Раді Вас бачити!

Девід не поспішав. Ще трохи полежав, потім сів і потягнувся, прикриваючи рот долонею. Я дивився, як він збирає волосся на потилиці, як намагається привести себе до ладу, і мені знову стало важко уявити, що він може приховувати від мене щось небезпечне, але я пам'ятав повідомлення. Пам'ятав кожне слово.

Я підвівся першим і пішов до маленької кухонної стійки. У студії все було поруч: ліжко, диван, стіл із ноутбуком, плита й вузька раковина. Тут не існувало справжнього поділу між ранком і рештою життя. Ми прокидалися — і майже одразу опинялися в одному просторі, серед чашок, книжок, одягу й речей, які залишалися після наших вечорів. Я поставив воду.

— Стівене, — почув я за спиною.

— Що?

— У мене сьогодні справи.

Я завмер лише на мить, а потім продовжив готувати каву.

— Які?

Девід підійшов ближче. Він уже натягнув светр, але волосся досі залишалося розтріпаним після сну.

— Знайшов підробіток. Треба дещо зробити.

Я повільно повернувся до нього.

— Де?

— Та тут, у місті.

Він сказав це спокійно, без помітного хвилювання. Наче повідомляв, що зайде до магазину по хліб. Я змусив себе кивнути.

— І надовго?

— Не знаю. Може, до вечора затримаюся.

Усередині мене щось ворухнулося.

О п'ятій.

Angry Birds.

Я подивився на нього, намагаючись не дозволити погляду затриматися надовго.

— Ясно.

Девід нахилився до столу, взяв свою чашку й провів пальцем по її краю.

— Але якщо ти все-таки прийдеш, я буду радий.

— Куди?

Він підняв очі.

— До мене. Куди ж іще?

На його обличчі з'явилася легка усмішка. Я відчув, як напруга в грудях на секунду відступила. Він говорив так природно, ніби між нами справді все було добре. Ніби ми залишалися тими самими хлопцями, які могли провести вечір за піцою, сперечаючись через одне речення в спільній історії. Я поставив перед ним чашку.

— Тоді, можливо, прийду.

— Буду чекати.

Він знову нахилився до мене й поцілував. Цього разу трохи довше. Я поклав руку йому на потилицю, відчуваючи під пальцями м'яке волосся. Коли ми відсторонилися, Девід усміхнувся.

— Ти сьогодні якийсь мовчазний.

— Не виспався.

— Брехун.

Він сказав це жартома. Я теж усміхнувся.

— Пий каву.

Девід сів за стіл, а я залишився поруч. За вікном повільно сипався сніг, прикрашаючи місто білим покривалом. Різдво наближалося, і все навколо готувалося до нього — вулиці, магазини, люди, навіть ця маленька квартира з гірляндою на стіні. Я не дозволю йому зникнути з мого життя. Не тепер. Не після всього, що між нами було.

Ми мовчки пили каву. Не тому, що нам не було про що говорити. Навпаки — між нами завжди знаходилося щось, навіть найменша дрібниця, з якої можна було почати розмову. Але того ранку я раз у раз поглядав на годинник, а Девід, здається, це помічав. Він сидів навпроти мене, обхопивши чашку долонями, і дивився на сніг за вікном. Бліде світло робило його обличчя ще ніжнішим. На столі залишалася відкрита коробка з піцою, а поруч лежав наш ноутбук із незакінченою різдвяною історією. На екрані завмер останній абзац — моторошний, трохи безглуздий і, як нам обом здавалося, дуже вдалий.

Я поставив чашку.

— Мені вже час.

Девід перевів на мене погляд.

— Уже?

У його голосі не було докору, але я все одно відчув легке розчарування.

— Так. Я обіцяв Марії повести її до торгового центру. Там сьогодні розпродаж.

Слова прозвучали не надто переконливо. Я почув це сам. Девід теж, здається, почув.

— До торгового центру? — перепитав він.

— Ага.

— З Марією?

— Ну, а з ким іще?

Він ледь усміхнувся, але в очах залишилося щось сумне.

— Ми могли б дописати історію.

Я подивився на ноутбук.

— Знаю. Ми встигнемо іншим разом.

Я сказав це легко, ніби справді вірив, що все залишиться таким самим. Ніби попереду в нас було безліч вечорів, безліч спільних історій, чашок кави й ранків, коли Девід прокидатиметься в моїх обіймах.Він кивнув.

— Добре.

Я нахилився до нього й поцілував у скроню.

— Не сумуй.

— Я не сумую.

— Звичайно.

— Стівене.

— Що?

— Приходь, якщо зможеш.

Я подивився йому в очі.

— Прийду.

Цього разу я збрехав уже впевненіше. Але від цього не стало легше.

На вулиці було холодно. Сніг за ніч ущільнився, потемнів біля доріг і залишився чистим лише там, де його не встигли зачепити людські ноги та автомобільні колеса. Дерева стояли оголені, їхні тонкі гілки вимальовувалися на сірому небі. На дахах і підвіконнях лежав сніг, а з далеких вулиць уже долинали звуки святкової метушні.

Я сів у машину й завів двигун. Торговий центр. Марія. Розпродаж. Я повторив ці слова подумки, але вони здавалися чужими. Я вже знав, куди поїду насправді.

До Angry Birds.

Мені потрібно було побачити це місце вдень. Зрозуміти, що воно собою являє, як виглядає довколишня вулиця, де можна залишити машину. Не для того, щоб робити щось просто зараз. Я лише хотів знати. Так я пояснював це собі.

Знати.

Підготуватися.

Не дозволити, щоб мене застали зненацька.

Місто пропливало за вікнами. Святкові прикраси на магазинах здавалися недоречними. Червоні стрічки, золоті зірки, ялинки за склом — усе це мало б викликати в мене приємне відчуття наближення Різдва. Але я думав лише про Девіда. Про його усмішку. Про те, як він сказав, що буде радий, якщо я прийду. І про повідомлення, яке не давало мені спокою. Я проїхав кілька кварталів і раптом згадав про Джорджа.

Дорога до бару проходила неподалік від СТО його дядька. Я не знав, чи буде він там, але думка про це змусила мене трохи змінити маршрут. Спочатку я заїхав до магазину. Усередині було тепло й пахло картоном, пластиком та свіжозмеленою кавою з автомата біля каси. Я пройшов між стелажами, майже не дивлячись на товари, а потім зупинився біля полиці з оптикою. Взяв бінокль. Потримав у руках, перевіряючи вагу. Мені раптом стало незручно від самої покупки. Наче цей невеликий предмет уже щось говорив про мене — більше, ніж я хотів би почути. Я все одно поклав його до кошика. Потім підійшов до холодильника з пивом і взяв упаковку для Джорджа.Якщо вже заїжджати, то не з порожніми руками.

Принаймні я міг переконувати себе, що маю звичайний привід. На касі продавчиня побіжно глянула на покупки. Я розрахувався, забрав пакет і вийшов надвір.

Сніг почав падати знову — рідкий, дрібний, майже непомітний. Він сідав на рукави куртки й танув від тепла, залишаючи темні краплі. Я поклав

пакет на сидіння поруч із собою. Потім завів машину. Попереду був Angry Birds, і Джордж. А я досі не знав, яку саме правду сподівався там знайти.