Раді Вас бачити!

Я біг. Коридор більше не був прямим. Він згинався, розгалужувався, наче жива істота, що дихала темрявою. Праворуч і ліворуч миготіли двері — однакові, темні, з тьмяними табличками. Я хапав за ручки навмання, влітав усередину. І щоразу бачив одне й те саме.

Прощальна зала похоронного бюро батька. Висока стеля. Тьмяне світло. Важкі оксамитові штори. І посеред кімнати — труна. Я вискакував назад у коридор і біг далі. Серце калатало так сильно, що боліло в горлі. Повітря стало густим, липким. Кожен вдих давався важко, ніби легені вже не хотіли працювати. Руки тремтіли. Ноги були ватяні, але не зупинялися.

Я відчинив ще одні двері. Знову та сама зала. Знову труна. Цього разу ноги самі понесли мене всередину. Я не боявся покійників. Бачив їх з дитинства. Звик до холодного воску шкіри, до запаху формаліну, до того, як нерухомо лежать руки. Але зараз мене трясло дрібним тремтінням. Холод стелився по спині, стікав під сорочку. У вухах шуміло. І все одно я йшов. Крок. Другий. Третій.

Труна була відкрита. Темне дерево, білий шовк усередині. Я зупинився біля самого краю, дивлячись вниз. І світ на мить зупинився.

У труні лежав Девід. Він був… прекрасний. Набагато вродливіший, ніж за життя. Шкіра — бліда, майже прозора, з легким блакитним відтінком під вилицями. Вона ніби світилася зсередини тьмяним, холодним світлом. Каштанове волосся м’яко розкидане по білій подушці. Губи трохи привідкриті. Повіки опущені. Довгі вії відкидали тонкі тіні. Він виглядав так, наче просто спить. Лише сон був занадто глибоким. Я не відчув того жаху, що охопив мене при зустрічі з його матір'ю. Замість нього прийшло щось інше — гостре, ріжуче, нестерпне.

ГОРЕ...

Воно вдарило під дих, стиснуло груди так сильно, що я зігнувся. Повітря знову зникло. Очі запекло.

— Ні… — прошепотів я. Голос вийшов чужим, тонким. — Ні, ні, ні…

Я простягнув руку. Пальці тремтіли, коли торкнулися його щоки. Шкіра була холодною. Не просто прохолодною — мертвою, восковою, без найменшого тепла.

— Девіде… — я поплескав його по щоці, обережно, потім сильніше. — Девід, вставай. Це сон. Просто сон. Подивись на мене.

Він не ворухнувся. Я схопив його за плечі, труснув. Голова безвільно хитнулася. Шовкове волосся, м'якою хвилею впало на мої руки. Повіки навіть не здригнулися.

— Будь ласка… — голос зірвався. — Не треба. Не залишай мене.

За спиною долинув сміх. Спочатку тихий, жіночий, — той самий, що належав матері Девіда. Потім до нього додався голос Джулії — булькаючий, задоволений. А ззаду, глибше, почувся важкий, п’яний регіт Джорджа.

Вони сміялися.

Я обернувся. Темрява в кінці зали ворушилася. Силуети стояли там, не підходячи ближче, лише дивлячись. Я знову подивився на Девіда. На його спокійне, прекрасне, мертве обличчя. І тоді жах повернувся. Повний, панічний, тваринний.

Я відскочив від труни так різко, що майже впав. Серце билося так сильно, що, здавалося, ось-ось розірве груди. У вухах стояв дзвін. Руки й ноги раптом стали чужими. Я розвернувся і кинувся до дверей. Сміх ставав гучнішим. Я біг у темряву…

…і розплющив очі.

Кімната. Стеля. Звичайна стеля. Я лежав на спині, весь мокрий від поту. Футболка липла до грудей і спини. Дихання було рваним, гучним. Серце все ще калатало, наче намагалося вискочити. Руки тремтіли, коли я підніс їх до обличчя.

Я прокинувся різко. Кілька секунд просто лежав і дивився в стелю. Серце билося швидко, хоча я вже не пам'ятав, від чого прокинувся. У кімнаті було сіре ранкове світло. За вікном щось шуміло — чи то дощ, чи машини на мокрій дорозі.

Потім я згадав сон. Мати Девіда. Труну. Джулію. Я провів долонею по обличчю.

— Господи...

Одяг на мені був досі мокрий і пом'ятий. Я так і не роззувся. На столі лежала книга Найта.

«Заборонений гріх».

Я подивився на неї, але брати не став. Ноутбук стояв там само, де я його залишив. Я відкрив кришку. Екран засвітився. Було кілька повідомлень у студентській групі. Я машинально відкрив чат.

Я не дуже цікавився цими обговореннями. Зазвичай хтось викладав уривок, інші писали свої думки, сперечалися про стиль, а я переглядав це одним оком. Та зараз мені це було потрібно щоб повернутися до реальності.

Я побачив знайоме ім'я.

Джулія Фрост. Під ним стояв заголовок: «Нове завдання. Буду рада почути вашу думку».

Я натиснув. На екрані з'явився її текст. Я почав читати. Спочатку нічого особливого. Сцена між двома людьми.

Напруга.

Близькість.

Торкання.

Те, про що ми говорили на занятті.

Я прокручував сторінку вниз. Не дуже розуміючи, навіщо взагалі це читаю. Можливо, просто хотів знати, що вона написала. Та як завжди нічого особливого. Впевнений містеру Найту це не сподобається.

Я вже збирався закрити ноутбук. І тоді побачив одне єдине речення. Я перечитав його. Потім повернувся трохи вище. Прочитав ще раз. У мене похололи руки. Це була та сама деталь. Та сама.

Я завмер перед екраном. Наче хтось раптом увімкнув у кімнаті яскраве світло. Я знав, що саме читаю. Знав, звідки вона це взяла. І більше не міг думати ні про сон, ні про Найта, ні про вчорашній вечір. Тільки про одне. Джулія знала. Я перечитав цей рядок. Потім ще раз. І завмер. Родимка. Саме там. У такому місці, про яке не говорять випадковим людям. Не згадують просто так. Не вигадують із голови, якщо не знають. Я відкинувся на спинку стільця. У грудях щось провалилося. Вона була з ним. Іншого пояснення я не побачив.

Джулія знала про родимку. Знала, де вона. А отже...

Я знову перечитав абзац. Цього разу повільніше. Кожне слово різало сильніше за попереднє.Я уявив Девіда. Потім її. Вони десь разом. І раптом усі вчорашні речі повернулися; його мовчання, його відмовки, Хоуп, якого не було в бюро, Темні вікна його квартири.

Темні вікна Джулії.

Я сидів перед ноутбуком і дивився на екран. Наче чекав, що написане там зміниться, але воно не змінювалося.

Родимка. Та сама.

Я відчув, як пальці повільно стиснулися.

— Отже, ось де ти був...

Я сказав це пошепки. І в цю мить мені стало так боляче, що я навіть не розлютився. Просто сидів. Дивився на текст. І відчував, як усередині мене повільно гасне щось тепле, що ще вчора здавалося таким певним. Я йому вірив. Господи, як же я йому вірив. Я більше не міг сидіти й дивитися на той екран. Потрібно було зателефонувати. Не писати повідомлення. Не чекати до завтра. Не вигадувати ще сотню пояснень, кожне з яких буде гіршим за попереднє. Просто почути його голос і сказати все як є.

Я потягнувся до телефону. Пальці вже торкнулися слухавки, коли вона раптом задзвонила. Я завмер. На мить мені навіть здалося, що це якась дурна гра моєї втомленої уяви. Але телефон продовжував дзвонити. Я подивився на номер.

Девід.

У грудях щось різко стиснулося. Я міг не відповідати. Міг дати йому подзвонити ще раз. Міг змусити чекати. Міг зробити те, що він зробив зі мною вчора. Але я підняв слухавку.

— Алло.

— Стівене?

Його голос. Такий спокійний наче нічого не сталося.

— Так.

— Привіт.

— Привіт.

Між нами повисла коротка пауза. Я дивився на вікно й стискав телефон у руці.У мене було стільки всього, що хотілося сказати.

Де ти був?

Чому ти збрехав?

Що між тобою і Джулією?

І звідки вона знає про те, чого не мала знати?

Я міг запитати прямо зараз, але чомусь не запитав.

— Як ти? — почув я.

Я ледь не розсміявся.

Як я?

Після тієї ночі, після всього, що я встиг придумати за ці години?

— Нормально.

Брехня вийшла надто легко.

— Добре.

Він говорив так, ніби це справді був звичайний вечір. Ніби ми вчора не розійшлися з недомовленістю. Ніби він не змусив мене цілу ніч блукати містом. Ніби я не сидів під його будинком під дощем, чекаючи, поки в темному вікні з'явиться світло.

— Завтра заняття Найта, пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— Тоді зустрінемося там?

Я заплющив очі.

Зустрінемося.

Так просто.

Він навіть не здогадувався, що я зараз сидів із телефоном біля вуха й намагався не поставити йому десяток запитань. А може, здогадувався.

— Добре, — сказав я. — В аудиторії.

— Тоді до завтра.

— До завтра, Девіде.

— Стівене?

— Що?

— Нічого. Просто... побачимося завтра.

— Так.

Він попрощався. Я почув короткий клац. Зв'язок обірвався. Я повільно опустив руку. І тільки тоді зрозумів, що так і не сказав йому жодного слова з того, що збирався сказати. Можливо, завтра. В аудиторії Найта. Подивлюся йому в очі. І тоді вже не дам собі відступити.