодні ми поговоримо про одну з найбанальніших тем у літературі.

У залі пролунало кілька тихих змішків.

Викладач криво всміхнувся.

— Саме так. Кохання.

Він повільно пройшовся між рядами.

— Якщо вірити початківцям, достатньо зустріти красиву людину — і світ одразу зупиняється. Серце починає калатати, сонце світить яскравіше, пташки співають голосніше, а читач позіхає вже на другому абзаці.

Кілька студентів засміялися.

Навіть Девід ледь посміхнувся.

— Запам'ятайте одну просту річ. Людина майже ніколи не закохується в красиве обличчя. Вона закохується в дрібницю.

Він узяв шматок крейди.

Написав на дошці лише одне слово.

ДЕТАЛЬ.

— Чужий сміх. Звичка поправляти волосся. Ямочка на щоці. Родимка, яку помічаєш лише зблизька. Голос. Запах мокрої вовняної куртки після дощу. Те, як людина дивиться у вікно, коли думає, що ніхто її не бачить.

В аудиторії стало тихо.

— Саме деталь змушує читача закохатися разом із вашим героєм.

Він поклав крейду.

— Ваше завдання. Написати сцену кохання з першого погляду.

Містер Мелон зробив невелику паузу.

— Але...

Він уважно подивився на нас.

— Заборонено використовувати слова «кохання», «серце», «очі», «краса», «доля» і «метелики в животі».

Студенти незадоволено загомоніли.

— Якщо після вашої сцени читач сам зрозуміє, що герой закохався, — ви впоралися. Якщо ж вам довелося це пояснювати — ви програли.

По аудиторії прокотився тихий шелест паперу. Хтось одразу схилився над зошитом. Хтось нервово постукував ручкою по парті. Позаду тихо скрипів стілець.

Містер Мелон сів за кафедру й відкрив якусь стару книжку, даючи зрозуміти, що наступні пів години його не існує. Я машинально написав угорі сторінки:

«Кохання з першого погляду».

І завмер.Мені здавалося, що це найпростіше завдання з усіх можливих. Насправді ж воно виявилося найважчим.Що таке кохання? Чи можна взагалі закохатися з першого погляду?

Я перевів погляд на вікно. Сонячні промені повільно ковзали по старій дерев'яній підлозі. Десь у дворі голосно кричали студенти. За стіною хтось сміявся. У голові було порожньо.Я машинально поглянув на Девіда.

Він сидів, трохи нахилившись над партою. Писав швидко. Так швидко, ніби не вигадував текст, а просто записував те, що давно вже існувало в нього в голові.Іноді він замислювався лише на мить, кусав кінчик олівця, хмурився, а тоді знову починав водити ним по паперу. Пасмо мідного волосся впало йому на обличчя. Він нетерпляче відкинув його назад.

Я сам не помітив, як почав просто спостерігати за ним. За тим, як рухається його рука. Як трохи примружуються очі, коли він підбирає потрібне слово. Як він ледь помітно усміхається сам до себе, ніби знайшов саме той рядок, який шукав.

— Містере Райдер.

Голос Мелона змусив мене здригнутися.

— Ви пишете чи милуєтеся краєвидом?

По аудиторії прокотився стриманий сміх.Я відчув, як щоки миттєво спалахнули.

— Пишу... — тихо відповів я, опускаючи очі в зошит.

Але варто було мені взятися за ручку, як я знову зрозумів, що не можу написати жодного слова.Бо щоразу, коли я думав про кохання з першого погляду... Переді мною чомусь поставав лише Девід.